— Особистий простір у туалеті буде, а сім’я — це коли всі разом. І потім, Аню, давай начистоту. Квартира куплена в шлюбі. Значить, половина — Дімина, а Діма — мій син. Я вважаю, що до сина приїхала. Маю повне моральне та юридичне право.

Тридцять два роки мені знадобилося, щоб вперше сказати: “Я вдома”. Не в орендованій квартирі з протікаючою стелею, не в гуртожитку, де по ночах галасували сусіди, і вже зовсім не в батьківській двокімнатній квартирі, де кожен подих зустрічали докором. Я провела рукою по стіні — шорстка. Шпалери поклеїмо потім. Зараз головне — ключі. Важка зв’язка холодила долоню, і від цього ставало тепло всередині.

— Ну що, господиня? — Голос Діми вивів мене зі ступору. Він заніс останню коробку з речами й поставив біля стіни. — Приймай володіння.

Я обернулася й усміхнулася. Діма був добрим, надійним, як мені здавалося. Ми зустрічалися три роки. Одружені були рік. Він працював менеджером на складі, не хапав зірок з неба, але любив мене. І, головне, не заважав іти до мети. А метою була ця квартира.

— Діма, розумієш, ніхто нас не вижене, ніхто не підніме оренду, — прошепотіла я, хоча знала, що слово «нас» тут умовне. 90% вартості внесла я. Це були гроші, накопичені за десять років. Я працювала бухгалтером на двох фірмах. По ночах брала підробітки, зводила баланси для дрібних підприємців. Я не їздила у відпустку, носила одне пальто п’ять зим поспіль і знала всі акції в найближчих магазинах напам’ять. Діма вніс невелику суму на ремонт — подарунок від матері на весілля. Іпотеку ми не брали. Я боялася кабали.

— Так, Аню, ти у мене герой, — Діма підійшов і обійняв. — Тепер заживемо. Мама, до речі, дзвонила, вітала.

При згадці свекрухи я трохи напружилася. Ніна Василівна була жінкою голосною, владною та всюдисущою. Все життя вона пропрацювала продавцем, уміла рахувати копійки і, ще краще, чужи гроші.

— Передай подяку, — сухо відповіла я. — Сподіваюся, на новосілля не нагряне сьогодні. Ми навіть диван не зібрали.

— Та що ти, вона розуміє, дасть обжитися тиждень. — Діма відмахнувся.

Я видихнула. Тиждень тиші — це розкіш.

Тиждень пролетів як мить. Ми спали на надувному матраці, їли піцу в коробках і були щасливі. А потім була субота. Я відтирала сліди грунтовки з підлоги, коли в двері наполегливо подзвонили. На порозі стояла свекруха, у руках — величезний фікус у горщику, а поруч дві валізи.

— Здоровенькі були! — гаркнула вона, впливаючи в передпокій. — Домофон, що, зламався? Дзвонила-дзвонила. Довелося з сусідкою заходити. Ну, показуйте, що тут у вас.

Я завмерла з ганчіркою в руках.

— Вітаю, Ніно Василівно. Ми… ми вас до обіду чекали. Без речей.

— А чого ж порожняком ходити? — Свекруха скинула туфлі, безцеремонно відсунувши мої кросівки. — Фікус привезла, повітря чистить, а у валізах банки з огірками, варення та моя постіль.

— Постіль? — перепитав Діма, який щойно вийшов з ванни. На обличчі в нього була розгубленість.

— Ну так, я ж не на голому спатиму.

Свекруха вже по-господарському проходила в кімнату.

— Ой, яскраво як. Шпалери-то маркі поклеїли. Нічого, килим повісимо, буде краще.

Ми з Дімою переглянулися.

— Мам, почекай. У сенсі спати? Ти з нічівлею, чи що? У нас тут ніде. Ми самі на матраці спимо.

Свекруха розвернулася, уперши руки в боки. Обличчя її набуло того виразу, який я вже знала: суміш образи та залізної рішучості.

— Дімочко, синочку, ти що, мене виганяєш? Матір рідну, яка останні гроші на весілля віддала? Я, між іншим, свою квартиру здала.

У кімнаті повисла тиша. Я відчула, як тиск піднімається.

— Що ви зробили? — запитала я. — Здали?

