— От як тобі пояснити, Марічко, чи люблю я Дмитра… — Галя важко зітхнула, відставляючи вбік порожню чашку з-під кави.
— Як лежу на дивані і фільм дивлюся, а він поруч сопе — то так, люблю. А як доводиться оці сумки кляті з продуктами на четвертий поверх перти, бо ліфт знову «відпочиває», то про яке кохання може йти мова? Там одна суцільна деструкція і бажання анігілювати все живе в радіусі метра.
Марічка підперла щоку рукою, готуючись слухати. Вона знала: якщо Галя почала з філософських роздумів про ліфт, значить, вечір суботи у них з Дмитром видався «яскравим».
Все почалося біля відділу бакалії. Дмитро, з притаманним йому спокоєм філософа-стоїка, вивчав склад пачки сочевиці так уважно, ніби там був зашифрований код від сейфа з державними таємницями.
— Дмитре, бери будь-яку, вони однакові! — прошипіла Галя, дивлячись на годинник. — Нам ще в овочевий, у м’ясний і в чергу на касу, яка довша за моє життя!
— Галю, тут написано «може містити сліди глютену». А ми ж домовилися про здорове харчування, — лагідно відповів він, не піднімаючи очей.
— Ми домовилися не знепритомніти з голоду до вечора! Клади сочевицю і бери кошик.
— Я не візьму кошик, — раптом заявив Дмитро. — Він незручний. Я візьму візок.
— Навіщо нам візок для трьох пакетів молока і хліба?
— Бо я планую купити кавун.
— Травень надворі, Дмитре! Який кавун? Ти хочеш провести ніч у тісних обіймах з фаянсовим другом?
Через двадцять хвилин вони стояли біля каси. Візок був забитий так, ніби вони готувалися до тривалої облоги фортеці.
Дмитро все-таки знайшов якийсь «імпортний екзотичний плід», що за вагою нагадував ядро для штовхання, і упаковку мінералки на дванадцять пляшок, бо «акція ж, Галю, треба бути раціональними».
Конфлікт перейшов у гарячу фазу вже біля під’їзду.
— Ось, тримай, — Дмитро простягнув Галі два величезні пакети, дно яких загрозливо провисало під вагою картоплі та консервів.
— Ти жартуєш? — Галя аж похлинулася обуренням. — Ти пропонуєш мені, жінці, яку ти вчора називав «своєю тендітною квіточкою», нести це?
— Галю, у мене в руках упаковка води і той самий кавун-диня. У мене фізично немає третьої руки!
— То не треба було бути «раціональним» і купувати стратегічний запас води для всього мікрорайону! Я не піду з цим. Я просто залишуся тут, на лавці, і буду жити з бездомними котами.
— Не драматизуй, — Дмитро спробував усміхнутися, але пакет з водою врізався йому в пальці, і посмішка вийшла більше схожою на гримасу болю. — Це всього лише чотири поверхи. Це корисна кардіо-вправа.
— Кардіо? Дмитре, у мене зараз буде не кардіо, а епічне завершення нашої спільної біографії! Ти подивись на ці ручки! Вони врізаються мені в долоні так, ніби хочуть ампутувати мені пальці ще до того, як я дійду до другого поверху!
Вони зайшли в під’їзд. Ліфт зустрів їх темним табло і мовчазним докором.
— О, — сказав Дмитро.
— «О»? Це все, що ти можеш сказати? — Галя почала підніматися, важко дихаючи. На кожному кроці картоплини в пакеті ритмічно били її по коліну. — Знаєш, що я думаю? Я думаю, що справжнє кохання — це коли чоловік бере всі пакети, а жінка несе лише власну дамську сумочку і гарний настрій!
— Справжнє кохання, — відсапуючись, парирував Дмитро, — це партнерство! Це коли ми разом долаємо труднощі! Навіть якщо ці труднощі — це шість кілограмів єгипетської картоплі!
— Це не партнерство, це експлуатація моїх залишків терпіння! — крикнула вона на весь під’їзд. — На третьому поверсі я кину цей пакет прямо на сходи, і ми будемо вечеряти тертюхою прямо з бетону!
— Ти просто втомилася і зголодніла, — спробував застосувати психологію Дмитро.
— Я не просто зголодніла! Я прозріла! Я бачу перед собою не чоловіка моєї мрії, а людину, яка змусила мене тягнути провізію, ніби я в’ючний мул у Гімалаях! Я зараз прийду, ляжу на диван і буду дивитися фільм про розлучення!
— Фільм про розлучення — це нудно, — буркнув Дмитро, перехоплюючи воду. — Давай краще детектив.
Коли двері квартири нарешті зачинилися, Галя просто випустила пакети з рук. Один з них тихо надірвався, і пара цибулин викотилася на килимок, ніби святкуючи звільнення.
Вона впала на диван, не роззуваючись. Хвилин п’ять панувала тиша, порушувана лише важким диханням обох «атлантів». Дмитро мовчки розібрав продукти, поставив чайник і, на диво, не сказав жодного слова про «здорове харчування», просто зробивши два величезні бутерброди з ковбасою.
Він підійшов до дивана, простягнув їй тарілку і включив телевізор. На екрані починалася якась затишна комедія.
— Галю, посунься, — тихо сказав він.
Вона невдоволено зміряла його поглядом, але посунулася. Він сів поруч, накрив її ноги пледом і пригорнув до себе.
