П’ять днiв працюю в школi, навчаю дiтей математики, а на вихiднi я виїжджа жебракувати.
У понеділок я пояснюю дітям дроби й рівняння, перевіряю зошити та сварюся за невивчені уроки. А в суботу вдягаю стару спідницю, брудний светр, ховаю волосся під хустку й вирушаю на чергові «заробітки». Люди кидають мені гроші, жаліють, бажають Божої помочі. А я вже знаю, у якому ресторані сьогодні вечерятиму і в якому готелі проведу ніч. Мені сорок три. Я маю квартиру, роботу, заощадження. Але не можу перестати жебракувати. І найстрашніше — мені це подобається.
У понеділок я стояла біля шкільної дошки й пояснювала семикласникам рівняння.
— Діти, якщо з обох частин рівняння відняти однакове число, рівність не зміниться. Зрозуміло?
— Так, Маріє Іванівно!
— Чудово. Тоді Андрію, до дошки.
Андрій підвівся, а я мимоволі подивилася на свої руки. Доглянуті нігті, тоненьке золоте колечко, дорогий годинник. Ніхто з цих дітей навіть не здогадується, що минулої суботи ці самі руки простягалися до перехожих біля львівського храму.
Я — звичайна вчителька математики. Маю квартиру, стабільну роботу, автомобіль і гроші на рахунку. Але двічі на місяць я перетворююся на жебрачку. І почалося все з однієї банкноти.
Було це наприкінці дев’яностих. Я тоді навчалася в університеті, жила в гуртожитку й мріяла про красиве життя.
Батьки працювали вчителями в сільській школі. Зарплату затримували місяцями, тому на модний одяг, косметику й розваги грошей не було. Я ж хотіла іншого.
Мені подобалися дорогі ресторани, гарні автомобілі, заміські будинки й чоловіки, які не рахують грошей до зарплати.
Особливо мене дратувало, що на нашому фізматі хлопці були переважно такими самими бідними студентами, як я.
— Ти б хоч із кимось почала зустрічатися, — радила сусідка по кімнаті Галя. — А то так і залишишся старою дівою.
— І з ким? Із Василем, який на побачення приходить із двома пиріжками з їдальні?
— Зате любить тебе!
— Нехай спочатку навчиться себе забезпечувати.
Одного разу я познайомилася з компанією заможних дівчат із факультету іноземних мов. Вони носили красиві пальта, користувалися французькими парфумами й розповідали про відпочинок за кордоном.
Я намагалася потрапити до їхнього кола. Просила позичити косметику, випитувала, де вони купують одяг, цікавилася їхніми знайомими. Але одного разу довгонога блондинка Ілона, донька власників кількох ресторанів, не витримала.
— Слухай, а ти не втомилася за нами хвостом ходити?
— Я просто хочу спілкуватися.
— З нами? Ти себе в дзеркалі бачила?
Я почервоніла.
— А що зі мною не так?
Ілона окинула мене поглядом від голови до ніг.
— Твоє місце під церквою. Простягни руку, може, хоч на помаду назбираєш. А зараз відійди, поки я тобі волосся не повисмикувала.
Дівчата засміялися. Я пішла, ледве стримуючи сльози. Увечері довго крутилася в ліжку. Її слова не виходили з голови.
«Твоє місце під церквою».
Наступного дня я проходила повз храм і раптом зупинилася. Не знаю, що на мене найшло. Можливо, образа. Можливо, бажання довести, що Ілона помиляється.
Я стала біля сходів і простягнула руку. Просто так. Для експерименту. Перші кілька хвилин ніхто не звертав уваги. Потім якась жінка кинула мені монету. А за хвилину інша, добре вдягнена пані, поклала в долоню десять гривень. Я навіть розгубилася.
— Жінко, зачекайте! Ви помилилися!
