У маленькій кухні, просякнутій запахом смажених сухариків із чорного хліба з часничком і курячого бульйону, панувала гнітюча тиша, яку порушувало лише цокання ложки об край тарілки. Катя дивилася, як її чоловік, тридцятип’ятирічний Рома, із виглядом мученика виловлює з рідкого супу рідкісні волокна курки.
— Знову пустий бульйон? — скривився він, відсуваючи тарілку. — Катю, я ж мужик, мені сила потрібна. На заводі такі навантаження, а ти мене водою годуєш.
— Ромо, до зарплати ще чотири дні, — тихо, але твердо відповіла Катя, штопаючи на коліні колготки шестирічної доньки. — Я купила дітям фрукти, на м’ясо грошей не залишилося. Ти ж сам сказав: премію урізали, криза.
— Криза, — буркнув Рома, відводячи очі. — У всіх криза. Треба потерпіти. Економити треба, Катюш, вчитися розподіляти бюджет, а не транжирити на всякі дурниці.
«Дурниці» — це були нові устілки в протерті черевики сина й кілограм яблук. Катя промовчала, проковтнувши образливу грудку. Вони жили в її однокімнатній квартирі, що дісталася від бабусі, уже десять років. Десять років режиму жорсткої економії. Рома, здоровий і рукастий чоловік, за його словами, постійно потрапляв під скорочення, штрафи й урізання. Катя тягла лямку на двох роботах, поки чоловік «накопичував сили» й скаржився на несправедливість світу.
Тишу розірвав вимогливий дзвінок мобільного. Обличчя Роми миттєво змінилося: зникла гидливість, з’явилася запобігливість.
— Так, матусю! Звісно! Що ти, яке турбування… — він метнув на дружину злий погляд, вимагаючи цілковитої тиші. — Так, важко. Катька? Ну що Катька… Не вміє вона господарство вести, мам, що поробиш. Так, приїду. Звісно.
Він скинув виклик і схопився.
— Мамі погано. Тиск. Треба летіти.
— Ромо, ти обіцяв з Ванею уроки зробити! — спалахнула Катя. — І в нас грошей на бензин майже немає!
— Ти меркантильна егоїстка! — заревів Рома, нависаючи над нею. — У матері серце розривається! Вона там у пеклі живе! Ліза з Толиком знову скандал учинили, Дімка оре, а мамі спокій потрібен! Я син чи хто?!
За п’ять хвилин грюкнули двері. Катя залишилася сама в тиші тісної квартири, де шпалери не мінялися з весілля. Вона знала цю пісню напам’ять. Жанна Борисівна, владна й гучноголоса жінка, жила в «двушці» з донькою Лізою, її чоловіком-пиякою і внуком, який вічно репетував. Свекруха ненавиділа зятя, зневажала дочку й вимагала, щоб Рома «розв’язав її житлове питання».
— Синочок зобов’язаний забезпечити матері старість! — любила повторювати вона на сімейних застіллях, демонстративно не помічаючи Катю. — А не витрачати ресурси на чужі метри й примхи дружини.
Минуло пів року. Ситуація розжарювалася. Рома став приносити додому сущі копійки, посилаючись на те, що на роботі ввели «штрафні санкції». Катя почорніла від утоми, але мовчала — заради дітей.
Настав ювілей Жанни Борисівни. Шістдесят років. Свекруха закотила бенкет у ресторані, гроші на який, за словами Роми, «позичила в сусідки». Катя прийшла в старій сукні, яку перешила з маминої, почуваючись бідною родичкою.
— Ой, хто прийшов! — голосно, на весь зал, проголосила іменинниця, сяючи масивним золотим кольє. — Катенько! А ми вже думали, ти не вшануєш нас своєю присутністю. Усе працюєш? А чоловік твій, бідний, ходить у куртці, якій місце на смітнику. Соромота!
Гості — напомаджені подруги свекрухи — захихотіли. Рома сидів праворуч від матері й червонів, але не заступався.
— З днем народження, Жанно Борисівно, — Катя простягнула конверт і букет хризантем. — Здоров’я вам.
Свекруха демонстративно зазирнула в конверт, скривила губи й кинула його на стіл, як брудну серветку.
