У маленькому селі на Полтавщині, де вишневі сади тягнулися до самого горизонту, а старі хати ховалися за високими тинами, жила родина Ковалів.
Батьки, дід Петро і баба Марія, померли майже одночасно – від тієї злої зими з морозами й грипом. Залишилися двоє дітей: син Василь, сорокарічний тракторист, і дочка Оксана, тридцятисемирічна вчителька з сусіднього райцентру.
Спадщина була скромна: півгектара городу, корова й стара хата з підпискою – одноповерхова, з товстими глиняними стінами, що пережила багато.
Дід Петро ще за життя сказав:
– Дітки мої, хата буде Оксані. Вона вчить дітей, тримає родину. А ти, Василю, візьмеш землю й корову. Бо ти сильний, годуватимешся сам.
Василь тоді кивнув, але в очах його блиснув вогник заздрості. “Чому їй? – думав він. – Я ж тут живу, пашу землю, а вона в місті сидить!”
Після прощання родина зібралася в хаті. Сусіди принесли вареники з вишнями й горілку. Василь підвівся, тримаючи склянку:
– За батьків! – проголосив він. – А тепер про спадщину. Тату, ти казав, хата Оксані?
Дід Петро, ще живий тоді, похитав головою:
– Так, сину. Я запишу в заповіті. Оксана – єдина, хто мене доглядав, коли ноги не нили.
Оксана сиділа тихо, гладячи маленького сина Мишка на колінах.
– Василю, брате, ти ж не проти? – запитала вона м’яко. – Землі вистачить на трактор, корова дасть молоко. А хата… Вона стара, ремонту потребує.
Василь прогіркло всміхнувся:
– Та ні, сестричко, все гаразд. Бери свою хату. Я ж чоловік, сам побудую нову.
Але в душі його кипіла лють. “Хата – це фундамент! З неї почати можна: город розширити, курник поставити. А їй – задарма!”
Заповіт оформили нотаріусом у райцентрі. Хата з городом відійшла Оксані, земля й худоба – Василю. Сусіди шепотілися:
– Добре дід Петро зробив. Василь п’є, як коняка, а Оксана – золота жінка.
Василь чув ці слова й стискав кулаки. Одного вечора, повернувшись з поля, він сів за столом із своєю дружиною Галиною.
– Галю, це несправедливо! – гарчав він, хлюпаючи оковиту. – Хата – серце села! Я там народився, я її лагодив! А ця… принцеса міська!
Галина, повна жінка з вічним недобрим виразом обличчя, кивнула:
– Вірно кажеш, Василю. Треба щось зробити. Не можна ж так віддати все їй!
– А що? – Василь підвівся, хитаючись. – Підпалити? Ні, сусіди побачать.
Галина задумалася, а потім глянула у вікно на їхній двір. Там стояло старе дерево – велетенська липа, що росла на межі їхньої ділянки й бабиної хати.
Липі було за сто років: стовбур товщиною з бочку, крона, як парасолька, що затіняла пів двору Оксани. Коріння її пронизувало обидві ділянки, але верхівка нахилялася саме над дахом хати сестри.
– Дивись, Василю, – прошепотіла Галина. – Та липа. Вона ж стара, трухлява. Якщо впаде – хату рознесе навпіл!
Василь вискочив надвір, оглянув дерево. Воно справді хилилося до сторони Оксани – від вітрів, від часу.
– Геній ти, Галю! – вигукнув він. – Підпиляю знизу, щоб точно на хату впало. Скажу, що буря!
– А як не повірять? – занепокоїлася Галина.
– Повірять! Я ж тракторист, знаю, як дерева падають. Робитиму потайки, вночі.
План визрів за ніч. Наступного дня Василь поїхав у райцентр, купив бензопилу – нову, потужну. “Для роботи”, – подумав він.
Оксана тим часом переїжджала. Зібрала мінімальне: ліжко, стіл, шафу. Чоловік її, Ігор, учитель математики, допомагав.
– Оксанко, це наш дім тепер! – казав він, розвантажуючи ящики. – Діти тут виростуть, як у раю.
