Особлива – Сторінка 113 – Тільки для жінок

— Я не скаржуся, але подумала і вирішила, що так буде правильніше, — голос у матері був рівний, наче вона повідомляла, що гречка подорожчала. — У Світланочки онуки ростуть, їм простір потрібен, а ти сама живеш. Тобі ця квартира ні до чого.

— Я не скаржуся, але подумала і вирішила, що так буде правильніше, — голос

— У тебе година, щоб залишити мою квартиру, — заявила я нареченому, коли втручання його матері стало останньою краплею.

— У тебе година, щоб залишити мою квартиру, — заявила я нареченому, коли втручання

Як мама допомогла дочці вилікувати чоловіка від щедрості до родичів.

Соня та Матвій одружилися півтора року тому. У Матвія була своя однокімнатна квартира. Не

— Значить, слухай, що я скажу: перепиши цю свою квартиру на Олега найближчим часом. Інакше не буде в тебе не тільки чоловіка, а й сина. Принципово не будемо з тобою розмовляти. Зрозуміла?

— Значить, слухай, що я скажу: перепиши цю свою квартиру на Олега найближчим часом.

— Мамо, де мої гроші? — ледве стримуючись, питав у батьків Ігор. — Я тобі пів року великі суми грошей давав, сподівався, що ти їх збережеш, як і обіцяла! Де вони? Чого мовчиш? Витратила? А тобі хтось дозволяв їх взагалі чіпати?

— Мамо, де мої гроші? — ледве стримуючись, питав у батьків Ігор. — Я

— А ти не думала, що я теж людина? — раптом вибухнула Марія, захищаючись найкращим способом — нападом. — Я десять років спину гнула! Ти знаєш, що Джузеппе теж зробив мені пропозицію? Я теж виходжу заміж! — Що? — запала тиша. — Ти витратила мої весільні гроші на своє весілля?

Марія вже десять років працювала в передмісті Неаполя. Її життя нагадувало італійську оперу: багато

– Ти Катерино тут жила хату довела до ручки з тебе й гроші- репетував брат Павло.- А то що я за мамою доглядала одна, і гроші свої витрачала, то ти мені нічого не винен?Хто кому винен?

Ця суперечка визрівала роками, мов старе вино, що перетворилося на оцет. Повітря у старій

— Твоя мама, — з натиском сказала Оксана, — жила в пансіонаті «Тиха гавань». Ми оформили її туди, бо їй потрібен був цілодобовий медичний догляд. Ми не медики, Соломіє. Ми не могли за нею дивитися так, як треба. — В будинку для пристарілих… — Соломія відчула, як стіни кімнати починають на неї тиснути. — Ви здали її в притулок

Стук коліс потяга «Перемишль — Київ» відлунював у скронях Соломії рівним, гіпнотичним ритмом. Вона

— Алло! Валєра? Так, я на весіллі. Та в племінниці. Та нудне таке, стоять щось бубонять. Що? Ні, ще не наливали нормально, тільки те кисле ігристе

Повітря в готельному номері пахло лаком для волосся, дорогою косметикою і тією специфічною сумішшю

— Тоді респект. Я чесність поважаю. Хоча, якщо відверто… мені б, звісно, жінку молодшу. Років до тридцяти п’яти, ідеально. Після сорока — це вже інше світовідчуття. Більше претензій, менше тієї самої легкості, — сказав чоловік, який виглядав старшим за мого батька.

— Тоді респект. Я чесність поважаю. Хоча, якщо відверто… мені б, звісно, жінку молодшу.