Соломія завжди вважала свою квартиру в старому будинку на околиці Києва справжнім скарбом. Не тому, що там були дорогі меблі чи модний ремонт – ні, все було просте, як у більшості сімей.
Але в ній була та маленька кімнатка, перероблена з комірчини, де вона творила свою магію. “Майстерня мрій”, так вона її називала.
Стіни обклеєні плакатами з перлами та намистинами, полиці заставлені коробочками з бісером, дротом, камінцями та інструментами.
Соломія працювала бухгалтеркою в офісі, але справжнє життя починалося ввечері, коли вона сідала за стіл і створювала біжутерію.
Браслети з агату, намиста з перлин, сережки з кришталю – все handmade, унікальне. Вона продавала їх на Etsy та на місцевих ярмарках, і хоч не заробляла мільйони, але це приносило їй радість і трохи грошей на кишеню.
Остап, її чоловік, був типовим “практичним” типом. Працював водієм на фірмі, любив футбол, пиво з друзями і вважав, що все, що не приносить реальних бабок, – то марна трата часу.
“Соля, ну його ті блискітки? Краще б ти борщ варила або серіали дивилася, як нормальні жінки,” – жартував він іноді, але з тою гостринкою, яка іноді колола.
Соломія сміялася, бо любила його за прямоту, але глибоко в душі знала: він не розуміє її пристрасті.
“Остапе, це не блискітки, це мистецтво! Одного дня я відкрию свій магазин, і ти будеш моїм менеджером,” – відповідала вона, і вони мирилися в ліжку.
Але одного сонячного осіннього дня все перевернулося. Соломія пішла на роботу рано, як завжди, поцілувавши Остапа в щоку.
“Не забудь забрати хліб, коханий!” – крикнула вона з порогу. Він буркнув щось у відповідь, ще сонний.
А вдень до них постукала сестра Остапа, Мар’яна. З двома малими дітьми на руках – п’ятирічним Петриком і трирічною Анею.
Мар’яна виглядала як привид: очі червоні від сліз, волосся скуйовджене, в руках сумка з речами.
“Остапе, брате, благаю, впусти нас! Той клятий Василь вигнав мене з дому! Сказав, що я йому набридла з дітьми, і щоб котилася куди завгодно!” – ридала вона на порозі.
Остап, звісно, не міг відмовити сестрі. “Та заспокойся, Мар’янко, заходь. Я йому ще покажу, якщо треба. Діти ж малі, куди ж ви?”
Він впустив їх, нагодував, і почав думати, де розмістити. Квартира була двокімнатна: їхня спальня і вітальня. Але ж діти… “Ага, та комірчина Соломіїна!
Там же місця вистачить для матраца і дитячих речей. Вона ж там тільки свої «цяцьки» розкладає,” – вирішив Остап.
Він швидко зібрав усе: інструменти, намистини, напівготові прикраси – все в одну велику коробку. “Це ж мотлох, ніхто не помітить,” – подумав він і виніс коробку на смітник у дворі.
Сміттєві баки стояли біля під’їзду, повні пакетів і пляшок.
Коли Соломія повернулася ввечері, втомлена після дня з звітами, вона одразу відчула неладне. У вітальні гралися діти, Мар’яна сиділа на дивані з чашкою чаю, а Остап курив на балконі.
“Що тут відбувається?” – спитала Соломія, здивовано дивлячись на племінників.
“Соля, привіт! Це Мар’яна з малими. Василь її вигнав, то я їх прихистив на тиждень-два. Нічого, потіснимося,” – сказав Остап, виходячи з балкона з усмішкою, ніби нічого не сталося.
Соломія кивнула, намагаючись не показати роздратування. “Добре, Мар’янко, співчуваю. Діти, йдіть, тітка Соломія вам цукерок дасть.”
Вона пішла до своєї майстерні, щоб розслабитися після роботи, але… Двері відчинені, кімната порожня. Тільки матрац на підлозі і дитячі іграшки.
“Остапе! Де мої речі? Де все?!” – крикнула вона, серце калатало.
Остап увійшов, почухав потилицю. “А, то… Я подумав, що то непотріб. Зібрав у коробку і викинув на смітник. Навіщо тобі той мотлох? Діти ж потребують місця!”
Соломія відчула, як земля йде з-під ніг. “Мотлох?! Остапе,! Там були мої інструменти, матеріали на тисячі гривень! І прикраси, які я робила місяцями! Як ти міг?!”
Мар’яна втрутилася, намагаючись заспокоїти: “Соломіє, не кричи. Діти ж чують. Остап хотів як краще. Ми ж не надовго, тільки поки я не знайду квартиру.”
Але Соломія не слухала. Вона вибігла з квартири, спустилася сходами, до смітника. Баки були повні, але коробки не видно.