— Здала! — гордо повторила свекруха. — Студентам, за десять тисяч гривень. Пенсія в мене маленька, здоров’я нікудишнє, ліки дорогі, а у вас тут сорок метрів, місця повно. Он той кут за шафою пустує. Туди моя розкладачка чудово встане. Я вам заважати не буду. Готуватиму, прибиратиму. Ти ж, Анечко, вічно на роботі. Чоловік ненагодований ходить.

Я повільно опустилася на коробку з книгами. Ноги не тримали.

— Ніно Василівно, — голос тремтів, але я намагалася триматися. — Ми не домовлялися жити разом. Це однокімнатна квартира. Ми молода сім’я. Нам потрібен особистий простір.

Свекруха обурилася.

— Юридичне? — Я звозила очі. — Ви серйозно?

— Абсолютно. Я з юристом консультувалася.

Свекруха переможно підняла підборіддя.

— Майно, набуте в шлюбі, спільне. Діма має право розпоряджатися своєю часткою, а він, як люблячий син, дозволяє матері пожити тут. Правда, синочку?

Усі погляди звернулися на Діму. Він стояв червоний, переводячи погляд з матері на мене.

— Мам, ну навіщо ти так? Ми ж не обговорювали, — промимрив він.

— А що обговорювати? Ти хочеш, щоб матір на одну пенсію жила? Чи щоб я одна в чотирьох стінах вила? Я тебе виростила, вивчила.

І тут почалася класична маніпуляція. Свекруха схопилася за серце й почала шукати в сумці ліки, оповідаючи про невдячність. Діма тут же кинувся за водою. Я дивилася на цей спектакль і розуміла: моя фортець пала, навіть не встигнувши підняти прапор.

Перший тиждень спільного життя став випробуванням. Свекруха не просто зайняла кут за шафою, вона зайняла всю квартиру. Її речі були скрізь. На кухні запанували її порядки. Мої улюблені чашки переїхали в далеку шафку, як «занадто тонкі». На столі з’явилася клейонка в квіточку, яку я ненавиділа.

Але найгірше було відсутність тиші. Телевізор працював цілодобово. Транслюючи ток-шоу про тести на батьківство та знаменитостей, свекруха коментувала кожну мою дію.

— Куди ти стільки олії ллєш? Це ж марнотратство.

— А навіщо світло в коридорі горить? Електрика нині золота.

— Ти знову за комп’ютером? Чоловік з роботи прийшов, а вона в екран дивиться. Поговорила б з ним.

Я працювала віддалено два дні на тиждень. Тепер ці дні стали нестерпними. Свекруха не розуміла концепції роботи з дому. Для неї, якщо ти вдома, значить вільна.

— Аню, почисти картоплю, поки сидиш.

— Ань, збігай за хлібом. Ти ж все одно не зайнята.

Спроби пояснити натикалися на стіну.

— Та годі тобі, кнопки тикати — не мішки тягати.

Діма намагався тримати нейтралітет, що на ділі означало потурання матері. Він не хотів сварок. Коли я спробувала поговорити з ним уночі пошепки, під ковдрою, бо за тонкою перегородкою хропіла свекруха, він відмахувався.

— Аню, ну потерпи, їй же нудно. Вона літня людина, ну куди я її вижену? Тим більше вона квартиру здала на півроку, договір підписала.

— На півроку? — Я ледь не закричала, але вчасно прикрила рот рукою. — Діма, ти розумієш, що вона руйнує наше життя? Я цю квартиру купила, щоб жити спокійно, а не в комуналці.

— Нашу квартиру, Аню, нашу, — м’яко, але наполегливо поправив Діма. — Ми ж сім’я.

Ці слова відгукнулися найболючіше. «Наша»? Так, за законом — наша. А за совістю? Я згадала, як Діма рік тому говорив: «Кохана, я поки що не можу багато відкладати. У мене кредит за машину, та й хлопці кличуть на рибалку. Ти ж у нас фінансовий геній. Накопичуй, а я буду на продукти давати». Діма давав на продукти, але левову частку, включаючи всі накопичення, тягнула я. І тепер, завдяки штампу в паспорті, я стала заручницею власної щедрості.

Ситуація загострилася через місяць. Я повернулася з роботи пізно, втомлена і сердита. Квартальний звіт не сходився. Дома пахло смаженою рибою. На кухні за столом сиділа свекруха і якийсь незнайомий сумний чоловік. На столі стояла пляшка.

— О, з’явилася! — весело крикнула свекруха. — Знайомся, це дядько Сергій, сусід знизу. Зайшов сіль попросити. Та ось засиділися.

