П’ять років тому єдиний син грюкнув дверима і зник з його життя, залишивши лише відлуння останньої сварки. Кожного дня батько чекав знайомого голосу. «Привіт, тату».
Сидячи за кухонним столом, Микола дивився на охолоду чашку чаю, наче в ній він міг знайти відповіді на всі запитання. Тиша у квартирі давила на плечі важкою ковдрою. Він намагався звикнути до цієї мовчанки, але кожного дня розумів: «Не виходить і, можливо, ніколи не вийде».
П’ять років. П’ять довгих років мовчання з того дня, як Максим грюкнув дверима і зник. Ні дзвінка, ні повідомлень, ні випадкової зустрічі на вулиці, лише порожнеча та відлуння останньої сварки, яке не втихало в голові.
— Якщо хочеш губити своє життя, твоя справа, — кричав тоді Микола, і голос дрижав від безсилля.
Максим мовчки розвернувся і пішов. Двері за ним захлопнулися таким гуркотом, що сусіди, напевно, здригнулися. З того часу дім спустів. Микола, впертий і гордий, сумував за сином кожну хвилину, але гордість не дозволяла взяти трубку першим. «Нехай він дзвонить», — твердив собі, хоча серце розривалося від бажання почути знайоме: «Привіт, тату».
Минув час. Минали свята, дні народження. Микола щоранку прокидався з думкою, що сьогодні двері відчиняться і син повернеться. Але двері залишалися замкненими, а тиша ставала все оглушливішою.
Ранок почався як завжди. Микола встав о шостій, заварив міцний чай, включив радіо. Голоси ведучих хоч якось заповнювали порожнечу. Після сніданку вирушив на прогулянку в парк. Йшов повільно, руки в кишенях, погляд спрямований у землю. Нізким було говорити, та й не про що.
Повернувшись додому, влаштувався в кріслі з книгою. Сторінки перегорталися, але слова не складалися в зміст. Думки поверталися до Максима, до того хлопчиська, який колись приносив із школи двійки й хизувався своїми успіхами; до підлітка, який годинами пропадав з друзями; до молодого чоловіка, який все частіше сперечався з батьком про те, як треба жити.
Телефон задзвонив несподівано. Микола глянув на екран. Невідомий номер. Серце тьохнуло. Кілька секунд він дивився на миготливий дисплей, не наважуючись відповісти.
— Алло? — промовив невпевнено батько.
Голос у трубці був тихим, майже пошепки.
— Тату, це я, Максим.
Світ зупинився. Горло стисло так, що неможливо було вдихнути.
— Максиме… — ледь видав із себе.
— Знаю, що не повинен був, що так довго не дзвонив, але пробач мене, тату, за все. Чи можу я приїхати?
Дихання збилося, сльози підступили до очей, але Микола стримався.
— Звичайно, це твій дім. Завжди був і буде.
Максим помовчав, а потім додав з легкою невпевненістю:
— У мене є сюрприз, тату.
Микола сидів із телефоном біля вуха, не в силах промовити й слова. Радість, полегшення та страх змішалися в серці у тугий клубок.
— Приїжджай, — сказав тихо. — Чекаю.
Решту дня Микола провів у лихорадкових приготуваннях. Перемив уже чистий посуд, переставляв стільці, змітав пил з підвіконь. Кожні п’ять хвилин поглядав на годинник. Стрілки повзли страждально повільно.
Присів на хвилину в крісло, заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом виринали картини минулого. Маленький Максим із дерев’яним мечем у дворі, його дзвінкий сміх, перші сльози, перші перемоги, а потім той день, коли син зібрав речі й пішов, не оглянувшись.
— Як тепер з ним розмовляти? Чи пам’ятаю я ще, як бути батьком? — металася в голові тривожна думка.
Дзвінок у двері змусив підскочити. Серце застукало так голосно, що здавалося, сусіди почують. Микола встав, підійшов до дзеркала в передпокої, поправив посивіле волосся, глибоко вдихнув, поклав руку на ручку дверей. Пальці дрижали. Повільно відчинив.
На порозі стояв Максим, подорослішалий, схудлий, із серйозним обличчям, але очі… ті самі очі. Син невпевнено посміхнувся. Поряд із ним стояв маленький хлопчик, сором’язливо ховаючись за татову ногу.
— Тату, це Діма, твій онук.
У Миколи перехопило подих.
— Онук, — прошепотів. — Мій онук.
— Пробач, що не казав раніше, але я хотів, щоб ви познайомилися.
Хлопчак дивився великими допитливими очима. Микола стояв, начебто скам’янілий, відчуваючи, як щось ламається в серці. Він не міг відвести погляд від дитини. Діма, його онук. Це слово звучало в голові як дзвін, одночасно чуже й рідне до болю.
— Максиме, що? Як так вийшло? — голос здригнувся. — Чому я нічого не знав?
— Боявся, тато. Дуже боявся. Був дурнем. Максим говорив тихо, начебто соромився кожного слова. — Але тепер хочу, щоб ви познайомилися.
Микола зробив крок уперед. Діма відступив, але Максим поклав руку йому на плече.
— Діма, це дідусь Коля, — сказав спокійно.
Малий глянув спідлоба, а потім, на подив дідові, простягнув руку.
