«Ой горечко, недарма я не хотіла цю твою Настю за невістку! Недарма. Ніби відчувало моє материнське серце. Чи ж на ній світ тоді зійшовся, сину?» – строчила, як заведена, Орися.
«Схаменіться мамо! Ще, не дай Боже, Настя почує! Їй і так важко зараз. І Ангелінку розбудити можете. Хіба від біди хтось застрахований, мамо?» – мовив Іван, обдавши неньку докірливим поглядом.
Орися нічого не хотіла чути. Не такої невістки вона бажала! Хто ця Настя? З’явилася у їх домі без статків, без освіти. З багатодітної бідної сім’ї. А тепер – ще й ця біда, коли після важких пoлoгів Настя ocліпла. Чи хоча б уявляє собі син, яке то життя із незрячою? Хто обпере його, нагодує? Хто за дитинкою глядіти буде? Джерело.
– Я чула все, що мати казала, Ваню. Не хочу бути завадою у вашому домі. Відведи мене з донькою до моїх батьків. Господи, за що ти зі мною так? – по блідому обличчі Насті горошинами покотилися сльози.
Іван ніжно обійняв дружину. Заспокоїв: вона дуже йому потрібна! Взагалі, він життя не уявляє без неї, без їхньої донечки: «Ти неодмінно вилікуєшся, кохана. Втрачати надію ніколи не можна».
Відтепер Настя почала жити в іншому світі. Світі, де немає сонечка, барвистих кольорів осені, де вона не знає, коли настає день і приходить ніч. В якому сумно і страшно.
Проте поступово Настя навчилася самостійно готувати їжу, прибирати, доглядати за Ангелінкою. У вільний час в усьому допомагав їй Іван, а на вихідні навідувалася мама з сестрою. Лишень Орися, перегородивши подвір’я, більше не цікавилася ними. Замкнула на замок ворота і своє серце.
– Знатиме Іван, як матір рідну слухати. А мені про доньку подбати треба, – пояснювала сусідам.
Якось зібралася Настя на ринок. Хотіла вперше зробити це самостійно. Тим більше, що ринок неподалік їхнього дому. Уявила, як здивується Іванко, коли у вечері вона йому про це розкаже! Уже вивезла за ворота Ангелінку у візочку, як згадала, що забула вдягнути малій рукавички, і повернула до хати.
За огорожі зиркали за нею лукаві очі свекрухи. «Бач, яка горда та Настя! Навіть про допомогу не просить! Чим би то насолити нахабі?» – вужем підкралася до неї зла думка. І за мить у її руках уже була біла тростина, яку Настя залишила біля візочка.
Єхидна усмішка викривилася на устах Орисі, коли слідкувала, як Настя шукала паличку. Тремтячими пальцями обмацувала візок, доньку, ворота. Перебирала у траві гілочки старого горіха, обламані вітром. А потім витерши сльози із незрячих очей , крок за кроком, рушила з візочком.
Повернувшись з важкими пакетами, знову стала обмацувати все біля своїх воріт. Іванові Настя сказала, що загубила тростину на ринку.
– Не переймайся тим. Іншу придбаємо. Врешті, скоро вона взагалі не буде тобі потрібна. Через тиждень поїдеш на опepaцію, люба, – як завжди заспокоював її Іван.
І ось вона у клініці. Позаду опepaція.
– Усе має бути добре. Через два дні знімемо вам пов’язку, – Настя відчула на своєму чолі теплі руки професора. Незримий клубок підкотився їй до горла: цілих два дні! Тепер це було так багато!
Їй не вірилося: невже вона знову буде бачити? Три роки лікування перед тим були безрезультатними. Страшно подумати, що вона ще не бачила своєї доньки.
Щастя синової сім’ї, яке, мов сонце після негоди, засвітило у їх дім, здається, розлютило Орисю. Її дратувало, як повеселіла Настя засіває квітник, як разом з Іваном вони висаджують вишні.
Занедбане ж Орисине подвір’я чомусь нагадувало недоглянуту дитину – сироту. Але вона тим не переймалася: добре, що донька її, десь там, в Іспанії, гарно влаштувалася, скоро кошти надсилати буде, тоді й візьметься Орися за порядок. Зробить євроремонт у своїй половині – усі заздрити будуть!
Галина і справді спочатку передавала матері бусом різні пакунки, переказувала кошти. Орися наряджалася в імпортний одяг, хвалилася сусідам, мовляв, це Галинки подарунки.
І врапт якось поникла Орися. Посіріло її колись рум’яне обличчя, осіли плечі і зовсім не стало сил. Часто боліла голова. Інколи навіть за хлібом важко було їй сходити.
– Бачу нездужаєте ви, мамо. Відчиніть ворота. Скільки гніватися будемо? І головне: за що? Ми ж не чужі, мамо! – через стіну нової кам’яної огорожі мовив якось Іван.
– Ні, ми давно чужі. І не потрібна мені ніяка ваша допомога. Скоро Галя моя приїде, – сказала, як відрізала Орися. А серце защеміло від образи, від відчуття розбитості, непотрібності: де ж її донька? Чому забула про матір? Давно звістки не подає. Видно добре їй у тій Іспанії. Та хіба вона ворог своїй доньці?
Одного разу запримітила Орися чорні плями на листі жасмину. Здивувалася: що б це було? Глянула у височінь. Чорні плями з’явилися і на білих хмаринах, на голубизні неба і верхівках дерев.
– У вас – глаукома важкого ступеня. Потрібна термінова опepaція. Інакше можете втратити зір», – застеріг її лікар, коли Орися навідалася у поліклініку.
Вона не надто перейнялася цими словами. Мало що кажуть лікарі! Тим паче, на опepaцію потрібні чималі кошти. Звісно, діти їй би допомогли. Ще й хорошого спеціаліста знають. Того, що Настю опepyвав. Дотепер на перевірку до нього їздить. Але як же вона до них з таким проханням піде? Ні, жаліти її не потрібно! Може, Галя усе – таки приїде?
Темні плями перед очима стали з’являтися частіше, усе довкола розпливалося, боліли очі.
Орися вирішила сходити в аптеку за знеболюючим. Надворі почав накрапати дощ. Утаку сиру погоду зір особливо її підводив. Тепер Орися не могла собі уявити, як жила Настя, коли осліпла. Ще й усіляку роботу в хаті і біля хати виконувала!
Густий дощ заступив і так помутнілий світ. Нещадний вітер ламав парасолю. Добре, що до аптеки уже недалеко. Ось і це роздоріжжя. Щось закрутилася їй голова. Орися ще почула, як хтось закричав: обережно! Як заскрипіли колеса авто. Сильний бiль рiзaв її тіло, що поволоклося кpивавим асфальтом. А потім настала – темрява.
Отямилася Орися у лікарняній палаті. Гіркі сльози покотилися з її очей, коли побачила біля себе сина і Настю з онукою.
– Прости мені, донечко. Знаю: це – Божа кара за те, що забрала колись у тебе білу тростину. Якою ж нікчемною я була! Залиште мене, не приходьте більше! Бо хто я вам після цього?
Напружена пауза зависла у повітрі.
– Вам не можна хвилюватися, мамо. Заспокойтеся. Тепер усе буде добре. Ми ж – свої, рідні. Чи не так? Підійди ближче, Ангеліночко. Скажи, щось гарне бабусі, – сказала Настя.
Красуня – онука дивилася на Орисю карими синовими очима і на дyші від цього стало їй легко і тепло.
Автор – Марія Маліцька