— Операція — це ризик. А якщо не допоможе? Гроші на вітер, дачі немає, машини немає… Може, зачекаємо ще трохи? — заявив чоловік дружині.
Олексій розбирав документи, коли Світлана зайшла в кухню й кинула на стіл медичні довідки.
— Лікарі сказали — операція неминуча. Вона дорога, — жінка опустилася на стілець, масажуючи поперек. — Продаємо дачу.
— Яку дачу? — Олексій підвів очі від паперів.
— Не вдавай із себе. Твій батько помер десять років тому, а я жива. Мені потрібна допомога зараз.
— Дача — це святе. Батько збудував її своїми руками в сімдесят п’ятому році. Це єдине, що в мене від нього залишилося.
— А я що, не єдина? — Світлана запитально подивилася в очі чоловіка. — Чи дошки для тебе важливіші за живу людину?
Олексій відклав документи.
— Знайдемо інший спосіб. Позичимо, розстрочку попросимо…
— Інший спосіб? — Світлана встала, спираючись на стіл. — Я вже рік на знеболювальних сиджу! Щоранку прокидаюся й думаю — чи дотягну до вечора!
— Може, варто пошукати іншу клініку чи ліки ефективніші? — запропонував Олексій невпевнено. — Отримати другу думку…
— Я вже в трьох лікарів була! — цю розмову Світлана обдумувала вже не вперше. — Усі кажуть одне й те саме. Операція або інвалідність.
— Але шістсот тисяч… Це ж величезні гроші. А якщо не допоможе?
— Якщо не допоможе, я принаймні спробую! — Світлана схопилася за спину. — А якщо не зроблю, точно залишуся калікою!
— Зрозумій, дача — це не просто нерухомість. Це пам’ять про батька, це…
— Це цегла й колоди! — перебила вона. — А я — жива людина, твоя дружина!
Наступні три дні нагадували війну. Світлана методично наводила аргументи, Олексій уперто відмовлявся.
— Закладемо твою машину, — запропонувала вона в середу ввечері.
— Машину? — Олексій схопився. — На чому я на роботу їздитиму?
— На автобусі, як нормальні люди! — крикнула Світлана. — Чи твоя Toyota важливіша за моє життя?
— Не кричи на мене! Я не винен, що в тебе проблеми зі здоров’ям!
— Проблеми? Ти вважаєш мою хворобу проблемою?
— Операція — це ризик. А якщо не допоможе? Гроші на вітер, дачі немає, машини немає… Може, зачекаємо ще трохи?
— Зачекаємо? — Світлана притулилася до стіни. — А я тим часом корчитимуся від болю? Ковтатиму таблетки жменями?
— Медицина розвивається, може, за рік з’явиться щось нове…
— За рік я можу не дожити до нових методів! — вона говорила дедалі тихіше. — Ти хочеш, щоб я померла заради твоїх спогадів?
— Не драматизуй, — Олексій відвернувся до вікна. — Лікарі завжди перебільшують.
— Перебільшують? — Світлана підійшла до столу, взяла знімки. — Хочеш подивитися на перебільшення? Ось мої хребці, ось защемлені нерви…
— Прибери це! — він махнув рукою. — Не хочу бачити.
— Звісно, не хочеш. Легше заплющити очі й удавати, що все нормально.
Світлана замовкла. Довго дивилася на чоловіка, потім мовчки вийшла з кухні.
Більше вони не розмовляли. Світлана пропадала зранку до вечора. Олексій знаходив у домі записки про те, що вона взяла додаткові пари в інституті, почала репетиторство, продала свої прикраси.
За місяць він побачив на її пальці відсутність обручки.
— Продала? — спитав він.
— Не твоя справа, — відповіла вона, не підводячи очей від комп’ютера.
— Але ж це наша історія… символ нашого шлюбу…
— Символ? — вона гірко всміхнулася. — Якого шлюбу? Того, де чоловік кидає дружину вмирати?
— Я тебе не кидаю! Просто шукаю інші варіанти…
— Які? — вона нарешті підвела очі. — За місяць ти хоч щось запропонував конкретне?
Олексій мовчав.
— От і я про те саме, — Світлана повернулася до комп’ютера. — Натомість я вже накопичила сорок тисяч.
Ще за місяць зникла книжкова колекція з вітальні. Потім — її зимове пальто, яке вона носила три роки.
Олексій намагався заговорити:
— Свєт, може, все-таки обговоримо…
— Обговорювати нічого. Я сама впораюся.
— Але ж я твій чоловік! Маю допомагати!
— Маєш? — вона зупинилася в дверях. — Дивно, що ти про це тільки зараз згадав.
— Я думав про продаж дачі… може, знайти покупця, який заплатить більше…
— Не треба, ти так продаватимеш її років шість, — голос Світлани став байдужим. — Я вже зрозуміла, на кого можу розраховувати.
У вересні вона взяла кредит і лягла в лікарню. Олексій дізнався про це від її подруги Марини.
— Операція завтра, — сказала Марина холодно. — Якщо щось станеться, ви хоча б знаєте.
— Чому вона мені не сказала? — розгублено спитав Олексій.
— А навіщо? — Марина дивилася на нього з презирством. — Щоб ви знову заговорили про свою дорогоцінну дачу?
— Я можу приїхати, побути з нею…
— Не потрібно. Вона попросила нікого не пускати. Сказала, що звикла покладатися тільки на себе.
Операція пройшла успішно. Світлана повернулася через два тижні — худа, бліда, але жива. Олексій спробував допомогти з сумками.
