П’ятдесятирічна Алла Петрівна пішла від чоловіка. Це сталося після того, як чоловіка схопило серце: до того часу вони вже прожили разом близько тридцяти років. Після цього життя усієї родини кардинально змінилося.
Алла і до своїх сорока п’яти була ягідкою: налитою і міцною. А потім і взагалі розцвіла. І не дивно, що на цю стиглу красу знайшовся її цінитель. І Алла залишила хворого чоловіка й поїхала в нове життя кувати собі нове щастя. На прощання вона сказала:
— Вибач, але я не наймалася за тобой горщики виносити!
Хоча симптоматику порушення кровообігу у чоловіка можна було назвати несерйозною. Але навіть ці невеликі зміни у зовнішності не сподобалися гарненькій Аллочці. Адже про жінку судять по чоловікові, що поруч. А тепер чоловік перестав відповідати стандартам краси.
В принципі, з чоловіком її вже нічого не пов’язувало – любов з часом перетворилася на звичку й притупилася.
Єдиний син Максим уже давно виріс – у нього була своя родина. І що – тепер витратити решту років на догляд за немічним чоловіком? Вона ж ще – ого-го!
І Алла Петрівна пішла в бік сонця…
Оля, до того часу, вже п’ять років була одружена з Максом: дітей у пари поки не було – жили для себе. До речі, жили вони в квартирі, що належала татові чоловіка: він був її єдиним власником.
Чоловік був прописаний в квартирі батьків: родина свекрів була забезпечена – дві квартири й гарний будинок під Києвом.
Стосунки з ними у невістки були нормальними: ніяких неадекватних вимог з боку свекрухи й посильна допомога від свекра. Оля платила їм належною повагою.
І тут – з татом сталося таке. А мама – пішла. Доглядати за свекром стала Оля: а хто ще? Максим з ранку до ночі перебував на роботі: тільки що не ночував! Він працював менеджером у компанії з виробництва замороженої випічки та десертів. А дружина працювала з дому. А це – не рахується: всі ж це розуміють!
І дівчина перенесла роботу на вечірні години, а вдень стала їздити до свекра в лікарню. Вночі платили медсестрі.
Участь невістки в догляді обмежувалася лише відновленням рухової активності в нозі, пригощуванням смачних страв з супермаркету. Начебто, нічого особливого – цілком можна було обійтися й без цього.
Але свекор дуже радів приходу невістки, хоча й соромився симпатичної Олечки. До цього з татом чоловіка Ольга спілкувалася мало – тільки за потреби. А тут вони почали розмовляти більше.
Відхід Алли Петрівни чоловік переносив важко, але стійко й намагався не подавати виду. І, ні в якому разі, не сварив колишню дружину, яка одразу подала на розлучення.
Опущений куточок губ надавав обличчю Михайла Івановича сумного виразу. Стопа все ще боліла. І це позначалося на ході: прямо ходити вже не виходило. З симпатичного стрункого сивого чоловіка тато Міши вмить перетворився на людину з обмеженими можливостями.
Чого вже тут осуджувати гарненьку Аллочку? Звичайно, тепер він їй не пара! І він і не осуджував: їм з Олею і так було, про що поговорити! А говорити потрібно було багато, щоб під час розмови скорочувалися мімічні м’язи. А там, дивись, й іннервація налагодиться!
Слизькі теми внутрішньосімейних стосунків не торкалися. Хоча Олі дуже хотілося поскаржитися доброму татові Міші на чоловіка: між свекром і невісткою встановилися дуже непогані довірливі стосунки.
В принципі, чому б і ні? Нехай по-батьківськи пожурить недбайливого синочка за те, що став мало уваги приділяти дружині!
Але Оля стримувалася: татові й так погано, а тут вона ще додасть жару. Але з чоловіком, справді, щось розладилося. Він став частіше затримуватися вечорами. Виходив на роботу у вихідні дні. І зачастив у відрядження.
Вони зовсім перестали гуляти. І все частіше Максим почав лягати спати на дивані в сусідній кімнаті:
— Я ще попрацюю, мила – мене не чекай!
Усе, у нього з’явилася інша! Але не спійманий – не злодій. А потім чоловік повідомив, що його посилають у довготривале відрядження у Львів.
— У Львів? — здивувалася дружина.
— А що? — промовив Максим. — Відкриваємо філіал!
— Чогось вже дуже далеко! — засумнівалася Олечка. — Що, поруч місця вже немає?
— Розширюємо межі можливостей! — пояснив чоловік і поклав у рот третю котлету: Олечка готувала прекрасні котлети. А справа відбувалася за вечерею.
— Коли їхати? — поцікавилася дівчина.
— Завтра!
— Валізу зібрати?
— Не варто. У тата сьогодні була? Ну, як він?
— Ми стараємося! — відповіла Оля. І це було щирою правдою: вони обидва дуже старалися.
— Ти дивись – тата на тебе залишаю! Старайся!
Сам Максим до тата ходив рідко: ніколи! Та й не царська це справа – водити людину по коридору!
Це ж виключно – кропітка робота! Ось Олька нехай і старається: їй же, все одно, робити нічого!
А потім все пішло по класиці жанру: чоловік пішов у ванну. А в телефоні у нього тілінькнуло: прийшло підтвердження на два квитки в Одесу на завтра. Один – на якусь Яну…
Ось тобі й відрядження у Львів! Дівчина щось подібне й підозрювала. Тому, здивування не було. Але щоб так нахабно…
Перша думка була – влаштувати сварку. Але Оля несподівано зрозуміла, що навіть хоче, щоб чоловік поїхав з невідомою Яною!
