— П’ять тисяч, Лізо. І це тільки на перший час, — голос Віри Андріївни в трубці звучав буденно, ніби вона замовляла доставку продуктів, а не обговорювала останню путь бабусі.
Ліза відставила чашку з кавою і притиснула телефон плечем до вуха. Вона тільки-но закінчила роботу і тепер сподівалася на спокійний вечір.
— П’ять тисяч на що, мамо? Ми ж у минулому місяці тобі переказували на «ремонт холодильника», який, як з’ясувалося, просто розморозити треба було.
— Тут справа серйозна. На проводи бабусі. Скарбничка порожня, а я тепер без роботи. Скоротили, уявляєш? Сказали, дорогу молоді. А мені куди?
Ліза завмерла. Всередині все похололо, хоча стосунки з бабою завжди були, м’яко кажучи, напруженими. Настоянки власного приготування вона любила більше, ніж онучок.
— Зачекай… Коли це сталося? Чому Свєта мені не подзвонила? Мамо, коли бабуся… пішла?
У трубці повисла коротка пауза.
— Та нікуди вона не пішла, Лізо. Сидить ось на кухні, оселедця чистить. Але ж їй вісімдесят два! Ти розумієш? У будь-який момент може настати фінал. А в мене ані копійки. Ціни на ритуальні послуги бачила? Я вирішила заздалегідь зібрати, щоб потім не бігати з простягнутою рукою.
Ліза повільно видихнула. Вона заплющила очі й притулила долоню до скроні.
— Тобто ти просиш гроші на поховання живої людини? Яка зараз чистить оселедця?
— А що такого? — Віра Андріївна явно почала дратуватися. — Це називається передбачливість. Ти у нас пані, чоловік бізнесмен, валізами гроші возите. А рідна мати має переживати, на що мати свою в останню путь провожати? У тебе сумління є?
— Мамо, у тебе ще три дочки є. Христина, Анька й Марина. Твої улюблені, «золоті» дівчатка, заради яких ти нас зі Свєтою до тієї самої бабусі в село відправляла на всі канікули й вихідні. Чому ти їм не телефонуєш?
— У них ситуація складна! — прикрикнула мати. — Христина кредит платить, у Ані діти маленькі, Мариночка тільки на нову роботу влаштувалася. А ти — найзабезпеченіша. Це твій обов’язок, як старшої, мені допомагати!
— Мій обов’язок закінчився тоді, коли ти забула, що у тебе є діти від першого шлюбу, — голос Лізи став сухим. — Пам’ятаєш, як ми зі Свєтою в одній парі чобіт на двох ходили, бо ти вітчимові на щось там відкладала? А бабуся твоя нас віником по кутах ганяла, коли ми зайвий шматок хліба брали?
— Ой, почалося! Старі образи витрушувати — це ти майстриня. Та якби не я, де б ти була?
— Мабуть, там же, де й зараз, мамо. Тільки без почуття вічного боргу перед жінкою, яка згадує про моє існування тільки тоді, коли їй потрібно поповнити банківську картку.
Ліза поклала телефон на стіл екраном донизу. Руки трохи тремтіли. Кожна така розмова висмоктувала з неї сили. Вона несподівано згадала їхню стару квартиру, де завжди було тісно й шумно — троє молодших сестер, народжених у другому шлюбі, займали весь простір. Мати та її новий чоловік жили своїм життям, у якому Лізі й Свєті відводилася роль безплатної прислуги.
— Іди, подай, принеси, не заважай, — більше вони нічого й не чули.
Коли дівчатка підросли, їх просто відправили до бабусі. Та жила в старому будинку з перекривленим тином. У будинку стояв запах кислого молока і ліків, які бабуся приймала кілька разів на день, після чого ставала або нестерпно сердитою, або плаксиво-сентиментальною.
— Лізо, ти чого в темряві сидиш? — у кімнату зазирнув чоловік.
Артем клацнув вимикачем, і яскраве світло змусило Лізу заплющити очі.
— Мама дзвонила.
Артем зітхнув, підійшов до неї й поклав руки на плечі.