Дядько Сергій усміхнувся.

— Гарна господиня, молода.

Мене затрясло.

— Ніно Василівно, можна вас на хвилинку? — льодяним тоном запитала я.

Ми вийшли в коридор.

— Що тут відбувається? Чому в моєму домі сторонні люди?

— Не в твоєму, а в нашому, — звично сказала свекруха. — І не смій мені вказувати. Я жінка вільна, маю право на особисте життя. А Сергій пристойний чоловік, вдівець.

— Я прошу, щоб він пішов негайно.

— Оце ти, командирша. А Діма не проти. Він дзвонив, я сказала, що гості. Він сказав: «Добре, мам, відпочивай».

Я мовчки пройшла в кімнату, взяла ноутбук, зарядку й сумку.

— Ти куди на ніч? — здивувалася свекруха.

— Відпочивайте.

Я вийшла з під’їзду, сіла на лавку й заплакала. Дощ почав накрапати, але мені було все одно. Я почувалася такою самою бездомною, як у вісімнадцять. Наступного дня я не пішла додому, пішла до юриста.

Ольга Вікторівна уважно слухала моє оповідання, роблячи помітки.

— Ситуація класична, але неприємна, — підбила підсумки вона, поправляючи окуляри. — Квартира куплена в шлюбі. Власник — ви. Квартира оформлена на вас.

— Що ж мені робити? Розлучатися, чи що?

— Розлучення призведе до поділу майна. Квартиру поділять навпіл. Вам доведеться або продавати її і ділити гроші, або викуповувати частку Діми. У вас є гроші на викуп половини квартири?

Я похитала головою. Грошей не було. Усе пішло в бетон.

— Але є один нюанс, — юрист постукала ручкою по столу. — Ви сказали, що збирали гроші десять років. А де вони зберігалися?

— На депозиті, в банку, на моє ім’я.

— Рахунок був відкритий до шлюбу?

— Так, я просто поповнювала його, а перед угодою зняла всю суму і перевела продавцю.

— Так це змінює справу. Якщо ми доведемо в суді, що квартира куплена на кошти, накопичені вами до шлюбу, ми можемо виключити цю квартиру з поділу або, принаймні, значно зменшити частку чоловіка, визнати за вами, скажімо, 90%.

У мене з’явилася надія.

— Але це складно буде зробити, Аню, — попередила Ольга Вікторівна. — Судова тяжба, експертизи руху коштів — це довго й дорого. І це кінець сімейного життя. Ви готові?

Я згадала посмішку сусіда, запах риби на своїй кухні й жалюгідний вигляд Діми, який боявся слово сказати матері.

— Я готова.

Ввечері я повернулася додому. Удома було тихо. Свекруха дивилася серіал. Діма сидів на кухні, ворушачи виделкою котлету.

— Ань, ну ти чого вчора пішла? Мама образилася, каже, що ти її не поважаєш.

Я сіла навпроти нього.

— Діма, нам потрібно поговорити.

— Серйозно? Та знову ти починаєш, — він зморщився.

— Твоя мати має завтра з’їхати.

— Аню, ну куди вона поїде? У неї ж квартиранти.

— Нехай розриває договір, нехай зніме житло на ці гроші. Мені все одно. Я так жити не буду. Або вона їде, або я подаю на розлучення і поділ майна.

Діма зблід. Він знав, що я слів на вітер не кидаю.

— Ти… Ти розлучишся зі мною через маму?

— Ні, я розлучуся з тобою через те, що ти не захищаєш нашу сім’ю. Ти дозволив третій людині, хай і матері, зруйнувати наш світ. Я працювала на цю квартиру десять років не для того, щоб слухати хропіння за шафою.

У цю мить на кухню вплавла свекруха. Вона явно підслуховувала.

— Оце яке розлучення вона влаштує! Ну й розлучайся. Квартиру навпіл поділимо. Дімі половина дістанеться.

— Ви впевнені, Ніно Василівно? — Я дістала із сумки роздруківку, яку дала юрист. — Я сьогодні підняла всі банківські виписки. 95% суми — це мої дошлюбні накопичення. Є чіткий слід грошей: закриття депозиту, відкритого десять років тому, і переказ на рахунок продавця в день угоди. Вклад Діми — вісімдесят тисяч гривень на ремонт. У суді я доведу, що квартира — моя особиста власність, а з Діми я стягну половину комунальних платежів за період проживання.