Так, тому що любов «до неба» у неї значно поменшала. А спілкування поступово зникли. І що – намагатися повернути його марно.
А потім Оля сфоткала компромат – ось завтра свекор здивується! Чоловік поїхав, демонстративно довго викликаючи таксі до вокзалу. А Оля пішла в реабілітаційне відділення – тата влаштували туди. Причому, зловила себе на думці, що робить це із задоволенням…
Свекра зрада єдиного синочка не здивувала: виявилося, що розумний чоловік давно вже це підозрював. І заспокоював симпатичну дівчину, як міг. Хоча було видно, що в особливому заспокоєнні вона не потребує.
Чоловік іноді дзвонив. І з його коротких розмов Оля дізнавалася, що з філіалом усе в порядку!
— Так, скоро будемо запускати нову продукцію! — брехав Максим. — Вже обладнання завезли!
— Бережи себе, любий – більше відпочивай! — радила дівчина чоловікові: Олі стало цікаво, чим же все це скінчиться.
Чоловік приїхав додому через три з половиною тижні: з філіалом довелося повозитися!
— Ну, що – відкрили, нарешті? — поцікавилася Оля у Максима.
— Відкрили!
— І правильно.
Максим нічого не розповідав. Але чому вона не вийшла його зустрічати? Дивно!
— Який у тебе гарний Львівський засмаг! — похвалила Оля чоловіка. — Ніколи не думала, що він може мати такий відтінок – як в Одесі біля моря.
Якби я точно не знала, що ти їздив до Львова, подумала б, що ти мені зраджуєш! Ну, так: з якоюсь Анечкою чи Яночкою – ти ж у мене чоловік видний!
Макс смикнувся, але тут же оволодів собою й швидко промовив.
— А що ти думаєш, у Львові немає сонця? Загоряв у перервах!
— Та що ти, дорогий — звичайно, ж є сонце! Навіть більше тобі скажу — там і Місяць є! Не кажучи вже про ретроградний Меркурій.
Чоловік відчув якийсь підступ, але не зрозумів, який саме. Але тактику змінив, перейшовши в «іншу тональність»: адже найкращий спосіб захисту — напад.
— Ти я, дивлюся, мені не рада! — почав Максим.
— Чому це не рада? Дуже навіть рада! Якби в мене був хвіст, я б ним завиляла! Правда, шкода, що в мене немає хвоста?
Максим не впізнавав дружину: це була Оля і не Оля. Окрім змін у зовнішності, з’явилося щось інше в поведінці. І тут із кімнати вийшов батько… Так, на своїх ногах: звичайна хода повернулася за дуже короткий час.
— Тато? — здивувався чоловік. — А ти що тут робиш?
— Ти не повіриш, сину — живу я тут! — спокійно відповів тато. І син помітив, що й обличчя батька повернулося в колишній стан…
— В сенсі — живеш?
— У прямому: квартира ж належить мені! Ось я й вирішив заселитися на свою жилплощу!
— А зі своєю квартирою — що? — поцікавився здивований Максим: от ще новини! Навіщо їм тут ще й тато?
— Здав! Жити там не хочу, щоб не було поганих спогадів!
— Добре, а ми як? — спитав син.
— Та немає ніякого ми! — сказала дружина. — У тебе є Яночка — сподіваюся, не зі Львова! Ось і їзди до неї — я подала на розлучення!
На яке розлучення? Розлучатися чоловік не хотів, навіть більше: він, по-своєму, любив дружину! І його дуже влаштовувала гарненька, працьовита й домовита Олечка. Яка й заробляла більше нього, і все по дому робити встигала.
Але звідки вона дізналася про Янку? Яка, чесно кажучи, за цей час дуже йому набридла! Одна річ зустрітися на пару годин для, а інша — увесь час торчати поруч і слухати дурниці, що сиплються градом із гарненького ротика.
І Максим повернувся додому з величезним полегшенням: нарешті поруч буде розумненька, все розуміюча Оленька! А з Янкою, напевно, треба закінчувати! А тут — якесь розлучення. І не тільки розлучення, а пропозиція з’їжджати з квартири. Яка належить, на хвилинку, його татові.
Ах, так — і тато несподівано намалювався там, де його не чекали! Та що тут у них відбувається-то? На три тижні залишити не можна, чесне слово!
— А чого це я повинен з’їжджати з квартири, яка не має до тебе ніякого відношення? — задав Максим слушне питання Олі.
— Але до тебе вона теж не має відношення! — несподівано вступив у розмову батько.
— Але я ж тут живу!
— Жив! — уточнив тато Міша. — А у тебе тепер, судячи з усього, інше життя: паралельне цьому!
За ці три з половиною тижні «відкриття філіалу» дещо сталося. Ольга знайшла ще одну роботу, виходила вдень в офіс на пів ставки, а ввечері працювала віддалено у своїй компанії. Вона змінила гардероб і придивилася собі квартиру, щоб зняти. Квартира звільнялася тільки через тиждень, тож, у неї був час зібрати речі.
Михайло дедалі більше почав ходити до сусідки, Тамари Іванівни. Спочатку шукав привід, а потім проводив у неї майже всі вечори. Максим переїхав жити за місто, на дачу, а про Аллу Петрівну нічого не було чути. Казали, що вона в Іспанію подалася на заробітки, бо тєтой чоловік, до якого вона пішла, виявився одруженим. Повернутися до колишнього – їй совість не дозволила.
А Ольгу попереду чекало нове життя. У новій квартирі, щоб і опендованій, у новому офісі і з новими колегами.