— Спасибі, звісно. На ліки вистачить. Мабуть, від дітей відірвала? Ромочко, синочку, налий мені вина, у мене від такої «щедрості» серце прихопило.
Увесь вечір минув як у тумані. Катя терпіла докори, натяки на те, що вона незграбна господиня і «злидні». А коли подали гаряче, Жанна Борисівна раптом постукала виделкою по келиху.
— Дорогі гості! — її голос тремтів від торжества. — Я хочу підняти тост за мого сина. За мого Романа! Єдиного чоловіка, який мене любить по-справжньому. Не те що деякі…
Вона виразно подивилася на зятя Толика, який уже спав лицем у салаті, і ковзнула зневажливим поглядом по Каті.
— Ромо, встань! — скомандувала мати.
Чоловік підвівся, розправив плечі. Очі його блищали дивним, гарячковим блиском.
— Мамо, — голос Роми дзвенів від гордощів. — Я десять років ішов до цього. Десять років я відмовляв собі в усьому, терпів докори… Але я виконав синівський обов’язок.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака, який Катя вчора чистила щіткою, зв’язку ключів із червоною стрічкою й теку з документами.
— Ось, мамо. Трикімнатна квартира. У новобудові. Центр міста. З ремонтом. Вона твоя. Повністю оплачена й оформлена на тебе. Живи як королева!
У залі зависла тиша. У Каті перехопило подих. Виделка випала з її рук, із дзвоном ударившись об тарілку.
— Трикімнатна? — прошепотіла вона, але в тиші її почули всі. — Ромо, звідки?
— Заробив! — гримнув чоловік, повертаючись до неї з перекошеним від тріумфу обличчям. — Поки ти нила й копійки рахувала, я заробляв! Я чоловіком був! Мати в пеклі жила, а ти хотіла, щоб я твої хотілки оплачував?
— Але діти… — Катя встала, ноги тремтіли. — Ромо, Ванька в осінній куртці взимку ходив… Ми м’ясо по святах їли… Ти казав, зарплату урізали… Ти… ти крав у своїх дітей десять років?
— Не смій! — закричала Жанна Борисівна, притискаючи ключі до грудей. — Не смій рахувати гроші мого сина! Він матір’ю пожертвував би заради тебе? Ні! Він учинив як благородна людина! А ти, п’явка, тільки смоктати з нього можеш!
Катя дивилася на чоловіка, і пелена спадала з очей. Десять років брехні. Кожна тарілка пустого супу, кожна дірка на дитячих колготках, кожна її відмова собі в ліках — усе це було цеглинками в «трьошку» для свекрухи. Він не просто економив. Він паразитував на ній, живучи в її квартирі, харчуючись за її рахунок, а свою реальну, велику зарплату носив у банк. На мрію матусі.
— Знаєш, Ромо, — голос Каті раптом став крижаним і спокійним. Усередині наче вигоріли всі емоції, залишивши тільки холодну ясність. — Я тобі зараз притчу розповім. Можна?
Гості завмерли. Скандал набирав обертів, і це було цікавіше, ніж торт.
— Жив-був один селянин, — почала Катя, дивлячись чоловікові просто у вічі. — І була в нього коняка. Роботяща, вірна. Він на ній орав, возив вантажі, а годував гнилою соломою. Казав: «Врожай поганий, потерпи». Коняка терпіла, жаліла хазяїна, тягла лямку до кривавих мозолів. А селянин зерно добірне продавав, а золото в скарбничку ховав — хотів собі карету купити з гербом, щоб перед сусідами красуватися. І ось купив він карету. Золоту, оксамитову. Прийшов у стійло, щоб коняку запрягти й поїхати хвалитися. А коняка здохла. Від голоду. І довелося йому самому в ту карету впрягатися.
— Ти на що натякаєш?! — побагровів Рома.
— Ні на що, — Катя взяла сумочку. — Просто я не здохла, Ромо. Я прозріла. Речі свої збереш завтра. Ключі від моєї квартири покладеш на стіл зараз.
— Ти мене виганяєш? — очманів Рома. — Через квартиру? Та ти заздриш! Меркантильна!
— Ключі, — простягнула руку Катя.
