Олю, сиджу зараз на підлозі в коридорі, спина мокра, як після дощу, руки тремтять, а в голові тільки одна думка: «Як, звичайні продукти можуть важити більше, ніж мішки з цементом?»
Все почалося невинно, як завжди в мене починаються найстрашніші пригоди.
Ранок суботи. Сонце лізе в вікно, ніби просить вибачення за те, що вчора весь день лило. Кава ще не встигла охолонути, а я вже гортаю акції в супермаркетах. І тут бачу: -70% на м’ясо, -60% на курку, -50% на рибу, і ще «2+1» на всі заморожені овочі. Око загорілось. Душа заспівала гімн «Треба брати, поки є!».
«Ну добре, — кажу сам собі, — візьму на місяць вперед. Економія ж. І ще трішки на запас для батьків, бо мама знову скаржиться, що „м’ясо по 300 — то вже не м’ясо,“».
Сів у машину, врубив музику, настрій — космос. Приїхав. Парковка повна, але я ж майстер паркуватися між двома „Ладами“, як між двох слонів — мені не вперше.
Захожу в магазин — і розумію: я потрапив на велике поле знижок.
Бабусі з трьома візками, дядьки з виглядом «я тут не за м’ясом, я за принципом», молоді мами, які одним оком дивляться на дітей, а другим — на полицю з пельменями по 47 грн.
Атмосфера — чиста біржа в 90-х, тільки замість доларів — курячі стегна.
Я беру візок. Великий. Потім думаю: «Малий не поміститься». Беру другий. Ставлю один в один, як матрьошку. Люди дивляться, хтось посміхається, хтось шепоче «дивний». Мені байдуже.
Спочатку м’ясний ряд. Там дві жіночки років під 70 тягнуть один і той же шматок лопатки вагою 4,5 кг. Одна кричить:
— Я перша взяла!
— Та ви його тільки пальцем лизнули, пускайте!
— Я вже відміряла!
— Ви його тільки подивились, бабусю, то ще не відміряли!
Я розумію, що зараз буде або бійка, або вони разом його розірвуть. Підходжу, беру той шматок спокійно двома руками, кладу собі у візок і кажу:
— Дякую, пані, я розсудив за вас. Сьогодні свято рівності — нікому не дісталось.
Вони на мене так подивились… ніби я їм пенсію вкрав.
Далі — курка. Там взагалі. Акція «три пачки по ціні двох». Люди беруть по 15 пачок. Я думаю: «Ну добре, візьму 12». Кладу. Потім ще 6. Потім ще 4. Візок уже схожий на курячий курган. На горі курячих стегон гордо стоїть пачка крил, як прапор перемоги.
Риба. Філе хека по 89 грн. Беру 8 кг. Бо «а раптом подорожчає». Потім думаю: «А якщо завтра акція на минтай?». Додаю ще 5 кг минтая. Візок уже скрипить.
Овочі. Броколі, цвітна капуста, брюссельська — все по 19-22 грн. Беру по 3-4 кг кожного. Морква — 5 кг сітка. Картопля — теж 5. Цибуля — ще 5. Часник — кілограм.
Йду до “молочки”. Сир кисломолочний 9% — акція 2+1. Беру 15 пачок. Сметана 15%. 20 пачок. Йогурти натуральні без смаку — по 14 грн. Беру… ну, скажімо, ящик.
Доходимо до круп. Гречка по 32 грн. Беру 10 кг. Рис — 8 кг. Пшоно — 5 кг. Візок уже не їде, він повзе. Колеса верещать, як поросята на заріз.
Підходжу до каси самообслуговування. Там черга з 9 людей. Всі дивляться на мій візок, як на інопланетний корабель. Одна дівчина років 25 шепоче подрузі:
— Це що, він для всієї області закуповується?
Я гордо відповідаю:
— Ні, це просто я вирішив, що мої діти не знатимуть слова «голод».
Вона сміється, але видно — боїться.
Починаю сканувати. 1 кг, 2 кг, 5 кг, 10 кг… на 47-му скануванні машина видає «Забагато товарів, зверніться до касира».
Касир приходить. Дядько років 45, втомлений, як після двох змін. Дивиться на мій візок, потім на мене, потім знову на візок.
— Брате… ти впевнений, що тобі це все треба?
— Абсолютно.
— В тебе морозилка на 800 літрів?
— Ні. Але є балкон.
— Взимку?
— Ага. Природа — найкращий холодильник.
Він зітхає, як людина, яка вже все бачила, але сьогодні побачила на 30% більше.