— Ну що, — прошепотів він, — все ще хочеш фільм про розлучення?
Галя відкусила бутерброд, відчуваючи, як злість розчиняється в теплі квартири.
— Поки що ні, — буркнула вона. — Зараз я тебе люблю. Але май на увазі: наступного разу кавун несеш у зубах, а я йду поруч і махаю віялом. Бо моє кохання — штука тендітна, воно вантажопідйомності більше п’яти кілограмів не витримує.
Дмитро лише засміявся і міцніше її обійняв. А Галя дивилася на екран і думала, що, мабуть, у цьому і є вся сіль: сваритися через картоплю на третьому поверсі, щоб потім разом їсти бутерброди на дивані. Але про кавун вона все одно не забуде. Щоб не розслаблявся.
Минуло рівно два тижні, і «вантажопідйомність» Галиного кохання знову піддалася суворому тестуванню. Цього разу Дмитро вирішив бути «підготовленим». Коли вони виходили з супермаркету, він з гордістю витягнув із кишені складну тканинну сумку-шопер з широкими ручками.
— Дивись, Галю, я врахував помилки минулого. Ці ручки не ріжуть долоні. Це — ергономіка майбутнього! — заявив він, розправляючи сумку, на якій був зображений усміхнений лінивець.
— Дмитре, ти купив шопер з лінивцем, щоб натякнути на мою швидкість пересування сходами? — Галя підозріло звузила очі. — І чому він такий великий? Ти знову плануєш закупити провізію?
— Це для капусти. І для борошна. Ти ж казала, що хочеш пирогів, — він лагідно підштовхнув її до виходу. — І не хвилюйся, ліфт працює. Я перевірив зранку.
Але у всесвіту були свої плани на цей суботній вечір. Коли вони підійшли до під’їзду, на дверях висів папірець, написаний від руки розмашистим почерком електрика Степановича: «Світла немає. Профілактика. До ранку не чекайте».
Галя мовчки подивилася на папірець, потім на Дмитра, потім на «ергономічного лінивця», який роздувся від капусти так, ніби з’їв справжнього лінивця.
— Ну що, партнерство? — отруйно запитала вона. — Кардіо-вправа номер два?
— Галю, спокійно. Я візьму найважче. Ти просто неси… ось це, — він простягнув їй легкий паперовий пакет із багетом.
— Один багет? Ти думаєш, я настільки слабка, що здамся на першому ж марші з хлібиною в руках? — її образило таке милосердя. — Давай сюди сумку з овочами. Я доведу, що моє кохання може витримати навіть капусту!
Вони почали сходження. На другому поверсі Галя ще трималася бадьоро. На третьому — «ергономічні ручки» виявилися не такими вже й ергономічними.
— Дмитре, зупинись, — прохрипіла вона, притуляючись до стіни. — Чому в цій капусті така щільність, ніби вона з чавуну? Ти впевнений, що це овоч, а не запчастина від трактора?
— Це сорт «Агресор», Галю. Назва говорить сама за себе, — Дмитро намагався не сміятися, хоча сам уже неабияк пітнів під вагою мінералки. — Залишилося трохи. Дихай глибше, уяви, що ми піднімаємося на Еверест.
— На Евересті принаймні краєвид гарний! А тут — лише запах сусідського борщу і облуплена фарба кольору дитячої несподіванки! — вона знову рушила вгору. — І знаєш що? Я більше не буду готувати пироги. Я буду готувати тільки те, що важить не більше ста грамів. Перепелині яйця і насіння соняшника — ось наше меню на наступний місяць!
— Тоді я почну танути на очах, і тобі не буде кого обіймати на дивані, — зауважив Дмитро, важко дихаючи.
— О, не переживай, я обійму багет! Він принаймні не купує дванадцять пляшок води, коли вдома працює кран! — відрізала Галя.
Біля самих дверей квартири Галя раптово зупинилася.
— Все. Моє кохання офіційно закінчилося на передостанній сходинці. Зараз я заходжу, викликаю кур’єра з піцою, а тебе виганяю в коридор до ранку — охороняти капусту!
Дмитро мовчки відкрив замок, заніс речі й обернувся. У темному коридорі, підсвіченому лише ліхтариком телефону, його обличчя виглядало напрочуд серйозним.
— Галю, я знаю, як реанімувати почуття.
Він дістав із надр своєї куртки маленьку коробочку, яку ховав увесь цей час.
— Це що, десерт? — пом’якшала вона.
— Ні, це сережки, які тобі сподобалися минулого тижня. Я подумав, що після такого підйому вони будуть доречними.
Галя завмерла. Вона подивилася на коробочку, потім на втомленого, спітнілого Дмитра, у якого на долонях залишилися червоні сліди від ручок шопера.
— Дмитре… ти підступна людина. Ти використовуєш матеріальні цінності, щоб маніпулювати моїм гнівом!
— Спрацювало? — усміхнувся він.
Галя зітхнула, забираючи коробочку.
— Спрацювало. Йди став чайник, «атлант» ти мій недороблений. Але капусту чиститимеш сам. Це — моя остання умова.
Вона знову лежала на дивані, розглядаючи нові сережки. Фільм уже почався, Дмитро знову сопів поруч, а важкі сумки були забуті, як страшний сон. До наступної суботи.
Світлана Малосвітна