— Не потрібно, — вона відсторонилася. — Я звикла все робити сама.
— Свєт, я розумію, що повів себе…
— Ти не розумієш нічого. І не треба.
— Але ж я хвилювався! Кожного дня думав про тебе…
— Думав? — вона повільно піднялася сходами. — І що, допомагало?
— Я хотів приїхати в лікарню, але Маринка сказала…
— Марина сказала правду. Я не хотіла тебе бачити.
— Чому? Я ж твій чоловік!
— Чоловік? — Світлана зупинилася, тримаючись за поруччя. — Чоловіки не кидають дружин умирати заради дощок і цвяхів.
— Дача — це не просто дошки! Це пам’ять про батька, це…
— Це важливіше за мене. Я зрозуміла.
Наступні пів року вона відновлювалася, методично віддаючи борги. Працювала по чотирнадцять годин на день, брала будь-які підробітки.
Олексій намагався розмовляти, приносив чай, пропонував допомогу. Світлана відповідала односкладово, приймала тільки необхідне.
— Як справи з кредитом? — спитав він у грудні.
— Нормально. Залишилося двісті тисяч.
— Може, я допоможу? Продам машину…
— Пізно, — вона не підвела очей від документів.
— Але ж я хочу допомогти зараз!
— Зараз мені допомога не потрібна. Потрібна була пів року тому.
— Я думав, що знайдемо інший спосіб…
— Знайшли, — вона прибрала папери. — Я знайшла.
У лютому Світлана отримала премію й закрила кредит достроково. Олексій приніс квіти.
— Вітаю! — він простяг букет. — Ти молодець!
— Дякую, — вона поставила квіти у вазу. — Справді, я молодець.
— Тепер можна й відпочити. З’їздити на дачу, наприклад…
— На дачу? — Світлана повернулася до нього. — На твою святу дачу?
— Ну… просто відпочити…
— Я краще у відпустку поїду. Сама.
У березні вона подала на розлучення.
— Навіщо? — спитав він. — Операція ж пройшла добре, ти здорова…
— Я здорова, — погодилася вона. — І я вільна. Від твоїх проблем, від твоєї «святої» дачі, від тебе.
— Але ж ми сім’я…
— Сім’я — це коли підтримують у скрутну хвилину. А ти обрав дошки.
— Я можу змінитися! — Олексій схопив її за руку. — Давай спробуємо ще раз!
— Ні, — вона вивільнилася. — Я побачила, хто ти є насправді. Цього не забути.
— Але ж я кохаю тебе!
— Кохаєш? — вона гірко всміхнулася. — Кохання — це коли готовий віддати найцінніше. А ти не готовий був віддати навіть нецінне.
— Дача була для мене важлива…
— Важливіша за мене. Ось про це я й кажу.
Розлучення оформили швидко. Олексій зібрав речі, розуміючи, що квартира належала матері Світлани.
— Куди мені тепер? — розгублено спитав він.
— На дачу, — відповіла вона, не підводячи очей від документів. — До батька.
— Світлано, може, дамо одне одному час? Я розумію, що був не правий…
— Час? — вона підвела очі. — У мене був час умирати від болю. У тебе був час думати про дачу. Часу було достатньо.
— Адже все закінчилося добре! Ти здорова, операція пройшла успішно…
— Без твоєї допомоги. Це головне.
Олексій переїхав у найману квартиру. Перші місяці мучився докорами сумління, винуватив себе, намагався додзвонитися Світлані. Потім звик.
Колеги відвернулися від нього після того, як Марина розповіла всім історію. Друзі перестали запрошувати на зустрічі. Залишилися тільки мати й дача.
— Може, я й справді вчинив жорстоко, — сказав він матері за обідом.
— Може? — мати похитала головою. — Сину, ти кинув дружину вмирати заради дерев’яного будинку.
— Але дача — це пам’ять про батька…
— Батько першим продав би цю дачу, якби це врятувало життя. Він людину від дошки відрізняти вмів.
— Я думав, що знайдемо інший спосіб…
— Думав? Чи не хотів розлучатися з дачею?
Олексій мовчав.
— От і я про те саме, — мати зітхнула. — Світлана правильно зробила, що пішла від тебе.
За рік Олексій дізнався, що Світлана отримала підвищення, купила машину, подорожує.
— Даремно я тоді погодився на розлучення, — сказав він матері. — Вона ж здорова тепер.
— Здорова, — погодилася мати. — І розумна. Зрозуміла, хто ти є насправді.
— Але ж я виправився! Тепер би точно допоміг…
— Тепер? — мати подивилася на нього суворо. — Тепер пізно. Довіра не відновлюється.
— Може, спробувати з нею зустрітися?
— Навіщо? Щоб вона ще раз переконалася в правильності свого рішення?
Олексій знизав плечима й поїхав на дачу. Будинок батька поступово занепадав, але це була його спадщина. Єдине, що в нього залишилося.
Він сидів на ґанку, дивився на зарослий сад і думав про те, чи варте воно того. Дача вимагала ремонту, грошей на який не було. Дах протікав, фундамент тріщав. Через п’ять років будинок міг просто впасти.
— Може, й справді варто було продати, — пробурмотів він собі під ніс. — Світлана була б жива і здорова, і ми були б разом.
Але було пізно. Дача залишилася при ньому, а дружина знайшла сили впоратися сама.
А тим часом Світлана сиділа у своїй квартирі, відчуваючи спокій.
