Олеся сиділа на старому дерев’яному стільці в кухні бабусиного дому і дивилася, як чайник повільно закипає.
Бабуся вже місяць як лежала в лікарні, і в хаті стало нестерпно тихо. Тільки цокання годинника та інколи — далекий гавкіт сусідського пса.
Телефон задзвонив. Номер батька.
— Алло, доню, ти де? — голос у слухавці був незвично високий, наче натягнута струна.
— У бабусі вдома. Приїхала провітрити, полити квіти.
— Ага… Слухай, я тут… ну… треба поговорити. Приїдь додому ввечері, гаразд? Важлива розмова.
Олеся відчула, як усередині щось холодне й важке впало.
— Тату, що сталося?
— Приїдеш — поговоримо. Не по телефону.
Вона приїхала о пів на восьму. Батько сидів за кухонним столом, перед ним стояла недопита склянка оковитої . Мати стояла біля вікна й дивилась у темряву, склавши руки.
— Ну сідай, — сказав батько, не дивлячись їй в очі.
Олеся сіла навпроти. Серце калатало так, що здавалося — чути в усій квартирі.
— Я продав бабусину квартиру, — випалив він раптом, наче зірвавши з себе пластир одним рухом.
Олеся спочатку не зрозуміла. Просто моргнула.
— Що?
— Продав. Два тижні тому. Гроші вже на рахунку.
Вона відкрила рот, але звук не йшов.
— Ти… ти жартуєш? — нарешті видавила вона.
— Які жарти, Олесю. Я вже підписав усе. Гроші реальні. Триста двадцять п’ять тисяч доларів. Зараз це дуже добрі гроші.
— Але… — Олеся подивилася на матір. Та тільки стиснула губи сильніше. — Але ж бабуся… вона ж заповіла мені. Вона мені казала сто разів. «Це твоє, доню. Твоє житло на все життя». Вона ж нотаріуса кликала спеціально, коли їй уже погано було…
Батько різко підвів голову.
— А ти думаєш, я не знаю, що вона заповіла? Думаєш, я сліпий був чи що? Вона ж мені в очі казала: «Василю, я все Олесі відписую. Ти вже великий, сам розберешся». От і розібрався.
— Тату… — голос Олесі тремтів. — Це ж її остання воля. Ти не мав права…
— Остання воля! — батько раптом ударив долонею по столу так, що склянка підскочила. — А моя остання воля нікого не цікавить, так? Я сорок вісім років горбатився! Я хату цю з нуля ремонтував, коли ми з твоєю мамою тільки весілля відіграли! Я вас обох тягнув! А тепер мені що — під старість у зйомній однушці гнити? Чи в бабусиній двокімнатці з пліснявою на стелі жити?
— Але ж ти міг… — почала Олеся.
— Що я міг?! — перебив він. — Що я міг, скажи мені?! Продати мою частку? Там же бабуся все на тебе переписала! Я там взагалі ніхто! Привид! Мені ж якось теж треба жити, Олесю! Мені теж треба дихати! Мені теж треба знати, що я не викинутий на смітник, коли її не стане!
Він важко дихав. Олеся мовчала. У горлі стояв клубок.
— Ти ж казав… — тихо промовила вона, — казав, що бабуся правильно робить. Що мені треба своє житло. Ти сам казав.
— Я багато чого казав, — відрізав батько. — Коли людина жива — одне, коли вона вже не встане з ліжка — зовсім інше.
Життя, доню, не казка. Життя — це коли ти раптом розумієш, що завтра ти можеш залишитися ні з чим. Абсолютно ні з чим.
Мати нарешті обернулася.
— Олесю, ми не хотіли тебе обкрадати, — сказала вона тихо. — Ми просто… ми з татом уже не молоді. У нас немає пенсії, яка дозволить нормально жити. А тут… тут одразу все. І квартира, і гроші на ремонт, і машина нормальна, і може ще на дачу щось лишиться…
— Тобто ви вже все розпланували? — Олеся подивилася на матір широко розплющеними очима. — Ви вже знаєте, на що витратите бабусине життя?
— Не кажи так, — різко кинув батько. — Не смій так говорити.
— Але ви вкрали в неї останнє, що вона могла мені дати.
— А вона в мене вкрала сорок років! — раптом закричав батько. — Сорок років я був «сином своєї матері»! Сорок років я не мав права мати власне життя, бо «мама сказала», «мама не дозволяє», «мама не схвалить»! Вона мене тримала, як на повідку! А потім узяла і все тобі віддала — мені на посміховисько!
Олеся відчула, як по щоках течуть сльози, але навіть не намагалася їх витерти.
— Тобто ти мені мстишся за бабусю? Через неї?
— Ні, — батько раптом заспокоївся, голос став глухим. — Я не тобі мщу. Я просто… виживаю. Розумієш? Ви-жи-ва-ю. Мені п’ятдесят два. У мене хвора спина, поганий зір, тиск скаче. Я не протягну ще двадцять років на тій роботі. А без квартири… без грошей… що мені лишиться?