Вона не зупинилася. Я дивилася на банкноту й відчувала дивну суміш сорому та захвату. За ці гроші я пішла в кафе, замовила повноцінний обід і десерт. Уперше за довгий час мені не довелося рахувати кожну копійку.
Того вечора я сказала собі: «Більше ніколи».
Але вже за кілька днів повернулася. Другий раз я підготувалася ретельніше. Знайшла стару бабусину спідницю, розтягнутий светр, вицвілу хустку. Свій одяг сховала в пакет і перевдягнулася неподалік храму.
Постояла півтори години. Результат — двадцять п’ять гривень. Для студентки тих часів це були непогані гроші. Потім почалося найцікавіше.
Я зрозуміла, що можна вигадувати історії. Люди охочіше допомагали тим, у чиїх очах бачили горе. То я була дівчиною, яка втратила батьків. То матір’ю двох хворих дітей. То жінкою, у якої згоріла хата.
Кожна історія давала мені нову роль. Я почала їздити навколишніми містечками, де мене ніхто не знав. Найбільше заробляла у вихідні, коли біля церков збиралося багато людей.
Одного разу в Коломиї до мене підійшов кремезний чоловік у шкірянці.
— Ти тут давно?
— Що вам потрібно?
— Не нервуй. Я питаю, хто дозволив тобі тут працювати.
Я не зрозуміла.
— Я просто прошу допомоги…
Він засміявся.
— Усі тут просто просять. Тільки територія давно поділена.
Я відчула холод у спині.
— Я більше не прийду.
— От і добре. А ще краще — можу запропонувати тобі роботу. Будеш під моїм дахом, ніхто не зачепить.
— Ні, дякую.
Він нахилився ближче.
— Дівчинко, ти, здається, не зрозуміла. Тут не завжди питають, чого ти хочеш.
Я віддала йому частину грошей і буквально втекла. До Коломиї більше не поверталася. Але й припиняти не збиралася. Зароблені гроші йшли на одяг, косметику, ресторани, дискотеки.
Я почала подобатися собі. В університеті вже ніхто не назвав би мене задрипанкою. Ілона навіть одного разу запитала:
— Марто, де ти купила цю сумочку?
Я всміхнулася.
— У Львові.
— Дорога?
— Не дуже.
Вона роздивлялася її з цікавістю. Я ледь не розсміялася їй в обличчя. Якби ти знала, Ілоно, скільки твоїх майбутніх ресторанних вечерь я вже заробила під церквами!
На третьому курсі я познайомилася з Михайлом. Він був старший на вісім років, переганяв автомобілі з Німеччини, мав власну квартиру й непогано заробляв. Познайомилися на дискотеці.
— Дівчино, можна запросити вас на танець?
— Можна, якщо не наступатимете на ноги.
Він засміявся. За два тижні ми вже жили разом. Михайло був уважним, купував подарунки, водив мене до ресторанів.
Одного вечора він запитав:
— Марто, а ти коли-небудь думала про сім’ю?
— А ти пропонуєш?
— Я питаю.
— Можливо. Але не хочу все життя сидіти на кухні й чекати чоловіка з роботи.
— А хто сказав, що я цього хочу?
Я не кохала його. Але розуміла: це шанс на забезпечене життя. Коли він дізнався, що я незаймана, навіть розгубився.
— Марто, ти серйозно?
— А що тут такого?
— Я просто не очікував.
Я швидко зрозуміла, що ця обставина може змінити наші стосунки. І невдовзі повідомила йому, що у нас буде дитина. Це була брехня. Михайло довго мовчав.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
— Тоді одружимося.
Його батьки були задоволені не надто, мої — теж. Але весілля почали готувати. Михайло поїхав за кордон заробляти на свято.
А я сказала батькам, що теж їду до Польщі торгувати. Насправді вирушила в чергове турне. І саме тоді сталося те, чого я не очікувала. Я зрозуміла, що не хочу повертатися.
