— Олю, ти всіх моїх довела за годину! Як у тебе так швидко це получилося? — дивувався Юрій, безсило опускаючись на диван у порожній вітальні. Його голос тремтів від суміші розпачу та дикого, істеричного захвату.
Оля спокійно поправила ідеальну зачіску, навіть не глянувши на чоловіка. Вона тримала горнятко з чаєм так витончено, ніби щойно не розігнала цілий сімейний клан, який збирався на святкування ювілею місяцями.
— Швидкість — це питання стратегії, Юро, — відказала вона холодно. — Якщо люди приходять у мій дім із претензіями, вони мають бути готові до того, що я ці претензії поверну їм із відсотками.
Все почалося сорок хвилин тому, коли на поріг ступила твоя тітка Ганна Петрівна. Вона ще не встигла зняти пальто, як зауважила, що килим у передпокої «занадто маркий для порядної господині».
— Ганно Петрівно, — згадала Оля свій перший випад, — я рада, що ви помітили колір. Це щоб бруд від чужих порад було краще видно. Ви ж знаєте, я терпіти не можу пилу в очах і в житті.
— Ти як зі мною розмовляєш? — обурилася тітка, сплеснувши руками. — Я старша за тебе!
— Вік — це лише цифра в паспорті, а не ліцензія на хамство, — парирувала Оля. — До речі, Юра казав, що ви збиралися на дієту. Тож пиріг із м’ясом я вам не пропоную. Будете морквяні палички.
Юрій згадав, як у цей момент до кімнати влетіла його сестра, Марина. Вона завжди вважала себе головним дизайнером сімейного щастя.
— Олю, цей колір стін… він пригнічує! — заявила Марина, критично оглядаючи вітальню. — Це ж колір депресії. Тобі треба було порадитися зі мною.
— Марино, люба, — Оля підійшла впритул, — єдине, що мене тут пригнічує — це твоє невміння стукати у двері. А щодо кольору… Тобі не здається, що твоя помада сьогодні конфліктує зі здоровим глуздом? Вона занадто яскрава для людини, яка прийшла повчати інших стилю.
— Та як ти смієш! — заверещала Марина. — Юро, ти чуєш? Вона мене ображає!
— Вона не ображає, вона констатує факт, — буркнув тоді Юра, намагаючись сховатися за газетою, але Оля не дала йому шансу на нейтралітет.
— Не ховайся, Юро! — вигукнула вона. — Твоя сестра вважає, що ми живемо в склепі. Марино, якщо тобі так не подобається наш «склеп», двері там, де й були. Можеш піти й подихати свіжим повітрям. Воно допомагає протверезіти від власної важливості.
Найгірше сталося, коли з кухні вийшла мати Юрія, Маргарита Степанівна. Вона тримала в руках ложку, якою щойно куштувала фірмове соте Олі.
— Олю, — почала вона тоном, що не терпів заперечень, — солі забагато. І взагалі, Юра любить, коли овочі нарізані кубиками, а не соломкою. Ти ж знаєш, у нього чутливий шлунок.
Оля повільно поставила чайник на стіл.
— Маргарито Степанівно, — голос Олі став солодким, як патока, — якщо Юрин шлунок такий чутливий, то дивно, як він вижив на ваших котлетах, які можна використовувати замість дорожньої бруківки.
— Що?! — Маргарита Степанівна вхопилася за серце. — Юро! Вона назвала мою їжу камінням!
— Я лише сказала, що у нас різні погляди на фізику твердих тіл, — уточнила Оля. — І якщо ви хочете керувати на моїй кухні, то спочатку оплатіть рахунки за цю квартиру. А поки що — геть від плити. Тут готую я, або не готує ніхто.
— Це було неймовірно, — прошепотів Юрій, згадуючи, як родичі один за одним хапали сумки й вилітали з квартири, ніби їх вимітали невидимим віником. — Мати сказала, що ноги її тут не буде, поки ти не вибачишся. Марина заблокувала тебе в інстаграмі. А тітка Ганна взагалі перехрестилася на виході!
Оля піднялася з крісла, підійшла до вікна й відчинила його, впускаючи прохолодне вечірнє повітря.
— Знаєш, Юро, іноді треба влаштувати маленьку пожежу, щоб випалити всі бур’яни. Тепер у нас тиша. Хіба це не те, про що ми мріяли?
— Але вони ж образилися!
— Образа — це вибір слабких, — відрізала вона. — А я просто розставила кордони. До речі, соте було ідеальним. Просто твоя мама не терпить конкуренції навіть у каструлі.
Юрій подивився на дружину. Вона виглядала такою спокійною, ніби щойно закінчила сеанс йоги, а не словесну бійню на виживання.
— Ти страшна жінка, Олю, — посміхнувся він нарешті.
— Я просто ефективна, любий. А тепер іди на кухню і доїж те «пересолене» соте. Бо наступним, кого я «доведу», будеш ти, якщо не перестанеш скиглити.
Юрій швидко підвівся. Він знав: коли Оля говорить таким тоном, краще справді піти й з’їсти все до останнього шматочка.
Юрій жував соте, дивлячись у тарілку так зосереджено, ніби намагався розгледіти там формулу сімейного щастя або хоча б інструкцію з виживання. У вітальні панувала неприродна, дзвінка тиша, яка зазвичай настає після того, як у будинку вибухає граната або коли Оля вирішує «поговорити щиро».
Раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного. Юрій здригнувся, ледь не впустивши виделку.