Олеся встала.
— Я піду до бабусі. Зараз. У лікарню.
— І що ти їй скажеш? — тихо спитав батько. — Що її син? Що він продав її останню надію?
— Я скажу їй правду, — відповіла Олеся. — Бо вона має право знати.
Вона вийшла, грюкнувши дверима.
Бабуся лежала з закритими очима, тоненькі руки, схожі на пташині лапки. Олеся сіла біля ліжка, взяла бабусину руку.
— Бабусю… ти мене чуєш?
Повільно повіки піднялися. Очі — каламутні, але впізнаючі.
— Олесенька… ти прийшла…
— Бабусю, — Олеся ковтнула. — Тато… тато продав твою квартиру.
Мовчання. Дуже довге.
Потім бабуся ледь помітно кивнула.
— Я знала.
Олеся відсахнулася.
— Що?
— Я знала, що він продасть, — голос був слабкий, але чіткий. — Він же мій син. Я його тридцять років бачила наскрізь. Він завжди боявся залишитися ні з чим. Завжди. Навіть коли в нього все було — він боявся.
— Але чому ти тоді… чому ти мені все заповіла?
Бабуся ледь посміхнулася кутком губ.
— Бо ти — єдина, хто мене не кинув. Ти приходила. Ти слухала мої дурні історії про молодість по сто разів. Ти квіти поливала.
Ти мені пелюшки міняла, коли вже соромно було просити. Ти мене любила не за квартиру. А він… він любив мене тільки тоді, коли я йому щось давала. Або не заважала.
Олеся заплакала тихо, без звуків.
— І ти знала… і все одно?
— Я хотіла, щоб у тебе було хоч щось своє. Щоб ти не залежала ні від нього, ні від чоловіка, ні від держави. Щоб у тебе був свій кут. Навіть якщо він його відбере — ти знатимеш, що я намагалася.
— Бабусю… мені так боляче.
— Знаю, доню. Але послухай мене. — Бабуся стиснула її пальці з несподіваною силою. — Ти не смієш його ненавидіти. Чуєш? Не смієш. Бо ненависть — це як кислота. Вона спочатку роз’їдає того, кого ненавидять, а потім — тебе саму.
— Як мені не ненавидіти? Він же…
— Він зляканий. Він думає, що якщо в нього не буде грошей і квартири — то його просто не стане. Він не злодій, Олесю. Він наляканий .
Олеся мовчала.
— Пробач його, — тихо сказала бабуся. — Не заради нього. Заради себе. Бо інакше ти все життя носитимеш цей камінь. А він важкий.
Наступного дня Олеся повернулася додому. Батько сидів на тому ж місці. Тільки оковитої вже не було.
Він підвів голову.
— Ну що? Розказала їй?
— Розказала.
— І що вона?
— Сказала, що знала.
Батько довго дивився в стелю.
— Вона завжди знала, — нарешті промовив він. — Вона завжди все знала про мене. І все одно мене не вигнала ніколи. Дивна вона була, моя мати…
Олеся мовчала.
— Я не буду просити пробачення, — сказав він раптом. — Бо я не вірю, що ти пробачиш. І я б на твоєму місці не пробачив.
Але я хочу, щоб ти знала одне. Я не зробив це, щоб тебе покарати. Я зробив це, бо дуже злякався. Злякався так, що аж дихати не міг.
Він простягнув їй конверт.
— Тут сто тисяч доларів. Готівкою. Бери.
Олеся навіть не доторкнулася.
— Ти думаєш, що грошима можна купити мою совість?
— Ні. Я думаю, що ти зможеш купити собі маленьку квартиру. Хай не в центрі. Хай на околиці. Хай з голими стінами. Але свою. Щоб ніхто вже не міг її в тебе забрати.
Олеся дивилася на конверт довго-довго.
Потім повільно взяла його.
— Це не пробачення, — сказала вона. — Це просто… щоб ти знав, що я не буду жити на вулиці через тебе.
Батько кивнув. Очі в нього були мокрі, але він не плакав — просто сидів і дивився кудись повз неї.
— Я розумію, — тихо сказав він. — І я не проситиму більше нічого. Ніколи.
Олеся встала.
— Я піду. Мені треба подумати.
Вона вийшла.
На сходах зупинилася. Дістала телефон. Написала бабусі в Viber, хоча знала, що та вже не прочитає:
«Бабусю, я не пробачила. Але я намагатимусь не ненавидіти. Це дуже важко. Але я намагатимусь. Бо ти просила.»
Потім вимкнула телефон, поклала його в кишеню і пішла вниз сходами — повільно, крок за кроком, наче несла на плечах усе життя, яке щойно тріснуло навпіл.
Галина Червона