Не хочу бути дружиною, матір’ю, господинею. Не хочу чекати чоловіка, готувати вечері, пояснювати, куди витрачені гроші.
Я хотіла знову перевдягатися, їхати в незнайомі міста, вигадувати історії, стояти біля храмів і повертатися ввечері в дорогий готель. Мені подобалося відчуття, що я можу бути будь-ким.
Михайлові я повідомила, що дитини більше немає. Він довго курив на балконі.
— Ти хочеш сказати, що весілля не буде?
— Не буде.
— Ти мене не любиш?
Я промовчала. Він гірко посміхнувся.
— Знаєш, Марто, я, мабуть, навіть радий, що все з’ясувалося зараз.
Я повернулася в гуртожиток і вже наступного тижня поїхала в іншу область. Більше ми не бачилися. Університет я закінчила. Влаштувалася в школу вчителькою математики. Спочатку справді хотіла почати нове життя.
Мені подобалися діти, уроки, шкільні свята. Я навіть на кілька місяців забула про свої поїздки. Але зарплата вчительки була невеликою. Одного разу після роботи я сиділа в кафе й дивилася на рахунок.
«Невже все життя так? Від зарплати до зарплати?» Увечері відкрила старий блокнот, де зберігала адреси міст, у яких колись була. І все повернулося. Спочатку їздила раз на місяць, потім двічі. Згодом навчилася жити двома життями.
У понеділок могла пояснювати дітям теорему Піфагора, а в суботу стояти біля собору в іншому місті, згорбившись і простягаючи руку. Після кількох годин я заходила в туалет ресторану, знімала старий одяг, приводила себе до ладу й замовляла вечерю.
Мені подобався цей контраст. Ще кілька годин тому якась жінка жаліла мене, давала гроші й казала:
— Тримайтеся, донечко. Бог допоможе.
А тепер я сиділа в ресторані, замовляла стейк, келих вина й дорогий десерт. Іноді навіть сміялася. Не з людей. Зі свого життя. Якась дивна гра, у якій я завжди вигравала. Принаймні так мені здавалося.
Одного разу у Львові я ледь не втратила все. Стояла неподалік собору Святого Юра, коли почула знайомий голос:
— Маріє Іванівно?!
Я здригнулася. Переді мною стояв Олег, учень сьомого класу. Він приїхав із батьками до Львова. Хлопець дивився на мене широко розплющеними очима.
— Ви що тут робите?
Я миттєво відвернулася.
— Ви помилилися.
— Та ні! Це наша математичка!
Його батько потягнув хлопця за руку.
— Олеже, не вигадуй.
— Тату, я точно її впізнав!
Я швидко пішла геть. У понеділок Олег розповідав однокласникам, що бачив мене у Львові. Довелося викликати батьків до школи.
— Вибачте, Маріє Іванівно, — виправдовувалася мати хлопчика. — Він у нас фантазер.
— Сподіваюся, ви поясните дитині, що не варто вигадувати про вчителів усілякі нісенітниці.
Олег стояв поруч і дивився на мене. У його очах було щось таке, від чого мені стало не по собі. Він знав правду. І я це знала.
Після того випадку я довго не могла заснути. Вперше подумала, що моя гра може зруйнувати не тільки мою репутацію, а й чуже життя. Але навіть тоді не зупинилася.
Минуло двадцять років. Мені сорок три.
У мене є власна квартира, автомобіль, заощадження, хороші речі. Я можу дозволити собі відпустку за кордоном, дорогі ресторани, престижні готелі.
Але немає чоловіка, дітей, близьких друзів. Є лише робота й мої таємні поїздки. Найдивніше, що я вже не потребую цих грошей.
Якось підрахувала свої заощадження й зрозуміла: можу кілька років не працювати. То навіщо продовжую?
Не знаю. Можливо, справа давно не в грошах. Мені подобається перевтілення. Подобається відчуття влади над власною історією. Подобається, що незнайомі люди співчувають мені, хоча не знають, хто я насправді.
