Марія стояла у дверях їхньої квартири, тримаючи в руках пачку грошей і валізу з речами свого чоловіка. Сонце ледь пробивалося крізь завіси, але атмосфера в кімнаті була важкою, як перед грозою.
Вона дивилася на Андрія, який сидів на дивані, здивовано кліпаючи очима. Його обличчя, завжди таке самовпевнене, тепер виражало суміш подиву та образи.
“Ось даю гроші, а це твої речі, з ними на вихід,” – сказала Марія твердим голосом, кидаючи валізу до його ніг. Гроші полетіли слідом, розсипаючись по підлозі як осіннє листя.
“Шукай собі дружину, яка не доставлятиме тобі, ‘ніжному нарцизу’, зайвих проблем. Грошей на перший час має вам вистачити.”
Андрій підвівся, його очі звузилися. “Що? Маріє, ти що, з глузду з’їхала? Який нарцис? Я тобі все дав – будинок, стабільність, любов! А ти ось так, як собаку, виганяєш?”
Вона засміялася гірко, хитаючи головою. “Любов? Ти називаєш це любов’ю? Ти весь час тільки про себе думаєш. Твої ‘проблеми’ – це коли я не хвалю тебе кожні п’ять хвилин. Твої ‘досягнення’ – це коли ти розповідаєш усім, як ти геній, а я просто твоя ‘дружина’. Досить, Андрію. Я втомилася бути твоєю тінню.”
Він підійшов ближче, намагаючись взяти її за руку, але вона відсахнулася. “Маріє, почекай. Давай поговоримо. Це ж не серйозно. Ти просто втомилася від роботи, від усього цього. Я можу змінитися. Обіцяю.”
“Змінитися? Ти кажеш це вже втретє за рік. Пам’ятаєш, як минулого разу ти ‘змінився’ на тиждень, а потім знову почав скаржитися, що я не ціную твої ‘таланти’? Ні, Андрію. Вийди. Зачини двері з того боку.”
Він зітхнув, збираючи гроші з підлоги. “Добре, я піду. Але ти пошкодуєш. Ніхто не буде тебе так любити, як я. Ти залишишся сама, з твоїми ‘проблемами’.”
Двері зачинилися за ним з гучним клацанням. Марія опустилася на диван, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. Але це були не сльози жалю – це була полегкість. Нарешті вільна.
Андрій стояв на вулиці, тримаючи валізу в руках. Вечірнє місто гуділо навколо: машини сигналили, люди поспішали додому.
Він подивився на пачку грошей – п’ять тисяч доларів, достатньо, щоб зняти кімнату на місяць і почати нове життя.
“Ніжний нарцис,” – пробурмотів він сам до себе. “Звідки вона це взяла? Я ж не нарцис. Я просто… чутливий.”
Він дістав телефон і подзвонив своєму найкращому другові, Олексію. “Ало, Олексію? Це Андрій. Слухай, Марія мене вигнала. Так, серйозно. Можна до тебе на ніч?”
Олексій засміявся в трубку. “Вигнала? Ти жартуєш? Ну, приходь, брат.Розкажеш, що сталося.”
Через годину Андрій сидів на кухні Олексія. Квартира була маленькою, але затишною – повна книг і плакатів з фільмів.
Олексій, високий хлопець з бородою, наливав собі каву.
“Отже, вона сказала, що ти нарцис?” – запитав Олексій, сідаючи навпроти.
“Так, ‘ніжний нарцис’. Мовляв, я тільки про себе думаю. Але ж це неправда! Я для неї все робив: працював понаднормово, купував подарунки. А вона? Вічно скаржиться, що я не слухаю її.”
Олексій похитав головою. “Брат, ти справді нарцис. Пам’ятаєш, як на моїй вечірці ти весь вечір говорив тільки про свою нову роботу? Ніхто слова вставити не міг.”
Андрій відкинувся на стільці. “То що, я маю мовчати? Я ж цікавий!”
“Ні, але баланс, Андрію. Баланс. Може, вона мала рацію. Тобі потрібна жінка, яка буде тебе обожнювати, без питань.”
