Особлива – Сторінка 195 – Тільки для жінок

— Пані Маріє, у мене сів ноутбук, телефон розряджається, а якраз зараз — фінал конкурсу, де я виставила нову роботу. І мені… просто страшно одній. Можна у вас пересидіти? — Заходь, — Марія відступила, пропускаючи дівчину. — У мене є радіо на батарейках. Будемо слухати новини

Будинок номер 12 по вулиці Квітневій був з тих старих будинків 40-50-х років, де

— Виклала в інтернет фото з нашого сімейного відпочинку, а за годину мені зателефонувала сестра чоловіка й плакала у слухавку.

— Виклала в інтернет фото з нашого сімейного відпочинку, а за годину мені зателефонувала

— Через тебе сестра дивилася на мене з жалістю, а мама, виявляється, місяць таємно ненавиділа, — обурився чоловік.

Сергій вважав своє життя з Аліною якщо не ідеальним, то дуже близьким до того.

Не зарікайся від бідноти, життя може розбитись на уламки в одну мить

Марк Аркадійович поправив манжет сорочки вартістю в чиюсь річну зарплату і гидливо відсунув тарілку.

— Знаєш, Назаре, — раптом серйозно сказала Олена, дивлячись мені прямо в очі, але звертаючись до нього. — Якщо вам так важко разом, може, краще розійтися? Навіщо мучити себе? Ти ж молодий, перспективний. Життя одне, нащо витрачати його на вічні з’ясування стосунків

Перші три роки нашого шлюбу з Назаром здавалися мені фортецею. Не ідеальною, з тріщинами

— Значить, схема така, — Поліна почала загинати пальці, як на нараді. — Я даю гроші. Я даю 50 тисяч гривень. Ви «вкладаєте душу» і ділянку, яка у вас і так є. І в результаті половина моїх інвестицій відходить Павлу, а друга половина — вам. Так? А моя вигода у чому?

— Значить, схема така, — Поліна почала загинати пальці, як на нараді. — Я

— Михайле, — сказала вже спокійніше, — я мовчала, коли ти на минуле свято брехав, ніби квартиру на свої гроші купив. Мовчу, коли розповідаєш, що телевізор «ми взяли на твій аванс». Але всьому є межа.

— Ти знову при гостях брешеш про квартиру, яку я купила на свої спадкові?

Коли я дивлюся на свого сина Ігоря, я бачу дві людини одночасно. Одна — це світлочубий хлопчик, який колись приносив мені кульбаби й обіцяв купити «справжній палац», коли виросте. Інша — це тридцятирічний чоловік із втомленим поглядом, який зараз лежить на дивані в тій самій дитячій кімнаті, оточений порожніми бляшанками з-під енергетиків і запахом немитого посуду.

Коли я дивлюся на свого сина Ігоря, я бачу дві людини одночасно. Одна —

— Віро, привіт. Я виїжджаю завтра. Буду десь пообіді. Треба вирішити питання з квартирою, сам розумієш — час зараз нестабільний, — голос мого молодшого брата Артема звучав бадьоро.

— Віро, привіт. Я виїжджаю завтра. Буду десь пообіді. Треба вирішити питання з квартирою,

Коли мій єдиний син, Денис, вперше привів у дім Марину, я чесно, як за підручником ділової етики, намагалася відкрити їй безлімітну «кредитну лінію» своєї довіри. Я хотіла вірити, що помиляюся у своїх перших прогнозах.

Коли мій єдиний син, Денис, вперше привів у дім Марину, я чесно, як за