Одного разу в Києві до мене підійшла літня жінка. Вона довго шукала щось у сумочці, а потім поклала мені в долоню кілька купюр.
— Доню, візьми. У мене небагато, але, може, тобі більше треба.
Я подивилася на неї.
— Дякую.
Вона не пішла.
— А ти звідки?
Я назвала вигадане село.
— Дітки є?
Я похитала головою. Жінка зітхнула.
— А я своїх двох уже поховала. Тепер сама. Але нічого, Бог не залишає.
Вона перехрестилася й повільно пішла. Я дивилася їй услід. У кишені лежали гроші, яких вистачило б на вечерю в хорошому ресторані. Але вперше за багато років мені не хотілося нікуди йти. Я сіла на лавку й розплакалася. Тієї ночі я не вечеряла в ресторані. Просто купила каву й довго ходила містом. Наступного ранку повернулася додому.
Найважче було не припинити їздити, а визнати, що я стала людиною, якою колись сама гидувала б. Я згадала батьків.
Вони все життя працювали в школі, допомагали чужим дітям, віддавали останнє учням, які не мали за що купити зошити. Мама завжди казала:
— Доню, гроші — річ потрібна. Але дивись, щоб вони тебе не змінили.
Я тоді сміялася. Тепер мені не смішно. Кілька місяців тому помер батько. Я приїхала на похорон, стояла біля могили й не могла дивитися матері в очі. Після похорону вона довго мовчала, а потім запитала:
— Марто, ти щаслива?
— А що?
— Ти маєш усе, про що колись мріяла. Гарно вдягаєшся, маєш квартиру, машину. Але чомусь завжди одна.
— Мамо, я просто звикла так жити.
Вона подивилася на мене.
— А ти не боїшся, що одного дня тобі не буде до кого прийти?
Я нічого не відповіла.
— Твій батько перед смертю просив мене поговорити з тобою. Він знав, що ти їздиш кудись на вихідні. Не розумів куди, але здогадувався, що щось приховуєш.
Я відчула, як похололи пальці.
— Він знав?
— Не все. Але казав, що ти стала чужою сама собі.
Ці слова боліли сильніше за будь-які звинувачення. Увечері я відкрила шафу. Там лежали мої перевтілення: старі спідниці, хустки, перуки, розтягнуті светри. Дивилася на них і раптом зрозуміла, що за всі ці роки назбирала цілий гардероб чужого горя.
Кожна річ нагадувала про чергову вигадану історію. Я склала все у великий пакет. Потім дістала телефон і видалила адреси, нотатки, фотографії з поїздок.
Наступної суботи я вперше за багато років залишилася вдома. Було дивно. Ні дороги, ні чужого міста, ні переодягання, ні відчуття, що я можу почати нову роль.
Просто субота. Я зварила каву, відкрила вікно й довго сиділа в тиші.
А потім відчула знайомий свербіж. Хотілося зібратися, сісти в автомобіль і поїхати. «Тільки один раз», — подумала я. Саме так усе починалося двадцять років тому. Я дістала телефон і набрала номер психолога, який знайшла напередодні.
— Добрий день. Я хочу записатися на консультацію.
— Що вас турбує?
Я довго мовчала.
— Я не можу припинити одну справу, хоча розумію, що вона руйнує моє життя.
— Розкажіть трохи більше.
— Я жебракую. Хоча мені не потрібні гроші. Я обманюю людей і вже не можу зупинитися.
На тому кінці дроту запала тиша.
— Ви хочете змінити своє життя?
Я подивилася на пакет із лахміттям.
— Так. Але боюся, що не впораюся сама.
— Тоді почнемо з цього.
Після розмови я довго сиділа біля вікна. Я не знаю, чи зможу остаточно відмовитися від своїх поїздок. Не знаю, скільки часу знадобиться, щоб навчитися жити без цього дивного азарту.