Андрій посміхнувся. “Може, ти правий. Знаєш, я вже думаю про це. Завтра піду шукати квартиру. І, може, нову дружину.”
Наступного дня Андрій прокинувся рано. Він вирішив не витрачати час дарма. З грошима Марії в кишені він пішов до агентства нерухомості. Там сиділа молода жінка, Анна, з яскравим волоссям і посмішкою, яка освітлювала кімнату.
“Добрий день, чим можу допомогти?” – запитала вона.
“Мені потрібна квартира на оренду. Недорога, але затишна. Я щойно… розлучився,” – сказав Андрій, намагаючись виглядати впевнено.
Анна підняла брову. “Розлучилися? Співчуваю. Давайте подивимося варіанти. Ви один?”
“Так, один. Але скоро, може, знайду когось. Я – творча людина, працюю в IT, люблю кіно, подорожі.”
Вона засміялася. “Звучить круто. Ось, є квартира в центрі, 500 доларів на місяць. Хочете подивитися?”
Вони поїхали разом. Квартира була маленькою, але з видом на парк. Андрій уявив, як тут живе з новою жінкою – тихою, вдячною.
“Гарно,” – сказав він. “Беру.”
Анна посміхнулася. “Чудово. А знаєте, я теж люблю кіно. Може, якось сходимо?”
Андрій здивувався. “Справді? Чому б ні. Завтра ввечері?”
Так почався новий розділ у житті Андрія. Анна виявилася не просто агентом – вона була художницею, малювала картини і мріяла про виставку. Вони зустрілися в кафе, де Андрій замовив каву і тістечка.
“Розкажи про себе,” – сказала Анна, сьорбаючи латте.
“Я – програміст, але насправді я мрійник. Люблю читати філософію, думати про життя. Моя колишня не розуміла цього – вічно казала, що я егоїст.”
Анна кивнула. “Егоїст? Ти не виглядаєш таким. Ти ж мене запросив, слухаєш.”
Андрій посміхнувся. “Бо ти особлива. Розкажи про свої картини.”
Вона оживилася. “Я малюю абстракції – кольори, емоції. Хочу показати світу, як бачу красу в хаосі.”
Вони говорили годинами. Андрій відчував, що це доля. “Анно, ти не така, як Марія. Ти не створюєш проблем.”
Вона засміялася. “Проблем? Життя – це проблеми. Але з правильною людиною вони стають пригодами.”
Тим часом Марія намагалася звикнути до самотності. Вона пішла на роботу – була вчителькою в школі. Діти бігали навколо, сміючись.
“Пані Маріє, чому ви сумна?” – запитала маленька дівчинка, Катя.
“Я не сумна, просто… думаю. А ти як?”
“Я щаслива! Мама сказала, що скоро поїдемо в парк.”
Марія посміхнулася. “Добре. Треба цінувати моменти.”
Ввечері вона подзвонила подрузі, Ірині. “Ірино, привіт. Я вигнала Андрія. Нарешті.”
Ірина здивувалася. “Справді? Молодець! Він тебе мучив. Тепер ти вільна. Хочеш, підемо в бар?”
“Так, давай. Потрібно розвіятися.”
В барі грала музика, люди танцювали. Ірина підняла келих. “За нове життя! Без нарцисів.”
Марія засміялася. “Так, без ‘ніжних нарцисів’. Знаєш, я вже думаю про подорож. Може, в гори?”
“Чудова ідея. А може, знайдеш когось нового? Ось, дивися, той хлопець дивиться на тебе.”
Марія подивилася – високий чоловік з усмішкою. Він підійшов. “Привіт, я Сергій. Можна приєднатися?”
“Чому б ні,” – сказала Марія. “Я Марія, це Ірина.”
Сергій сів. “Ви виглядаєте як ті, хто святкує щось важливе.”
“Так, розлучення,” – пожартувала Марія.
Він засміявся. “Тоді за свободу! Я теж недавно розлучився. Дружина казала, що я надто спокійний.”
“А мій – надто нарцисичний,” – додала Марія.
Вони говорили про життя, сміялися. Сергій виявився архітектором, любив будувати мости – буквально і метафорично.
