У суботу весілля. Приходьте, дівчата! Під духовий оркестр потанцюємо

Хата тітки Люби, що жила зі своєю донечкою Раєю, стояла передостання на довгій вулиці, а за нею простягалося безмежне поле. Хата була велика, на дві половини. В одній мешкала тітка Люба, а в другій – сім’я фронтовика, який не повернувся з війни.

У тітки Фені були три дочки, які на той час вже стали дорослими. Дівчата з усієї вулиці бігали до них, щоб посидіти, поговорити, поспівати. А співали дуже гарно! Були такі вечори, що до них з інших вулиць приходили поспівати чи послухати. За матеріалами видання “Саквояж”

Одного разу, наспівавшись, почали розходитися по домівках. “Дівчата, – сказала Таня, – мій брат на тому тижні одружується. На весіллі потанцюємо”. І почалося! Хто вона, як звуть, наша сільська чи з міста, професія яка, молода чи з дитиною? Ото! Таня замахала руками:

“Досить! Додому час…” Та тільки не так було – додому поспішали, але всі залишилися на своїх місцях: “Таню, розповідай!”

– Мій брат гарний, усім подобається. Повернувся з вiйнu. Мама думала, що він нікого не любить, бо коли прийшов із фрoнтy, про дівчат чи жінок не розпитував, на гульки не ходив.

Прийде з роботи й ані кроку з подвір’я. А все тому, що коли з війни йшов додому, побачив маленьку дівчинку. Вона йому впала в око. Думав про неї всю дорогу. Обіймав маму, мене.

Радів зустрічі з нами, перемозі, але думав про худеньку маленьку білявку. Йому хотілося тільки одного – взяти її на руки, як дитя, і закружити навколо себе.

Не наважувався розпитати в нас із мамою про “дитинча”, як він її називав позаочі. Потроху життя почало налагоджуватися. Улаштувався працювати в мiлiцiю.

Читайте також:Так, саме ти – моя суперниця. Не вона, не її довгі ноги, а ти і лише ти

Товариші по роботі здогадувалися, що він небайдужий до Ніни (так звали ту дівчину), але вона на посиденьки ходила рідко і недовго там затримувалася. Готувалася здавати іспити в інститут.

Одного разу він попереду себе на дорозі побачив Ніну. Наздогнав. Запросив поговорити, а вона каже, що батьки будуть сварити, бо пізно вже. Йому ж так хотілося поспілкуватися, почути її голос! Він запропонував посидіти на призьбі у діда Петра, який жив напроти Ніниної хати. Присіли.

Ніна розповідала про школу, про друзів, про омріяний інститут, про майбутню професію. Він уважно її слухав, замислившись. Узяв Нінину руку в свою, їхні погляди зустрілися. Руку тримав і зігрівав. Ніна підвелася, промовивши: “На добраніч!”

Відтоді вн думав лише про неї. Йому й на думку не спало, що це була перша й остання на довгі роки зустріч, коли вони сиділи поруч, і він тримав її руки, віддаючи своє тепло. Був на вiйнi, мав нагороди, бачив усе, а тут не зміг промовити одне заповітне слово.

Ніна в інститут не поступила – не добрала балів, повернулася до батьків. Хотіла йти на ферму до маленьких теляток, але доля повернула в інший бік. Секретар райкому кoмсoмолy, дізнавшись про її ситуацію, запросив Ніну на роботу у віддалене село завідуючою клубом. Вона погодилася.

До батьків приходила по вихідних пішки, бо транспорту тоді майже не було. Холодної пори Ніна в дорогу не вибиралася, на посиденьки не ходила, готувалася до повторних іспитів до інституту. З моїм братом теж не зустрічалася.

Він сумував. Багато думав про неї, переживав, що він набагато років за неї старший. Йому бодай побачити її здалеку, а підійти до неї і сказати про своє захоплення, не вистачало духу.

Розрахувався з роботи і пішов працювати пересувним кіномеханіком, бував у тому селі, де працювала Ніна. Ото були і всі зустрічі. Мати все частіше нарікала:

– Ти що, синку любий, живеш тільки щоб вози пiдпuхaти?! А свою сім’ю не хочеш чи не можеш збудувати?

– Мамо, не треба. Люди теж у дальніх селах хочуть побачити кіно.

– Дивись, усі ровесники й друзі вже одружені, – гне мати своє.

– І вже дехто розлетілися. Не цього я хочу. Я, мамо, нікого так любити не буду, як її. Ви ж, мамо, не знаєте. Ніна поступила в інститут, і я хочу, щоб вона не здогадалася, що я сумую, без клопотів інститут закінчила. Гулянки її не цікавлять.

– То чому ти, синку, не скажеш їй про своє кохання?

– Я про це думаю. Висновок один. Я старію і не знаю, чи віддадуть її батьки свою єдину доньку за мене, але відчуваю серцем, що моя любов взаємність і радість принесе. Після інституту я з Ніною обов’язково зустрінусь і запитаю…

Ніна закінчила інститут і повернулася з червоним дипломом. Брат пішов привітати її. Сказав, що чекав, а вона у відповідь:

– Спасибі! – і простягнула до нього руки. – Ти їх у своїх руках тримав, пам’ятаєш, коли ми у діда Петра сиділи? Я тепло в своїх долонях до цих пір відчуваю і зберігаю. Спасибі за любов твою!

Він підхопив її на руки, як малу дитину, закружляв так, як хотів, коли вперше по вiйнi побачив:

– Рідненька моя! Давай одружимося! Ти згодна?

– Так! – була відповідь.

Ось так минули роки чекання. У суботу весілля. Приходьте, дівчата! Під духовий оркестр потанцюємо

Надія Дідковська, Компаніївський район, Кіровоградська обл.