Під’їзд багатоповерхівки зустрів дванадцятирічного Артема та його молодшу сестру Софійку запахом хлорки та глухою тишею.
Софійка міцніше стиснула руку брата, її куртка була застебнута не на ті ґудзики, а в очах застиг той самий холодний переляк, що й три дні тому, коли їхня мама, Оксана, просто не повернулася з вечірньої зміни.
Артем рішуче натиснув на кнопку дзвінка квартири №48. За дверима почулося важке човгання капців.
— Хто там ще в таку пору? — проскрипів голос бабусі Елеонори Петрівни, жінки, яка навіть сміття виносила з такою гордістю, ніби йшла на аудієнцію до англійської королеви.
Двері відчинилися лише на довжину ланцюжка. Елеонора Петрівна, у накрохмаленому халаті оглянула розпатланих онуків.
— Бабусю, це ми! — вигукнув Артем. — Бабусю, мами немає. Вже третій день! Телефон вимкнений, на роботі кажуть, що вона пішла ще в середу. Нам страшно, у нас хліб закінчився…
Софійка схлипнула, сподіваючись, що зараз ланцюжок клацне, двері розчиняться, і їх заберуть у теплу кухню, де пахне ваніллю. Але Елеонора Петрівна навіть не поворухнулася. Її обличчя перетворилося на кам’яну маску.
— Третій день, кажете? — холодно перепитала вона. — Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок під старість. Ви прийшли сюди жалітися?
— Бабусю, пусти нас! — Артем штовхнув двері, але ланцюжок натягнувся. — Ми не знаємо, що робити! Може, треба в поліцію? Ми їсти хочемо!
— Їсти вони хочуть! — Елеонора Петрівна раптом підвищила голос, і в ньому почувся метал. — А ви подумали, чому ваша мати зникла? Ви, два егоїсти, тільки про свої шлунки й думаєте! Нормальних матерів діти так просто не кидають! Значить, довели її! Значить, висмоктали з неї всі соки своїми примхами та нескінченним «дай»!
— Що ти таке кажеш? — Артем відсахнувся. — Мама нас любить! Вона просто… вона десь зникла!
— Любить? — бабуся зловісно посміхнулася. — Якби любила, була б удома. А якщо пішла — значить, шукає долі там, де немає двох нехлюїв, які не можуть навіть шкарпетки поскладати. Я виховувала Оксану в строгості, а вона розпустила вас, як шнурки на старих кедах! Тепер пожинайте плоди своєї некерованості.
— Бабусю, Софійка маленька, вона плаче! — закричав Артем, відчуваючи, як закипає лють. — Ти власна бабуся чи хто? Як ти можеш тримати нас у коридорі?
— Я — жінка, яка знає ціну порядку! — відрізала Елеонора Петрівна. — Я не збираюся перетворювати свою квартиру на дитячий садок для тих, хто не навчився шанувати матір.
Ви прийшли до мене, бо вам зручно? Бо тут є котлети? А де ви були, коли ваша мати приходила з роботи втомлена? Ви хоч раз запитали, як у неї справи?
— Ми допомагали! Ми посуд мили! — вигукнула Софійка крізь сльози.
— Мили вони! Бачила я те миття — жирні тарілки та розбиті чашки! — бабуся з силою смикнула двері, збираючись їх зачинити.
— Йдіть звідси. Шукайте матір там, де ви її втратили. Може, вона нарешті вирішила пожити для себе, подалі від ваших криків. Нормальні діти — це опора, а ви — тягар!
— Ти жорстока! — крикнув Артем, підставляючи ногу в щілину. — Ти просто злісна стара жінка, яка нікого не любить! Навіть власну доньку! Мама казала, що ти все життя її тільки критикувала!
— Ах, ось як?! — очі Елеонори Петрівни спалахнули гнівом. — То вона ще й скаржилася? Ну то йдіть до своєї «святої» мами! А в мою фортецю вхід закритий для невдячних цуценят!
Вона різко штовхнула двері, змусивши Артема прибрати ногу, і ланцюжок з гуркотом став на місце.
— Поки не знайдете матір і не приведете її сюди з вибаченнями за своє виховання — на поріг не пущу! — вигукнула вона з-за зачинених дверей. — Геть!
Клацнув замок. Потім другий. Потім запала така тиша, від якої вуха закладало. Артем і Софійка залишилися стояти в темному під’їзді. Софійка вхопилася за куртку брата і тихенько завила, як поранене звірятко.
— Артеме… а якщо вона права? — прошепотіла вона. — Якщо мама пішла, бо ми погані?
Артем міцно обійняв сестру. Його кулаки були стиснуті. Він подивився на оббиті дерматином двері, за якими ховалася їхня кровна родичка, і відчув, як дитинство остаточно витікає крізь пальці.