“Може, сміттяр вже забрав?” – подумала вона, ридаючи. Повернулася додому, вся в сльозах. “Остапе, ти зруйнував мою мрію! То не просто блискітки, то моя робота!”
Остап знизав плечима. “Та ладно, Соля, не перебільшуй. Купиш нові. Скільки там того вартувало? Тисячу гривень?”
Тут втрутилася Мар’яна, яка чула про хобі Соломії від брата. “Стоп, а що там було? Які прикраси? Може, щось цінне?”
Соломія, витираючи сльози, почала розповідати. “Там були намиста з натуральних каменів – агат, турмалін, навіть перли з Японії. Я замовляла матеріали з-за кордону
Одна пара сережок коштувала 500 гривень, а в коробці було штук двадцять готових виробів. Плюс інструменти. Все разом – мінімум 20 тисяч гривень!”
Остап закляк. “Скільки?! Ти жартуєш? Я думав, то дитячі забавки!”
Мар’яна теж зблідла. “20 тисяч? Боже, Остапе, ти що наробив? То ж гроші! Ми могли б їх продати, якщо вже на те пішло. Діти ж їсти хочуть!”
Остап схопився за голову. “О Боже! Смітник ще не забрали, мабуть. Біжимо швидше!” Він кинувся до дверей, Мар’яна за ним.
“Петрику, Аню, сидіть тихо, мама з дядьком повернеться!” – крикнула вона.
Вони бігли сходами вниз, Остап попереду, Мар’яна за ним, спотикаючись. “Остапе, ти завжди такий імпульсивний! Як ти міг викинути чужі речі без дозволу?” – шипіла Мар’яна.
“Та мовчи, сестро! Я не знав! Думав, то сміття. А тепер, якщо хтось!” – відповів Остап, вибігаючи у двір.
Смітник був на місці, баки переповнені. Остап почав ритися в смітті, перекидаючи пакети. “Де ж та коробка? Коричнева,”
Мар’яна приєдналася, морщачи носа. “Фу, смердить! Остапе, лівіше, бачу щось коричневе!”
Але раптом з-за рогу вийшов сусід, дядько Петро, з собакою. “О, Остапе, що ти робиш? Сміття перебираєш? Зовсім збідніли?”
Остап почервонів. “Та ні, дядьку Петре, коробку шукаю. Випадково викинув.”
Дядько Петро засміявся. “Ага, ‘випадково’. Я бачив, як ти її тягнув. А що там було? Золото?”
Мар’яна втрутилася з гостринкою: “Не ваше діло, дядьку. Краще допоможіть, бо якщо не знайдемо, то Соломія нас обох викине слідом!”
Дядько Петро знизав плечима і пішов далі, бурмочучи: “Сучасна молодь… Сміття перебирають, як бомжі.”
Нарешті Остап знайшов коробку – вона була засипана пакетами, але ціла. “Є! Мар’янко, тримай дітей, я витягую!” Він витягнув її, весь у смітті, і вони побігли назад у квартиру.
Соломія сиділа на кухні, п’ючи чай. Коли вони увірвалися, брудні і запихані, вона підвелася. “Знайшли?”
Остап поставив коробку на стіл. “Так, Соля, вибач! Я не знав, що то таке цінне. Обіцяю, більше ніколи не чіпатиму твої речі.”
Мар’яна додала: “Соломіє, пробач нам. Ми не хотіли. Але ж тепер все гаразд? Може, продаси частину, щоб мені на квартиру допомогти?”
Соломія глянула на них обох, і в її очах блиснула іскра. “Продати? Ні, Мар’янко, це мої твори. Але урок ви отримали. Остапе, ти тепер будеш моїм асистентом у майстерні. А ти, Мар’янко, допоможеш з дітьми, поки не знайдеш роботу.”
Так почався новий етап у їхньому житті. Але це була тільки початок історії. Бо Соломія вирішила не просто пробачити, а перетворити цю драму на щось більше.
Наступні дні були напруженими. Мар’яна з дітьми оселилася в майстерні, але Соломія швидко відновила порядок. Вона розклала речі назад, і навіть залучила Петрика до сортування бісеру.
“Дивися, малий, це червоний агат. Він приносить удачу,” – казала вона, і хлопчик захоплено дивився.
Остап, відчуваючи провину, став допомагати. “Соля, а що це за дріт? Для чого?” – спитав він одного вечора.
“Це срібний дріт для плетіння. Дивись, як я роблю браслет,” – показала Соломія. І Остап, несподівано для себе, зацікавився. “Круто! А скільки таке коштує?”
“Залежить. Якщо з каменями – 300-400 гривень. Я маю клієнтів онлайн.”
Мар’яна, дивлячись на це, заздрила. “Соломіє, ти така талановита. А я тільки дітей народжувала. Василь казав, що я ні на що не здатна.”