Мишо, п’ятирічний син, бігав по двору:
– Мамо, а дерево наше? Воно шепоче!
Оксана засміялася, обіймаючи його:
– Наше, синку. Лише наше. Бабуся його садила.
Василь спостерігав з-за тину, серце стискалося від злості.
– Скоро шептати перестане, – бурмотів він.
Першу пилу він зробив уночі, через три дні після переїзду. Місяць ховався за хмарами, село спало. Василь прокрався до липи з пилкою в руках, ліхтариком на лобі.
– Тихо, красуне, – шепотів він дереву, ніби воно чуло. – Зараз я тобі ніжку підріжу.
Він почав з нижнього зрізу – метр від землі, з боку своєї ділянки. Пила гриміла тихо, але Василь зупинявся, прислухаючись.
“Бам!” – серце ляскало, коли гілка тріскала.
Раптом за вікном хати Оксани спалахнуло світло.
– Ігоре, чуєш? – прошепотіла Оксана, прокидаючись. – Якесь пиляння…
Ігор визирнув:
– Мабуть, вовки в лісі. Спи, люба.
Василь завмер. “Близько!” – подумав він. Закінчив зріз – третину стовбура, щоб дерево трималося, але хилилося сильніше.
Залив зріз мастилом, щоб не сочилася смола й не видавали запах.
– Готово на половину, – сказав він Галині на ранок. – Ще дві ночі – і впаде від першого ж вітру.
Галина налила йому чарку:
– Молодець, Василю! Тепер хата в руїнах – і спадщина наша!
Але Оксана відчула недобре. Наступного дня вона гуляла з Мишком і помітила, що липа хилиться більше.
– Дивно, – сказала вона Ігорю ввечері. – Дерево якось не так стоїть. Може, вітри були?
Ігор, практичний чоловік, оглянув стовбур з їхнього боку:
– Здається, ціле. Але давай Василя покличемо, хай гляне. Він же тракторист.
Василь прийшов із похміллям, але вдавав турботливого брата.
– Та все гаразд, Оксанко! – махнув рукою. – Липа стара, коріння слабке. Може, підпиляти й спиляти?
Оксана зраділа:
– Ой, брате, спасибі! А то страшно – над дахом же.
Василь всміхнувся в вуса:
– Не бійся, сестричко. Я сам подбаю. Скоро приберу.
Він пішов, а серце калатало: “Ще одна пилка – і кінець!”
Другу ніч вибрав вітряну. Вітер гудів у кронах, маскував шум. Василь підійшов до липи, почав зріз з протилежного боку – глибше, щоб дерево “вирішилися” на хату.
– Падай! – шипів він, коли тріскало дерево. – Падай на її черепки!
Пила вгризалася в деревину, стружка летіла. Раптом – клац! Ланцюг перегрівся, пилка заглохла.
– От на тобі! – вилаявся Василь, б’ючи по ній кулаком.
У цей момент з хати вибіг Ігор з ліхтарем.
– Хто там? – гукнув він.
Василь кинувся в кущі, серце в горлі. Ігор обійшов дерево, посвітив.
– Оксанко! – закричав він у вікно. – Дерево пиляли! Зріз є!
Оксана вискочила в халаті, з Мишком на руках.
– Боже! Хто це міг?
– Василь, мабуть, – пробурмотів Ігор. – Він казав, прибере.
Але вранці, коли сонце зійшло, Оксана побачила: зріз свіжий, з обох боків, і дерево хилиться надто сильно.
– Ігоре, це не Василь! – вигукнула вона. – Він би сказав! Хтось хоче, щоб впало на нас!
Вони покликали лісника – старого дядька Миколу з колгоспу.
Дядько Микола оглянув липу, почухав бороду:
– Оксанко, це спеціально! Зрізи під кутом – щоб на хату. Дві ночі робили. Тікати треба, бо впаде!
Оксана заплакала:
– Хто ж таке зло? У нас ворогів немає!
Але в душі знала: брат.
Василь тим часом радився з Галиною:
– Майже! Ще трохи – і впало б. Але Ігор чув. Треба швидше!