— Вона не права, Софійко. Вона просто не знає, що таке сім’я. Ми знайдемо маму. Самі. Без її котлет і без її «порядку».
Вони повільно пішли вниз сходами. Артем не знав, що робити, але знав одне: він ніколи не стане таким, як та жінка за дверима №48. А Елеонора Петрівна в цей час стояла з того боку дверей, притиснувши руки до себе. Її обличчя тремтіло, але гординя, цей старий іржавий засув, не дозволяла їй повернути ключ назад.
Артем стояв на холодній вулиці, дивлячись на тьмяні вікна бабусиної квартири. Лють усередині нього трохи вщухла, поступившись місцем холодному розрахунку. Він не міг дозволити Софійці замерзнути чи зневіритися.
— Тихше, мала. Я згадав, — Артем витягнув із кишені старий пожмаканий папірець. — Мама колись давала мені номер дядька Ігоря. Пам’ятаєш, той високий, що допомагав їй полицю прибивати?
Вона казала: «Якщо щось термінове, а я поза зоною — дзвони йому».
Він набрав номер із вуличного автомата, бо його власний телефон давно «сів».
— Алло, дядьку Ігорю? Це Артем. Мами немає вже третій день… Бабуся нас вигнала… — голос хлопця затремтів.
— Що?! — почувся гучний бас на тому кінці. — Артеме, стійте там, де ви є! Я буду за десять хвилин. Нікуди не йдіть!
Через чверть години біля під’їзду загальмувала стара автівка. Дядько Ігор вискочив із машини, підхопив дітей і миттю заштовхав у салон, де працювала пічка.
— Слухайте мене уважно, — сказав він, дивлячись Артему прямо в очі. — Ваша мати в лікарні, у райцентрі. Сталася аварія на трасі, коли вона поверталася з вечірньої зміни. Її телефон розбився, а вона була без свідомості два дні. Тільки сьогодні вранці прийшла до тями й одразу назвала ваше прізвище.
— Вона жива? — Софійка сплеснула долоньками.
— Жива, сонечко. Але лікар сказав, що їй потрібен спокій. Я дзвонив вашій бабусі Елеонорі Петрівні ще вранці! Вона знала! Вона знала, що Оксана в лікарні!
Артем заціпенів.
— Вона… вона знала і сказала нам, що мати нас кинула?
— Мабуть, хотіла «провчити» вас чи доньку, — похмуро відповів Ігор. — У неї свої поняття про виховання. Але зараз ми їдемо до Оксани. А потім… потім будемо вирішувати, що робити з цією «залізною леді».
Замість того, щоб одразу їхати в лікарню, Ігор знову піднявся до квартири №48. Він так гупнув у двері, що сусіди визирнули в коридор.
— Елеоноро Петрівно! Відчиняйте, бо я двері зніму з петель! — кричав він.
Двері знову відчинилися на ланцюжок.
— Ви що собі дозволяєте? Я викликаю міліцію! — вереснула бабуся.
— Викликайте! — Ігор пропхнув телефон у щілину, де світилося фото Оксани на лікарняному ліжку. — Ви знали, що ваша донька ледь не загинула! Ви знали, що діти самі в порожній хаті! Як у вас язик повернувся сказати їм, що мати їх покинула?
Елеонора Петрівна зблідла. Її маска «ідеальної жінки» почала тріскатися.
— Я… я хотіла, щоб вони подорослішали! Оксана їх розпестила! Вони мали відчути відповідальність!
— Ви хотіли їх зламати, а не навчити! — крикнув Артем з-за спини Ігоря. — Ти не бабуся. Ти просто тюремник у халаті!
Подаруночок з перчиком
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок… — пролепетала Елеонора Петрівна, хапаючись за одвірок. — Я ж для їхнього блага…
— Ваше «благо» пахне підлістю, — відрізав Ігор. — Більше ви цих дітей не побачите, поки Оксана сама не вирішить. І не сподівайтеся, що вона вам це пробачить.
Він розвернувся і повів дітей до ліфта. Елеонора Петрівна залишилася стояти в порожньому коридорі. Її «фортеця» раптом стала такою тісною і холодною, що їй захотілося кричати.
Вона вперше зрозуміла: порядок, який вона так берегла, — це всього лише цвинтарна тиша, де немає місця живому сміху.
Коли Артем і Софійка влетіли в палату, Оксана, з перебинтованою головою, але з неймовірно щасливими очима, розплакалася.
— Мамочко! — Софійка залізла до неї на ліжко. — Ми думали… нам казали…
— Я знаю, що вам казали, — прошепотіла Оксана, пригортаючи дітей. — Дядько Ігор мені все розповів. Більше ніхто і ніколи не зачинить перед вами двері.
Артем стояв поруч, тримаючи маму за руку. Він подорослішав за ці три дні на десять років.
