Це була холодна й незатишна кухня в старому батьківському домі, де запах корвалолу змішався з ароматом свіжозвареної кави, яку ніхто не хотів пити.
Оля стояла біля вікна, стиснувши пальці так, що побіліли кісточки. На столі лежав розгорнутий заповіт — аркуш паперу, що перетворив рідних людей на лютих ворогів.
— Олю, я прошу тебе, ніяких концертів там не влаштовуй, — нарешті озвався дядько Петро, поправляючи окуляри. — Ми все вирішили спокійно. Перед законом усе чисто.
Оля різко розвернулася. Її очі палали, але голос був на подив рівним, від чого присутнім стало ще ніяковіше.
— Не хвилюйтеся, дядьку, я не оскаржуватиму цей заповіт, — кинула вона, і в кімнаті на мить запала тиша. — Забирайте хату та вдавіться нею. Мені не потрібні стіни, за якими ховається така ницість. Але знайте: з цього дня ви мене більше не побачите.
— Ти навіщо так кажеш? — вигукнула тітка Марія, сплеснувши руками. — Ми ж про твій добробут дбали! У тебе квартира в місті, робота, а нам куди? Нам на старість треба десь приткнутися. Батько твій сам так вирішив, ми його не змушували!
— Не змушували? — Оля гірко засміялася. — Ви останній рік його хвороби пороги оббивали не для того, щоб склянку води подати. Ви нагадували йому щодня, яка я «зайнята» і як мені «не до нього». Ви випалювали в ньому пам’ять про власну доньку, щоб звільнити місце для своєї жадоби.
— Олю, стеж за язиком! — гримнув Петро, підводячись. — Ми доглядали за цим будинком, коли ти по відрядженнях їздила. Хто дах латав? Хто город садив?
— Ви латали дах, під яким збиралися жити самі! — відрізала Оля. — Не вдавайте з себе благодійників. Ви рахували кожну цеглину, кожне дерево в саду, поки тато ще дихав. Знаєте, що найстрашніше? Не те, що ви забрали дім. А те, що ви забрали в мене можливість провести з ним останні місяці в спокої. Кожен мій приїзд перетворювався на допит:
«А чого це вона приїхала? Мабуть, грошей просити?».
— Ми просто оберігали його від зайвих хвилювань! — виправдовувалася Марія, ховаючи погляд. — Ти ж вічно зі своїми претензіями, зі своєю гордістю…
— Моя гордість не дозволяє мені зараз плюнути вам в обличчя, хоча дуже хочеться, — тихо промовила Оля, підходячи до столу. — Ви думаєте, що виграли? Ви отримали старий будинок, де кожен куток нагадуватиме вам про те, як ви зрадили брата і племінницю. Ви будете ходити цими коридорами й чути власну совість, якщо вона у вас ще залишилася.
— Досить! — Петро ляснув долонею по столу. — Заповіт підписано. Нотаріус підтвердив дієздатність. Якщо хочеш іти — йди. Але не смій нас звинувачувати в тому, що ми вибороли своє право.
Оля взяла свою сумку, яка самотньо стояла на стільці.
— Своє право? Ви вибороли лише право бути самотніми. У вас немає більше родини. Коли вам стане важко, коли стіни цього будинку почнуть тиснути на вас своєю порожнечею — не дзвоніть мені. Для вас Олі більше не існує.
Вона попрямувала до дверей, але на порозі зупинилася.
— До речі, тітко Маріє, у нижній шухляді комода лежить мамин фотоальбом. Я забрала його вранці. Це єдина річ у цьому домі, яка має справжню цінність. Все інше — дошки, цегла і ваша совість — тепер ваше. Насолоджуйтесь.
Двері зачинилися з глухим звуком. У кухні стало нестерпно тихо. Петро сів на стілець і потягнувся до чашки з кавою, але рука його помітно тремтіла.
Марія дивилася у вікно, як постать племінниці зникає за хвірткою, і чомусь саме в цей момент дім, за який вони так боролися, здався їй холодним і чужим, як ніколи раніше.
Минув рік. Будинок, за який так запекло воювали Петро та Марія, змінився. Вони перекрили дах новою металочерепицею, пофарбували паркан у яскраво-зелений колір і навіть поставили пластикові вікна. Але хата, попри всі зусилля, здавалася мертвою. У селі з ними майже не розмовляли — люди пам’ятали, як вони випровадили Олю наступного дня після похорону.
Петро сидів на веранді, дивлячись на сад. Тепер усе було «по-хазяйськи», але серце щеміло від дивної порожнечі.
— Маріє! — гукнув він у глибину хати. — Ти бачила в газеті? Оля… наша Оля. Там стаття про її нову виставку. Вона тепер якийсь великий дизайнер у столиці.
Марія вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. Її обличчя за цей рік змарніло, вкрилося сіткою дрібних зморшок.
— Не кажи мені про неї, — різко відповіла вона, хоча очі зрадницьки заблищали. — Вона сама нас зреклася. Сказала «вдавіться» — от ми й живемо. Тільки щось воно не ковтається, Петре.
— Вона була права, — тихо мовив Петро, вперше за весь час визнаючи очевидне. — Ми отримали стіни, Маріє. Просто стіни. Пам’ятаєш, як вона сказала, що ми вибороли право бути самотніми? Я вчора набрав її номер… просто хотів почути голос.