“Знаєш, Маріє, ти цікава. Не хочеш прогулятися?”
Вона кивнула. “Давай.”
Андрій з Анною проводили дні разом. Він переїхав у нову квартиру, і вона приходила в гості. Одного вечора вони дивилися фільм.
“Андрію, ти такий розумний,” – сказала Анна, притуляючись.
“Так, я знаю,” – відповів він. “Але ти мене надихаєш.”
Але поступово Анна почала помічати дрібниці. “Андрію, чому ти завжди говориш тільки про себе? Я розповідаю про виставку, а ти переводиш на свою роботу.”
Він здивувався. “Я? Ні, я просто ділюся. Ти ж не проти?”
Вона зітхнула. “Поки що ні. Але давай більше про мене.”
Марія з Сергієм зустрічалися частіше. Він водив її в музеї, на прогулянки.
”
Маріє, ти сильна жінка,” – сказав він одного разу. “Як ти впоралася з розлученням?”
“Було важко, але я зрозуміла, що заслуговую на краще. А ти?”
“Я теж. Моя колишня хотіла контролю. Тепер я вільний.”
Вони поцілувалися під зорями. “Це початок чогось доброго,” – прошепотіла Марія.
Минув місяць. Андрій влаштувався на нову роботу – програмістом у стартапі. Там він зустрів колегу, Віку.
“Привіт, новачок,” – сказала вона. “Я Віка, дизайнер.”
“Андрій. Радий познайомити. Ти гарна.”
Вона засміялася. “Дякую. А ти впевнений у собі.”
Вони почали фліртувати. Анна помітила. “Андрію, хто ця Віка? Ти весь час про неї говориш.”
“Просто колега. Не ревнуй.”
Але Анна не витримала. “Ти нарцис, Андрію. Тобі потрібна увага від усіх.”
Він образився. “Знову? Як Марія!”
Вони посварилися. Анна пішла. Андрій подзвонив Олексію. “Знову вигнали. Що зі мною не так?”
Олексій зітхнув. “Брат, ти не змінюєшся. Може, час до психолога?”
Андрій подумав. “Може.”
Марія з Сергієм планували подорож. “В гори?” – запитав він.
“Так. Там свіже повітря, свобода.”
Вони поїхали. В горах, біля вогнища, Сергій сказав: “Маріє, я кохаю тебе.”
“І я тебе,” – відповіла вона.
Андрій пішов до психолога. Докторка, пані Ольга, сиділа навпроти.
“Розкажіть, чому ви тут,” – сказала вона.
“Мене вигнали дві жінки. Кажуть, я нарцис.”
Вона кивнула. “Нарцисизм – це коли людина фокусується на собі, ігноруючи інших. Ви так робите?”
Андрій подумав. “Може. Я люблю, коли мене хвалять.”
“Це нормально, але в міру. Давайте працюватимемо.”
Місяці йшли. Андрій змінювався – вчився слухати, емпатію. Він зустрів нову жінку, Лізу, в бібліотеці.
“Привіт, я Андрій. Бачу, ти читаєш Ніцше.”
“Так, Ліза. А ти?”
“Я теж люблю філософію. Розкажи, що думаєш.”
Вони говорили рівно. Ліза не була проблемою – вона була партнером.
Марія з Сергієм одружилися. На весіллі Ірина сказала: “Ти заслуговуєш на щастя.”
Андрій дізнався про це від спільних друзів. “Вона щаслива,” – подумав він. “І я теж.”
Одного дня він зустрів Марію на вулиці. “Привіт,” – сказав він.
“Андрію? Ти змінився?”
“Так. Дякую тобі. Ти мала рацію.”
Вона посміхнулася. “Рада чути. Удачі.”
Він пішов далі, з Лізою за руку. “Хто це?” – запитала Ліза.
“Моє минуле. А ти – майбутнє.”
Історія Андрія, “ніжного нарциса”, стала історією зростання. Він зрозумів, що справжня любов – це не про себе, а про “ми”. Марія знайшла спокій, а життя продовжувалося, повне поворотів і діалогів.
Олеся Срібна