— Не зважся брати слухавку, якщо це твоя матір, — пролунав голос Олі з коридору. Вона з’явилася на порозі кухні, тримаючи в руках швабру, ніби скіпетр. — Я ще не закінчила енергетичну дезінфекцію приміщення після їхнього візиту.
— Це Марина, — пробурмотів Юрій, зиркнувши на екран. — Вона пише в родинний чат… Ого, Олю, тут потік свідомості. Каже, що ти «емоційний терорист» і що вона вимагає зборів сімейної ради на нейтральній території.
Оля зупинилася, сперлася на швабру і вигнула брову.
— Нейтральна територія? Це де, у кабінеті психотерапевта чи в черзі за заспокійливим? Передай їй, що сімейна рада закрита на безстрокову реконструкцію через аварійний стан совісті учасників.
— Олю, ну може ти все ж таки перегнула? — обережно почав Юрій, відсуваючи тарілку. — Мати все ж таки літня людина. Ну, сказала вона про сіль, ну, натякнула на кубики замість соломки… Це ж не привід згадувати її котлети в присутності свідків. Це ж був удар нижче пояса!
Оля повільно поставила швабру до стіни й сіла навпроти чоловіка. Її очі звузилися.
— Нижче пояса, кажеш? А коли вона минулого тижня прийшла без попередження і почала перевіряти чистоту моїх полиць у шафі з білизною — це був дружній візит інспектора праці? Юро, твій захисний рефлекс працює лише в один бік. Ти захищаєш їхнє право псувати нам життя, але забуваєш захистити моє право на спокій у власному домі.
— Я просто хочу миру! — вигукнув Юрій, сплеснувши руками. — Я хочу, щоб ми могли просто посидіти, поїсти пирога, посміятися…
— Миру не буває там, де одна сторона постійно капітулює, — відрізала Оля. — Ти хочеш сміятися? Тоді смійся з того, як твоя сестра намагалася довести, що штори кольору «пильна троянда» — це ознака мого прихованого алкоголізму. Хіба це не кумедно? Це ж абсурд вищої марки!
— Вона сказала, що це колір «смутку і безнадії», — уточнив Юрій.
— Яка різниця! — Оля знову спалахнула. — Вони приходять сюди не в гості, вони приходять на ревізію. «Олю, чому пил?», «Олю, чому дитина не в шапці?» (хоча у нас навіть немає дітей!), «Олю, чому Юра такий худий?». Та тому він худий, що я не встигаю його годувати між вашими скандалами!
Телефон Юрія знову завібрував. Цього разу це був дзвінок.
— Мама… — прошепотів він, дивлячись на Олю з благанням у зацькованих очах.
— Вмикай гучний зв’язок, — скомандувала вона. — Хочу почути нову порцію проклять у прямому ефірі.
Юрій натиснув кнопку. З динаміка одразу почулося схлипування, що переходило в ультразвук.
— Юрочку… синку… — стогнала Маргарита Степанівна. — Я вже вдома, п’ю корвалол. Ти бачив, як вона на мене подивилася? Вона ж мене ледь не спопелила! Я всього лише хотіла допомогти з вечерею! Я ж як краще хотіла!
Оля не витримала, нахилилася до телефону:
— Маргарито Степанівно, корвалол краще діє, якщо його не закушувати бажанням контролювати чуже життя. Якщо ви хотіли допомогти, треба було запитати: «Олю, чим я можу бути корисною?», а не «Чому ти готуєш як дилетант?». Відчуваєте різницю в лінгвістиці?
На тому кінці запала гробова тиша. Потім почулося обурене сопіння.
— Ти… ти… безсердечна роботеса! — вигукнула мати. — Юро, як ти з нею живеш? Вона ж тебе заживо з’їсть!
— Не хвилюйтеся, мамо, — спокійно відповіла Оля. — Юра занадто жилавий, мені не до смаку. І до речі, щодо солі: наступного разу, коли захочете прийти, приносьте сіль із собою. Разом із власною квартирою, де ви зможете встановлювати правила нарізки овочів.
Оля власноруч натиснула «відбій». Юрій закрив обличчя руками.
— Ну все. Тепер вона викреслить мене із заповіту на ту стару дачу в селі.
— Повір, — Оля підморгнула йому, — відсутність дачі — це мала ціна за вечір без лекцій про користь буряка. А тепер, коханий, давай по-чесному: тобі справді подобаються кубики в соте?
Юрій помовчав, глянув на тарілку, потім на рішучу дружину.
— Якщо чесно… соломкою смачніше. Вона краще просочується соусом.
— Отож-бо й воно, — задоволено резюмувала Оля. — А тепер бери іншу швабру. Будемо вимивати залишки «сімейних цінностей» з кутів. І не кисли, Юрчику. Завтра вони всі зрозуміють, що я — єдина людина, яка говорить їм правду в очі. Хоча, швидше за все, вони просто почнуть боятися мене ще більше. І знаєш що? Мене це цілком влаштовує.
Вона почала наспівувати якусь веселу мелодію, енергійно розмахуючи ганчіркою. Юрій дивився на неї й раптом зрозумів, що вперше за багато років йому не треба бути буфером між двома вогнями. Вогонь залишився один, але він був свій, рідний і дуже теплий.
— Знаєш, — сказав він, беручись до роботи, — а соте справді було ідеальним. Тільки не кажи про це мамі.
— Я не скажу, — посміхнулася Оля. — Я їй це напишу. У загальний чат.
— Олю, ні! — засміявся Юрій, але в його голосі вже не було страху. Тільки полегшення людини, яка нарешті вибралася з пастки під назвою «ідеальна родина».
Юлія Хмара