— Знову? Що цього разу? Нова бізнес-ідея чи терміновий ремонт даху?
— Та ні, все набагато цікавіше. Вона збирає гроші на проводи бабусі. Заздалегідь!
Артем нахмурився — він не одразу зрозумів, у чому річ.
— Як то? Бабуся… усе?
— У тому-то й річ, що ні. Вона жива й здорова, оселедця їсть. Але мама вирішила, що час збирати їй на поховання. Каже, що її скоротили, і я, як найбагатша, маю видати п’ять тисяч гривень. Ось вона ще повідомлення прислала, вже сім тисяч гривень тросить.
Артем на мить завмер, а потім почав сміятися. Спочатку тихо, у кулак, а потім уголос, до сліз. Він сів на диван, витираючи очі.
— Ні, ну це талант. Лізо, ти розумієш, що це триватиме безкінечно? Бабуся міцна жінка — на таких настоянках-то. Мати твоя буде щомісяця просити «додати», бо ціни на вінки зросли.
— Мені не смішно, Артеме. Вона навіть не запитала, як у мене справи.
— Слухай, — Артем став серйозним. — Ти ж розумієш, що давати не можна? Не через гроші. Просто якщо ти зараз на це підпишешся, вона тобі щомісяця виставлятиме рахунок.
— Я й не збиралася. Я їй сказала про сестер, а вона… «у них ситуація складна». У них завжди ситуація складна, Артеме. Христина купила собі новенький смартфон у кредит — це складна ситуація. Аня не хоче виходити з декрету, бо лінь — це теж поважна причина.
Наступного дня мати не заспокоїлася — вона почала писати повідомлення У хід пішли картинки з сумними ангелятками й цитати про важливість материнства.
— Лізо, я не очікувала від тебе такої безсердечності. Бабуся тебе виростила! — писала вона. — Давай грошей!
Ліза не витримала й набрала сестру Свєту.
— Свєта, привіт. Тобі мама про «фонд майбутнього прощання» розповідала?
— О-о-о, — простягла Світлана. — І до тебе дійшло? До мене вона учора заходила. Просила хоч дві тисячі гривень. Каже, бабусі сон поганий приснився, треба готуватися. Я їй запропонувала замість грошей бабусю до лікаря відвести, на обстеження. Так вона на мене так гула, що я — ворог родини й хочу, щоб бабуся мучилася.
— І що ти?
— А що я? Послала її до Христини. Та якраз учора фотографію виклала, де хизувалася новими чоботами. Знаєш, що мати відповіла? Що Христині без чобіт не можна. А ми з тобою вже при чоловіках, нам і старі кеди зійдуть.
— Свєто, мені страшно від того, наскільки їй на нас байдуже. Адже вона навіть не приховує цього.
— Лізо, та вона ніколи нас не любила. Ми для неї — нагадування про перший шлюб, про бідність, про те, як вона була молода й дурна. А ті троє — це її «нове, гарне життя». Просто перестань брати трубку.
Ліза з доводами сестри погодилася. Матір вона заблокувала. Віра Андріївна була з тих жінок, що не приймають відмов — через два дні вона з’явилася до доньки додому.
— Раз по телефону не розумієш, будемо особисто розмовляти, — вона відсунула доньку й пройшла в коридор. — Добре живете. Поли он які гладкі, босоніж ходити можна. А мати по інстанціях бігає, допомогу вибиває.
— Мамо, я тебе не запрошувала. І в мене через двадцять хвилин зустріч по роботі.
— Зачекає твоя робота! — Віра Андріївна по-господарськи сіла на кухонний стілець. — Я з бабусею поговорила. Вона згодна.
— Згодна на що? — Ліза притулилася до одвірка, схрестивши руки.
— На те, щоб ми заздалегідь усе купили. Труну в гаражі у сусіда поставимо, він місце виділив за невелику плату. Костюм я вже придивилася, синій, з люрексом, бабусі подобається. Давай гроші, Лізо. Не сором мене перед людьми. Усі знають, що ти багата, а мати труну в кредит бере.
Ліза обурилася.
— Мамо, йди геть.
— Чого? — не зрозуміла жінка.