Третя ніч. Василь узяв стару ножівку – тихішу. Вітер завивав сильніше. Він дійшов до серцевини стовбура.
– Ще трошки… – шепотів він. – Падай!
Раптом – тріск! Дерево здригнулося, гілки зашурхотіли. Василь відскочив.
Але в цей момент з-за тину вискочили Ігор, Оксана й дядько Микола з ліхтарями!
– Василь! – заревів Ігор. – Стій!
Василь завмер з ножівкою в руках.
– Ви… що? – пробурмотів він. – Я… рятував!
Оксана підбігла, сльози в очах:
– Брате! За що? Хата – моя по праву! Ти ж землю взяв!
Василь кинув ножівку,:
– По праву? Тату віддав тобі все! А я? Я тут горбатився! Хата – моя заслуга!
Дядько Микола схопив його за руку:
– Ти злочинець! Дерево на хату!
Дерево тріщало гучніше. Вітер штовхнув – і липа почала падати!
– Біжіть! – закричав Ігор, хапаючи Оксану й Мишка.
Вони відскочили за мить до катастрофи. Гуркіт! Крона вдарила по даху хати – бам! Дах провалився, стіни тріснули, але хата встояла – лише половина знищена.
Василь стояв, як укопаний, дивлячись на руїни.
– Моя… хата… – прошепотів він.
Сусіди вибігли на шум. Село загуділо.
– Василь дерево підпиляв! – кричали вони. – На сестру!
Міліція приїхала до сходу сонця. Старший лейтенант допитував Василя в хаті.
– Чому, чоловіче? – питав він. – Сестра ж рідна!
Василь сидів, опустивши голову:
– Заздрість… Хата мала бути моя. Я все робив, а вона – ні.
Оксана стояла поруч, не кричала, лише сказала:
– Брате, ти нас хотів… За шматок глини?
Галина намагалася боронити:
– Він не хотів! Буря мала впасти!
Але докази були: зрізи свіжі, ножівка з відбитками.
Василя взяли під варту. Дали п’ять років.
Оксана не плакала на суді. Вона сказала:
– Я прощу. Але хата – моя. І дерева більше не буде.
Після суду село допомогло відбудувати хату. Сусіди носили цеглу, дерево, солому.
– Оксанко, ти свята! – казала тітка Ганна. – Не зламалася.
Ігор обіймав дружину:
– Ми сильніші за його зло.
Міша малював нову хату без дерева:
– Мамо, тепер без страшилок!
Але історія на тому не скінчилася. Через рік, коли Василь сидів, Галина прийшла до Оксани.
– Прости, невістко… – ридала вона. – Заздрість з’їла.
Оксана налила чаю:
– Сідай, Галю. Брат вийде – хай працює. Допоможе відбудувати.
Галина кивнула:
– Він змінився. Пише: “Сестричко я був. Пробач”.
Оксана відповіла в листі:
– Пробачаю, Василю. Але дерево не вернеться. Як і довіра.
Василь вийшов через три роки – умовно. Приїхав до села, побачив нову хату сестри – міцну, з новим дахом.
– Красиво, Оксанко, – сказав він, опустивши очі.
– Допомагай, брате, – відповіла вона. – Землю оброби разом.
Він кивнув, узяв лопату.
– Я відпрацюю. За те дерево… За все.
Село пробачило повільно. Сусіди шепотілися:
– Василь підпиляв липу на хату! Але тепер працьовитий став.
А Оксана висадила нове дерево – калину – на місці липи.
– Це за мир, – сказала вона Мишу. – Щоб зло не росло.
Історія стала легендою. Діти в школі, де Оксана вчила, перешіптувалися:
– А знаєте, як тітка Оксана дерево зупинила?
Вона усміхалася:
– Не я, а правда. Зло падає саме.
Василь з часом побудував собі хату – поруч. Не крадучи, а працюючи. Одного вечора сів з сестрою на лавці.
– Дякую, що простила мені, – сказав він.
– Ми родина, Василю. Навіть після пилки.
Вони засміялися, а калина шелестіла: “Мир… мир…”
Валентина Довга