Підсумок: 428 кілограмів продуктів. 428. Кілограмів.
Картка пищить, ніби їй боляче. Але проходить. Я стою, дивлюсь на чек довжиною з рулон туалетного паперу і думаю: «Оце я дав».
Тепер найцікавіше — донести це до машини.
Перший рейс — 4 пакети по 25-30 кг. Несу. Руки вже через 15 метрів кажуть: «Ми йдемо у відставку». Приношу, кидаю в багажник. Повертаюсь.
Другий рейс — ще важче. Третій — я вже йду, як пінгвін, якого побили пакетами. Четвертий — здається, що хтось замінив мої кістки на макарони.
А потім… потім я побачив його. Останній візок. Той, що найважчий. Там вся риба, вся курка, всі сири, гречка і 12 літрів соняшникової олії. Кілограмів 80 точно.
Я його беру. Він не рухається. Я його штовхаю — він повзе на 3 см і зупиняється. Тоді я його просто беру на руки, як дитину і несу.
Через увесь паркінг. Люди фотографують. Хтось знімає відео. Я чую, як хлопець років 18 каже:
— Дивись, це той дивак, який несе весь супермаркет додому!
Я доходжу до машини. Ноги трусяться. Руки — як варені спагеті. Кидаю пакети в багажник, закриваю. Сідаю за кермо. Сиджу хвилини дві просто дихаю.
Додому їхав, як по мінному полю — плавно, без різких рухів, бо інакше все розсиплеться.
Приїжджаю до будинку. Паркуюсь біля під’їзду. Думаю: «Ну тепер найстрашніше — підняти на 5-й поверх без ліфта… жарт.
Ліфт є. Але маленький. І старий».
Перший похід — 4 пакети. Заходжу в ліфт. Натискаю 5. Двері закриваються. Ліфт видає звук, ніби йому хтось наступив на горло. Піднімається на півповерху. Зупиняється. Світло блимає.
Я розумію: зараз буде класика жанру.
Ліфт зависає між 2-м і 3-м. Я стою з чотирма пакетами по 28 кг кожен. Телефон без зв’язку. Тиша. Тільки моє важке дихання і тихе «пук-пук» пакета з курячими стегнами, що протікає.
Через 4 хвилини ліфт раптом оживає і довозить до 5-го. Я вивалююсь з нього, як мішок з картоплею.
Ще 7 ходок. Остання — та сама, найважча. 82 кілограми (я зважив потім). Заходжу в ліфт. Натискаю 5. Ліфт дивиться на мене, як стара кляча на вершника вагою 150 кг.
Піднімається. Повільно. Дуже повільно. На 3-му поверсі знову зупиняється. Я вже не кричу. Я просто стою і тихо кажу вголос:
— Боже, якщо ти є — зроби так, щоб я сьогодні не впав під купою курячих стегон. Я ще не встиг їх засмажити.
Ліфт ніби почув. Довіз. Я вивалююсь на свій поверх. Останні 15 метрів до дверей — це вже. Руки не чують пальців. Коліна клацають. Поперек видає звук, схожий на зламаний стілець.
Відкриваю двері. Кидаю пакети на підлогу. Падаю поруч. Лежу хвилини три. Потім чую, як з кухні виходить Оля.
— Ти чого тут лежиш?
— Я… я приніс їжу… на три роки вперед…
— Ти що, все по акції купив?
— 428 кілограмів…
— Ти божевільний?
— Я герой. І я вже не можу ходити, навіть рухатися.
Вона підходить, дивиться на гори пакетів, потім на мене.
— Знаєш що?
— Що?
— Ти все таки божевільний.
Потім вона присіла поруч, поцілувала в мокре чоло і каже:
— Давай розбирати. Але спочатку я тобі зроблю чай. І ти мені пообіцяєш, що наступного разу ми беремо тільки один візок.
Я подивився на неї серйозно і сказав:
— Олю… якщо наступного разу знову буде -70% на м’ясо… я візьму два візки. І попрошу тебе допомогти.
Вона засміялась. А потім додала:
— Тільки якщо будеш нести все сам. Я не збираюся зірвати спину за твої стегна по 47 грн.
І знаєш що? Я зрозумів: заради такої жінки я готовий носити ще хоч 428 кіло. Але наступного разу точно візьму когось у помічники. Бо героїзм — це добре. Але жива спина — краще.
P.S. Морозилка досі повна. Балкон теж. І сусіди досі питають: «То ви що, ресторан відкриваєте?»
А я тільки посміхаюсь і думаю: «Ні, друзі. Просто я дуже люблю знижки».
Наталія Веселка