— Іди геть з мого дому. Зараз же! Грошей не буде ні на труну, ні на люрекс, ні на оренду гаража у сусіда. Якщо тобі так хочеться займатися підготовкою до похорону — роби це на свої гроші! Ті, що ти витрачаєш на подарунки своїм молодшим донькам.
Віра Андріївна схопилася.
— Ти як з матір’ю розмовляєш? Я ночами не спала, коли ти малою була. Я тебе на цей світ привела!
— Ти ночами не спала, тому що на танці бігала, поки ми зі Свєтою самі в квартирі сиділи й боялися кожного шелесту. Годі брехати, мамо. Тобі не потрібні гроші на проводи. Тобі просто потрібні гроші, бо ти звикла жити за чужий рахунок. Ти втратила роботу й замість того, щоб шукати нову, вирішила влаштувати цей спектакль.
— Ти не розумієш… — голос матері раптом став жалюгідним, вона спробувала пустити сльозу. — Бабуся справді слабка. Їй потрібна увага.
— Увага — це коли ти привозиш їй фрукти й сидиш з нею поруч, слухаєш її оповідання. А те, що ти робиш — це не налазить на жодну тверезу голову. Знаєш, як це називається? Це дно, мамо.
— Отак! — Віра Андріївна схопила сумку. — Ну й живи, як знаєш! Сама приповзеш, та пізно буде!
Вона вилетіла з квартири, з гуркотом захлопнувши двері. У під’їзді ще довго лунали її крики про невдячних дітей. Ввечері прийшов Артем. Він приніс її улюблені тістечка й пляшку дорогого напою.
— Ну що, «похоронне бюро» тимчасово закрилося? — запитав він, обіймаючи дружину.
— Назавжди я крамничку закрила, — Ліза втулила чоло в його плече. — Вона приходила. Кричала, вимагала гроші. А я не дала… Вони вже там про оренду гаража з сусідом домовилися — там хотіли труну зберігати…
Артем поперхнувся.
— В гаражі? Серйозно? Це ж здорового глузду. Лізо, твоя мама — людина-оркестр. Вона може перетворити навіть таку тему на фарс!
— Знаєш, що найсмішніше? Вона ж справді вірить, що має рацію. Вона щиро вважає, що я їй винна за сам факт свого існування.
— Більше не винна. Ти все сплатила ще в дитинстві, коли працювала у неї нянькою й попелюшкою.
Через тиждень Свєта надіслала повідомлення:
«Мама влаштувалася на роботу, гардеробницею в театр. Христина віддала їй свій старий телефон, вона наче номер змінила. Принаймні, на старий я їй додзвонитися не змогла. Або заблокувала мене просто».
Ліза знала, що це затишшя ненадовго. Швидше за все, скоро у якоїсь із сестер станеться неприємність всесвітнього масштабу, що вимагатиме негайного фінансового втручання, і мати знову почне дзвонити й вимагати допомоги. Але від неї вона точно більше нічого не отримає. Та й Свєта гаманець не розстібатиме. Мати на все готова, аби з дітей гроші тягти. І привід видумала, що здоровій людині на розум не прийде.
Про всю цю історію бабуся дізналася випадково — від сусідки, що «з добрих намірів» обмовилася про труну, гараж і «завбачливу доньку». Того вечора вона довго плакала. Через образу. Через те, що її життя, її дні, її ще теплі руки й живі очі вже хтось записав у витрати й списки покупок. Але сльози минули. Бабуся витерла очі, випила чаю з м’ятою й сказала тихо, майже вперто:
— Рано мене ховати. Я ще поживу.
І вона жила. Вона й далі чистила оселедець, сварилася з телевізором, виходила на лавку під під’їздом і слухала, як галасують діти. Почала більше гуляти, сміятися з сусідками, інколи навіть співала старих пісень, які пам’ятала ще з молодості. Лікарі казали, що для свого віку вона почувається добре. А сама бабуся казала простіше — «нічого, тримаюся».
З дочкою вона не обмежила спілкування. Їй було важливо, щоб хоч хтось до неї приходив і іноді розмовляв про життя.