— Вітаю, дідусю, — промовив несміливо.
Сльози навернулися на очі. Микола опустився на коліна, щоб опинитися на одному рівні з онуком, і взяв маленьку долоню у свої натружені руки.
— Вітаю, Дімочко! — голос ламався. — Я й не знав, що в мене такий чудовий онук.
Діма посміхнувся і подивився на тата, начебто питаючи, чи все гаразд. Максим мовчав, але в його погляді читалися провина і надія одночасно.
— Заходьте, проходьте, — сказав Микола, відступаючи вбік. — Чай поставлю.
Діма сидів на дивані, розглядаючи старовинний годинник на комоді. Стрілки голосно цокали, а хлопчик з цікавістю слідкував за їхнім рухом, періодично поглядаючи на діда.
— Хочеш подивитися дещо цікаве? — запитав Микола, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Діма кивнув. Дідусь підійшов до шафи, відчинив скрипучі дверцята і дістав з верхньої полиці коробку. Всередині лежали старі іграшки Максима.
— Дивись, — сказав, дістаючи дерев’яного коника. — Цією іграшкою грався твій тато, коли був маленьким, як ти.
Діма зацікавлено розглядав коника, а потім перевів погляд на батька.
— Правда, тату?
— Правда, — підтвердив Максим. — Дідусь сам її зробив.
Серце Миколи тьохнуло. Максим сказав «дідусь»… просто так, природно. Максим присів поряд. Микола розлив чай по чашках.
— Не хотів, щоб Діма ріс без родини, без дідуся, — тихо сказав син.
— Скільки я втратив, — промовив Микола скоріше до себе. Але радий, що ви тут.
Повисла тиша. Діма грався з коником, а Микола дивився на Максима. Втомлений, трохи згаслий, але в очах тліла надія. Щось зламалося всередині. Стіна, яку він будував роками. Може, її ще можна зруйнувати до кінця? Може, ще не все втрачено.
Ввечері, коли Діма заснув у гостьовій кімнаті, батько і син сиділи за кухонним столом. Чай давно охолов, а тиша між ними була важкою й густою. Микола дивився на подорослішаного сина, але все ще бачив у ньому хлопчиська, якого водив за руку до дитячого садка.
— Чому мовчав? — запитав нарешті. Голос звучав тихо, але всередині бушевали емоції. — Стільки років.
Максим уникав погляду, провів рукою по потилиці, важко зітхнув.
— Боявся, тату, що відштовхнеш. Що скажеш: більше не син мені.
Микола стиснув кулаки на столі так сильно, що кістки побіліли.
— Ти ніколи не переставав бути моїм сином, — голос зірвався. — Я був упертим старим дурнем, але любив тебе завжди.
Максим підвів очі. В них читалося те саме, що мучило Миколу всі ці роки. Біль, туга, втома.
— Знаю. Пробач, що відрізав тебе від себе. Був злий, розгублений. Потім з’явився Діма, а я… просто не вмів тобі сказати. Думав, справлюсь сам, що ніхто не потрібен… але потрібен був.
Слова застрягли в горлі. Максим встав, підійшов і вперше за багато років поклав руку батькові на плече.
— Хочу все виправити, тату, якщо ще можна.
Микола накрив синову долоню своєю.
— Можна. Завжди можна.
Так і сиділи два впертих чоловіки, які втратили надто багато, але нарешті зрозуміли, що ще можуть повернути найголовніше.
Микола сидів у кріслі біля вікна, спостерігаючи за тихою вечірньою вулицею під м’яким світлом ліхтарів. Ніч була спокійною і нерухомою. Із кухні доліналися неголосні звуки. Максим щось прибрав, а з гостьової кімнати чулося рівне дихання Діми. Він давно заснув. Все здавалося таким звичайним, але Микола відчував, що життя змінилося кардинально. Ще кілька днів тому він не міг уявити нічого подібного.
Він дивився на цю тишу й думав про те, скільки разів мріяв почути в ній розмову, сміх, кроки; скільки разів глядав на ті самі стіни, на ті самі старі фотографії, гадаючи, чи пам’ятає про нього Максим. Тепер знав — пам’ятав. Носив у душі той самий вантаж, що давив на батька всі ці роки. Тільки кожен ніс його на самоті.
Спостерігаючи за сином на кухні, дорослим, втомленим чоловіком, який розставляв чисті чашки, Микола вперше за довгий час відчув спокій. Розумів, що буде нелегко. Попереду безліч розмов, днів, сповнених складних емоцій, але знав і інше. Це початок чогось нового.
Погляд упав на дитячу фотографію Максима на комоді. Семирічний хлопчисько з розпатланим волоссям і беззубою посмішкою. Поряд у порожній рамці вже чекало місця для нового знімка, цього разу спільного з Дімою.
Микола не знав, що принесе завтрашній день, але вперше за роки сподівався, що все буде добре. Не ідеально, не без труднощів. Але добре, тому що в домі знову з’явилося життя й голоси, яких він так чекав. За вікном повільно гас вечір, а в квартирі вперше за п’ять років лунала не порожнеча, а наповнена любов’ю тиша. Та сама, яка говорить про те, що дім знову став домом.