Свекруха змінилася в обличчі. Вона була жінкою хитрющою. Життя її потрощило, і вона розуміла, де правда, а де — ні.

— Та ти… Та як ти смієш? Це ж спільно нажите!

— Закон є закон.

— Закон на моєму боці, — сказала я. — У вас є два варіанти. Перший. Ви завтра ж збираєте речі й їдете. Договір з квартирантами можна розірвати. Другий варіант — це суд. Я випишу Діму, визнаю квартиру своєю, і ви обоє залишитеся ні з чим. І так, Діма, у суді я ще заявлю про те, що ти півроку не працював, коли ми жили на мої гроші, і надам чеки на всі великі покупки. В тому числі і на автомобіль. Теж його поділимо.

Діма сидів, опустивши голову. Він розумів, що я права, і розумів, що втрачає мене.

— Мам… — тихо сказав він. — Мам, тобі потрібно поїхати.

— Що?! Ти зраджуєш матір заради цієї… цієї…?

— Мам, це її квартира, правда, її. Я туди майже нічого не вклав, окрім тих грошей з весілля. Якщо почнеться суд, ми програємо, і я залишуся на вулиці.

Свекруха подивилася на сина з образою.

— Тряпка, — виплюнула вона. — Виховувала чоловіка, а виріс під каблуком.

Вона різко розвернулася й пішла в кімнату. За хвилину почувся гуркіт валіз.

— Я поїду! — крикнула вона з кімнати. — Але моєї ноги тут більше не буде, і не чекайте допомоги. Води навіть не подами.

— Купимо кулер, — тихо відповіла я.

Свекруха з’їхала наступного ранку. Вона забрала все: фікус, банки з огірками і навіть туалетний папір, який купила сама. Виходячи, вона гучно закрила двері. У квартирі настала тиша.

— Ань, ну все скінчилося, вона поїхала. Давай почнемо спочатку.

Я подивилася на нього, на цього рідного, але такого чужого мені чоловіка. Я бачила його страх перед матір’ю, перед дружиною, перед відповідальністю. Він не заступився за мене, поки я не сказала про суд. Він обрав бік сили, а не бік любові.

— Діма, — сказала я. — Я втомилася. Вона поїхала, а проблема залишилася.

— Яка проблема?

— Ти… Ти дозволив, щоб це сталося. Ти вважав, що це нормально? Ти хотів жити за мій рахунок і за рахунок мого комфорту, аби мамі було добре.

— Та ж я її вигнав.

— Ні, Діма. Це я її вигнала. А ти просто злякався залишитися без даху над головою.

Я встала.

— Я хочу, щоб і ти пішов.

Діма завмер.

— Ти що, жартуєш? А куди я піду?

— До мами. Вона мене тепер на поріг не пустить після того, як я її зрадив.

— Це вже не мої проблеми.

Я відчула дивну легкість, наче з плечей звалився мішок з цементом, який я тягнула останні роки.

— У тебе є зарплата. Зніми кімнату. Поживеш сам, подорослішаєш, може бути.

— Ань, ну давай не будемо рубати з плеча. Один шанс.

— Шанс був цілий місяць, і ти його упустив, поїдаючи мамині пиріжки та слухаючи її нісенітниці про юридичні права. Збирайся.

Процес розлучення був довгим і неприємним. Свекруха, дізнавшись, що сина все ж таки виставили, змінила гнів на милість по відношенню до сина й обрушила всю свою образу на мене. Вона писала неприємні речі в соцмережах, чатувала біля під’їзду, погрожувала порчею та прокльонами, але я була непохитна. За допомогою Ольги Вікторівни ми довели в суді, що квартира куплена на особисті кошти. Дімі присуджено компенсацію в розмірі половини коштів, витрачених на ремонт, яку я виплатила з першої премії.

Через півроку я закінчила ремонт, поклеїла дорогі шпалери кольору слонової кістки, купила великий диван і м’який килим. Одного разу від Діми прийшло повідомлення:

«Аню, привіт. Я так сумую. Мама живе зі мною, вона пиляє мене кожен день. Я зрозумів, як був неправий. Може, зустрінемося?»

Я перечитала повідомлення, згадала запах смаженої риби і дядька Сергія, згадала пихатий голос: «Маю юридичне право», згадала погляд Діми — і заблокувала номер.