— І що? — Марія завмерла.
— «Номер не обслуговується», — Петро відвернувся. — Вона справді нас викреслила. Як непотріб. Як старі шпалери, які ми здирали з цих стін.
Тієї ж миті в Оліному житті, за сотні кілометрів звідти, у світлій київській студії панувала зовсім інша атмосфера. Вона розставляла макети для свого нового проекту.
На робочому столі, серед креслень та зразків тканини, стояв той самий мамин фотоальбом. Вона часто гортала його, але вже без болю.
— Олю Іванівно, до вас відвідувач! — гукнула асистентка.
Оля посміхнулася. Вона навчилася жити без того будинку, без токсичних родичів і без вантажу минулого. Вона зрозуміла головне: дім — це не фундамент і не дах, а здатність дивитися в майбутнє без сорому.
Минуло сім років. Час — дивна штука: він або стирає гострі кути, або робить їх ще болючішими. Для Олі ці роки стали періодом стрімкого злету. Вона відкрила власну архітектурну студію, змінила імідж і навчилася не здригатися, коли хтось випадково згадував назву її рідного села.
Зустріч сталася випадково, на пероні столичного вокзалу. Оля поверталася з відрядження, тримаючи в руках стаканчик із кавою, а поруч із нею йшов чоловік, з яким вони жваво обговорювали новий проект. Раптом її погляд зачепився за знайому постать на лавці.
Це була тітка Марія. Вона сиділа на величезному баулі, загорнута в стару хустку, яка колись здавалася Олі символом домашнього затишку, а тепер виглядала просто брудною ганчіркою.
Тітка виглядала на десять років старшою за свій вік. Вона дивилася в порожнечу згаслим поглядом.
Оля зупинилася. Серце на мить стислося, але це був не біль, а скоріше відлуння старої втоми.
— Тітко Маріє? — тихо покликала вона.
Жінка здригнулася і повільно підняла голову. Її очі довго фокусувалися на дорогій оправі Оліних окулярів, на її кашеміровому пальті, на впевненій поставі.
— Оля? — голос Марії був хриплим і тремтливим. — Олю… це ти? Господи, як ти змінилася.
— Що ви тут робите? Де дядько Петро?
Марія раптом затулила обличчя руками й тихо заскиглила — саме так, не заплакала, а заскиглила, як поранена тварина.
— Немає Петра, Олю. Півроку вже, як серце не витримало. А хата… хати теж нема.
Оля напружилася. — Як це немає? Ви ж за неї життя поклали.
— Продали ми її, Олю, — Марія нарешті витерла очі. — Після того, як ти пішла, усе пішло шкереберть. Сусіди не віталися, Петро почав хворіти, у хаті постійно щось ламалося. Кажуть, стіни мстяться, коли в них нелюбов оселяється.
Гроші на лікування Петра пішли, потім нотаріуси, якісь борги… Я в сина його від першого шлюбу жила, а він мене от… на вокзал виставив. Каже, їдь до своїх. А до кого мені їхати?
Оля слухала, і перед очима постала та сама кухня, той заповіт і самовпевнений вираз обличчя дядька Петра. «Ми вибороли своє право», — лунало в її голові.
— Олю, — Марія раптом вчепилася в рукав її пальта, — допоможи. Я ж не знала, що так буде. Ми просто хотіли, щоб на старість було де голову прихилити. Пробач мені, якщо можеш. Візьми мене до себе хоч прибиральницею, я ж усе вмію…
Оля акуратно, але рішуче вивільнила свій рукав. Вона відчула дивну легкість. У ній не було ненависті, не було бажання помститися. Була лише порожнеча.
— Тітко, — голос Олі звучав м’яко, але твердо. — Пам’ятаєте, сім років тому я сказала, що ви мене більше не побачите? Це не було погрозою. Це був факт. Ви обрали дім замість родини. Ви отримали те, що хотіли. Тепер у вас немає ні дому, ні родини.
— Але ж я вмираю з голоду! — вигукнула Марія, і перехожі почали озиратися. — Ти ж така багата, така успішна!
— Я успішна, бо я навчилася йти вперед, не оглядаючись на зрадників, — Оля дістала з гаманця кілька великих купюр і поклала їх на лавку поруч із тіткою. — Ось, цього вистачить на квиток до якогось притулку чи на перший час у хостелі. Це остання допомога, яку ви отримуєте від «тієї, якої не існує».
— Олю! — крикнула Марія їй услід. — А як же совість?
Оля зупинилася біля виходу на парковку, обернулася і востаннє подивилася на жінку, яка колись була частиною її сім’ї.
— Совість — штука гнучка, тітко. Пам’ятаєте? Це слова вашого чоловіка. Ви зробили свій вибір тоді, у кухні. А я роблю свій зараз. Прощавайте.
Оля сіла в машину, зачинила двері, і шум вокзалу зник. Вона подивилася в дзеркало заднього виду — тітка Марія все ще сиділа на лавці, маленька й нікчемна на тлі величезного міста.
Оля натиснула на газ. Вона не була жорстокою — вона просто була справедливою. Дім, збудований на чужому горі, ніколи не стає фортецею. Він завжди стає руїною.
Валентина Довга