Під улюлюкання свекрухи («Жени її, синочку, вона тобі не пара!») і шепіт гостей, Рома жбурнув ключі на стіл.
— Та пішла ти! Я тепер багатий спадкоємець! Я буду жити в елітному будинку, а ти гнити у своїй хрущовці з причепами!
Катя вийшла з ресторану з гордо піднятою головою. Свіже повітря ніколи не здавалося таким солодким.
Минув місяць. Катя, наче прокинувшись від сну, розквітла. Грошей раптом стало вистачати на все: і на м’ясо, і на новий одяг дітям, і навіть на абонемент у басейн. Виявилося, що без «годувальника», який вимагав перше, друге й компот, але не давав ані копійки, бюджет збільшився вдвічі. У домі запанував спокій. Ніхто не нив, не критикував, не вимагав тиші.
А потім почалося «торжество справедливости».
Дзвінок пролунав пізно ввечері. Номер був незнайомий, але Катя чомусь одразу зрозуміла, хто це.
— Катю? — голос Роми звучав жалісно й приглушено. — Катюш, ти спиш?
— Що тобі треба? — запитала вона байдуже, помішуючи наваристий борщ.
— Катю, можна я приїду? Хоч на розкладачці… Не можу більше.
— Що сталося? Ти ж у раю. У трьошці з мамою.
— Це не рай, Катю, це дурдом! — Рома мало не ридав. — Вона… вона Лізу з Толиком до нас перевезла! У них тиждень тому спалахнула проводка на кухні — чи то старий подовжувач, чи то їхнє вічне «та нормально, витримає». Вогонь швидко випалив гарнітур, закоптив стіни до стелі, а їдкий дим у’ївся в штори й меблі так, що навіть після того, як пожежники все загасили, там стало неможливо перебувати. Проводку визнали аварійною, частину стін довелося розкривати, стелю міняти, і поки йде ремонт, житло офіційно вважається непридатним — Лізі з Толиком нікуди було подітися, крім як «тимчасово» переїхати до матері в її новеньку трьошку.
Сказала: «Сестрі жити ніде, а в нас хороми, треба допомагати». Толик до чарки прикладається, Дімка оре, Ліза курить прямо на кухні. А мати… мати мене за слугу має! «Ти мені зобов’язаний, я тебе виростила, квартиру на мене оформив — значить, моє слово закон!».
Катя всміхнулася. Картинка склалася. Свекруха, отримавши бажане, миттєво показала справжнє обличчя. Навіщо їй жити самій, якщо можна зібрати слуг, якими можна помикати? А Рома, як головний спонсор, тепер був зведений до ролі безправного обслуговуючого персоналу в квартирі, яку сам же й купив, але по-дурному записав на матусю.
— Вона мені зарплату не віддає, Катю! Каже: «Комуналка дорога, ремонт доробити треба». Я в одних штанях ходжу! Катю, пробач мене. Я дурень був. Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку? Я буду все в дім носити, клянуся!
Катя уявила його: жалісного, у тій самій куртці, над якою сміялася його мати, затиснутого в кутку «елітної» квартири між п’яним зятем і деспотичною матір’ю.
— Ромо, — м’яко сказала вона. — Пам’ятаєш притчу про коняку?
— Ну?
— Селянин у карету впрягся. От і вези тепер, Ромо. Вези маму, Лізу, Толика. Це твій вантаж. Ти його десять років збирав.
— Катю, не будь жорстокою! Я ж батько твоїх дітей!
— Батько моїх дітей десять років крав у них дитинство, щоб купити комфорт чужій жінці. У мене немає чоловіка. І в дітей батька немає. Є тільки спонсор Жанни Борисівни.
Вона натиснула «відбій» і заблокувала номер.
У кімнаті весело сміялися діти, додивляючись мультики. На плиті доходив ароматний борщ із яловичиною. Катя підійшла до вікна. Десь там, у вогнях великого міста, в розкішній трикімнатній квартирі, її колишній чоловік починав розуміти просту істину: бумеранг завжди повертається, і б’є він тим болючіше, чим сильніше ти його запустив.
Вона всміхнулася своєму відображенню в темному склі. Коняка скинула хомут і перетворилася на вільну жінку. І це було найкраще почуття на світі.