Соломія посміхнулася з гостринкою: “Мар’янко, чоловіки часто кажуть дурниці, щоб себе виправдати. Хочеш, навчу тебе? Разом робитимемо.”
Так Мар’яна стала ученицею. Спочатку незграбно, але швидко навчилася. “Ой, Соломіє, цей бісер такий! Як ти його ловиш?” – скаржилася вона.
“Практика, сестро. А ти, Остапе, не стій, як стовп. Тримай плоскогубці!”
Сім’я почала згуртовуватися, але не без конфліктів. Одного разу Петрик розсипав коробку з перлами. “Мамо, це сніг!” – кричав він, бігаючи по кімнаті.
Мар’яна запанікувала: “Боже, Соломіє, вибач! То ж дорого!”
Соломія засміялася: “Нічого, зберемо. Петрику, це не сніг, це перли. Хто знайде більше, той отримає цукерку.”
Остап додав: “А хто не знайде – той миє посуд!”
Вечорами вони сідали за стіл, вечеряли, і розмовляли. Остап розповів про дитинство з Мар’яною. “Пам’ятаєш, сестро, як ми в селі крали яблука в сусіда?!”
Мар’яна хихикнула: “Так, а ти мене кинув і втік першим! Завжди такий герой.”
Соломія втрутилася: “О, то Остап з дитинства боягуз? А я думала, тільки зі сміттям боїться.”
Всі засміялися, і напруга спала.
Але Василь, чоловік Мар’яни, не зник. Одного дня він подзвонив. “Мар’яно, повертайся! Я передумав. Без тебе нудно.”
Мар’яна вагалася. “Василю, ти нас вигнав! А тепер кличеш?”
“Та то я погарячкував. Приходь з дітьми.”
Остап почув і розлютився. “Не йди, сестро! Він тебе знову образить.”
Соломія порадила: “Мар’янко, подумай. Але якщо підеш, візьми з собою мої прикраси. Продаси – матимеш гроші на незалежність.”
Мар’яна вирішила не йти одразу. “Ні, я залишуся. Навчуся в Соломії, знайду роботу.”
І так минув тиждень. Соломія замовила нові матеріали, і бізнес пішов угору. Вона виклала фото прикрас в Instagram, і замовлення посипалися. “Дивіться, це намисто ‘Осінній вогонь’ – 600 гривень!” – хвалилася вона.
Остап, вражений, сказав: “Соля, ти геній! Я думав, то хобі, а то справжній бізнес.”
Але кульмінація настала, коли Соломія отримала велике замовлення. Клієнтка з Америки хотіла колекцію на 10 тисяч доларів!
“Вони побачили мої роботи. Кажуть, унікальний дизайн.”
Остап і Мар’яна були в шоці. “10 тисяч доларів?! То ж мільйон гривень!” – вигукнула Мар’яна.
“Не мільйон, але багато. І все завдяки тій коробці, яку ви врятували,” – сказала Соломія з усмішкою.
Остап обійняв її. “Вибач ще раз, кохана. Я був дурнем.”
Мар’яна додала: “А я думала, ти просто граєшся. Тепер бачу – ти королева біжутерії!”
Діти теж долучилися. Аня намалювала малюнок: “Тітка Соля з блискітками.”
Соломія вирішила розширити майстерню. “Остапе, давай переробимо вітальню. Мар’янко, ти будеш моїм партнером.”
Мар’яна погодилася. “Так! І Василя я пошлю подалі. Сама впораюся.”
Василь приїхав сам. Постукав у двері. “Мар’яно, відкривай! Я приїхав за тобою!”
Остап відчинив. “Василю, йди геть. Сестра не хоче.”
Василь розлютився. “То ти, Остапе, її тримаєш? Дай поговорити!”
Мар’яна вийшла. “Василю, все скінчено. Я знайшла себе. Іди.”
“Що? Через ті блискітки? Ти здуріла?”
Соломія втрутилася з гостринкою: “Не блискітки, а мистецтво. А ти, Василю, йди, бо ми викличемо поліцію. Або краще – візьми коробку сміття на пам’ять.”
Василь пішов, бурмочучи лайки.
Життя налагодилося. Соломія відкрила онлайн-магазин, Мар’яна стала її помічницею, Остап – менеджером з доставки. Діти росли в атмосфері творчості.
Одного вечора, сидячи за столом, Остап сказав: “Соля, пам’ятаєш той смітник? То був найкращий урок мого життя.”
Мар’яна додала: “І мого. Тепер ми команда.”
Соломія посміхнулася: “Так, і більше ніяких викидань. Тільки творіння.”
Історія тривала далі. Вони переїхали в більшу квартиру, відкрили ательє. Соломія стала відомою дизайнеркою, її прикраси носили зірки. А все почалося з тієї маленької майстерні і коробки на смітнику.
Наталія Веселка