— Мамо, ми більше не підемо до неї. Ми впораємося самі. Ти тільки одужуй.
Через тиждень Оксана повернулася додому. Елеонора Петрівна кілька разів дзвонила, приносила під двері пакунки з їжею, але Артем, за наказом матері, виставляв їх назад у під’їзд.
— Нам не потрібні котлети з присмаком брехні, — сказав він бабусі через зачинені двері, коли та прийшла востаннє.
Вона пішла, човгаючи капцями, і цей звук більше ніколи не лякав дітей. Бо в їхньому домі тепер панував не «порядок», а справжня, чесна любов.
Минув рік. Життя Оксани та дітей увійшло у спокійне русло, а події тієї страшної зими стали лише гірким спогадом. Елеонора Петрівна за цей час перетворилася на тінь самої себе.
Її квартира, колись ідеально чиста й накрахмалена, тепер здавалася їй склепом. Гординя — це гарний фасад, але дуже поганий дах: коли почалися холоди, вона зрозуміла, що замерзає у своїй самотності.
Напередодні дня народження Софійки у двері квартири Оксани тихенько постукали. Не впевнено й владно, як раніше, а ледь чутно, ніби стукав осінній листок у шибку.
Артем, який тепер був за головного чоловіка в домі, підійшов до дверей. Побачивши у вічко бабусю, він не поспішав відчиняти.
— Мамо, це вона. Знову з пакунками, — сухо кинув він.
Оксана зітхнула.
— Відчини, сину. Подивимося, що цього разу.
Елеонора Петрівна стояла на порозі, тримаючи в руках не звичні судочки з їжею, а стару, потерту скриньку з червоного дерева. Вона була вдягнена просто, без свого фірмового пафосу, а її очі, колись холодні, як крига, тепер були червоними й вологими.
— Я не заберу багато часу, — тихо мовила вона, не намагаючись пройти всередину. — Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок я собі приготувала — прожити рік і не знати, як ростуть власні онуки.
— Ми нормально ростемо, бабусю, — відрізав Артем. — Самостійно. Як ти й хотіла.
Бабуся здригнулася, ніби її вдарили.
— Я знаю, Артеме. Я все знаю. Я прийшла не вчити вас жити. Я прийшла… віддати це.
Вона протягнула скриньку Оксані.
— Тут документи на мою квартиру. Я переписала її на дітей. Пряме право власності, без жодних моїх прав на проживання чи керування. Це ваш тил. Тепер ніхто і ніколи не зможе зачинити перед вами ці двері, бо вони — ваші.
Оксана здивовано відкрила скриньку. Там справді лежали папери, а зверху — старий ключ на червоній стрічці.
— Мамо, навіщо це? — запитала Оксана. — Ми ж не через метри на тебе ображені.
— Я знаю, доню, — голос Елеонори Петрівни здригнувся. — Метри не лікують душу. Але я зрозуміла, що моя «фортеця» була в’язницею. Я хотіла тримати все під контролем, а втратила головне. Я не прошу вас пускати мене до столу. Я просто хочу, щоб ви знали: я більше не ворог. Я просто стара жінка, яка була дуже неправою.
Вона повернулася, щоб піти, але Софійка, яка весь цей час спостерігала з-за спини брата, раптом вибігла вперед.
— Бабусю! А ти… ти бачила, що мені велосипед купили? — дитяча безпосередність пробила останню стіну.
Елеонора Петрівна зупинилася, її плечі затремтіли від плачу.
— Не бачила, сонечко. Але впевнена, що він дуже гарний.
Оксана подивилася на Артема. Той похмуро мовчав, але засув на його серці теж трохи відсунувся.
— Мамо, — гукнула Оксана. — Заходь. Чай ще гарячий. Але попереджаю: ніяких зауважень про немитий посуд чи розкидані іграшки. У цьому домі живі люди, а не експонати.
Елеонора Петрівна переступила поріг. Вона йшла обережно, ніби боялася порушити крихкий мир. Сіла на краєчок стільця, прийняла чашку чаю від Артема і вперше за багато років не почала шукати пил на полицях.
— Смачний чай, — тихо сказала вона. — З перчиком?
— З імбиром, бабусю, — усміхнувся Артем. — Щоб мізки краще працювали.
Того вечора вони не стали «ідеальною сім’єю» за одну мить. Було ще багато незручних пауз і колючих поглядів.
Але коли Елеонора Петрівна йшла додому, вона залишила ключ у скриньці, а в себе в душі забрала щось набагато цінніше — надію на те, що колись її знову назвуть просто «бабусею», а не «тією жінкою з квартири №48».
Вона зрозуміла головний урок: нормальні діти матері не кидають, але тільки тоді, коли мати сама не зачиняє перед ними серце на ланцюжок.
Олеся Срібна
