Особлива – Сторінка 222 – Тільки для жінок

— Та нікуди вона не дінеться, — шепотіла Ніна. — Квартира в шлюбі куплена? У шлюбі. Значить, половина Льошкина. А Льошка — наш. Поживемо рік, грошей підкопимо, а там видно буде. Може, взагалі її виживемо. Занадто горда. — Невістка почула це й вирішила діяти тими ж методами. Суворо, але ефективно.

— Та нікуди вона не дінеться, — шепотіла Ніна. — Квартира в шлюбі куплена?

— Витрати зросли, — неохоче буркнув Сашко. — Олена хоче, щоб весілля було красивим. Фотограф, ресторан, сукня… Таке ж буває раз у житті. — От саме — «красивим». І за твій рахунок. А вона що вклала в цей проєкт під назвою «сім’я»? Свою дорогоцінну присутність?

— Витрати зросли, — неохоче буркнув Сашко. — Олена хоче, щоб весілля було красивим.

— Ти черствий! Ти завжди ненавидів мою родину! — Олена закрила обличчя руками. — Для тебе цифри дорожчі за людей. А він мій брат. Він оступився! — Оступився? П’ять разів поспіль? Коли купував новий телефон замість того, щоб купити синові чоботи? — Андрій розвів руками. — Де гроші, Олено? Ти вже їх зняла, чи не так?

Вечір у квартирі Ковальчуків починався ідеально: пахло запеченою куркою з розмарином, а на фоні

«Все! Більше я в цьому житті нікому нічого не винна. Чоловіка нема, дочку віддала заміж. Мені сорок п’ять, час влаштовувати своє особисте життя, — Яна підійшла до дзеркала, критично оглянула себе. — Обличчям начебто симпатична. Тим паче косметику дорогу дочка подарувала. Талія кудись поділася. Гаразд, адже на пляж із ним одразу не підемо».

«Все! Більше я в цьому житті нікому нічого не винна. Чоловіка нема, дочку віддала

Віра дістала з сумочки купюру в п’ятсот гривень і поклала її на край столу. — Це вам. На двох. — Що це? — розгублено запитав Артур. — Це плата за вхідний квиток у реальний світ, — відрізала Віра. — Купіть собі по гамбургеру і нарешті знайдіть роботу. А до мене більше не підходьте. Бо мій «водій», як ви висловилися, — це людина, яка заробляє більше, ніж ви обидва здатні уявити, і при цьому не просить у мене ні копійки

Віра завжди була жінкою «з вогником» — успішна власниця невеликої мережі пекарень, вона пахла

– Так ти добре почула,якщо матір забираєш до себе, то тобі буде її хата в селі. Вітю, адже у нас ще є одна сестра, може її зателефонуємо і спитаємо? Спробувати можна?

Віктор важко опустив кулак на стіл, від чого чай у щербатих кружках здригнувся. —

Софія Марківна, жінка зі сталевим поглядом і м’якими руками, які за життя перемісили тонни тіста, знала: порядок — це єдине, що тримає цей світ укупі. У її домі все мало своє місце. Особливо — «Книга Хліба». Це був старий радянський зошит у клітинку, де між рецептом консервованих кабачків та порадами, як вивести пляму від вина, ховався рецепт паски, що передавався від прабабки.

Софія Марківна, жінка зі сталевим поглядом і м’якими руками, які за життя перемісили тонни

— Вітю, ми сорок років перекидаємося словами, як тенісними м’ячиками. Я знаю наперед кожну твою фразу про політику чи тиск, а ти знаєш мої скарги на погоду. Давай спробуємо почути те, що за словами. Сімдесят дві години тиші. З цього моменту. Якщо згоден — просто кивни.

— Вітю, ми сорок років перекидаємося словами, як тенісними м’ячиками. Я знаю наперед кожну

Марія Степанівна, колишня вчителька математики, чия логіка завжди була гострішою за лезо кухонного ножа, одного вівторка зрозуміла: вона більше не може дихати в цій квартирі. Проблема була не в тиску і не в нестачі кисню. Проблема була в шафі.

Марія Степанівна, колишня вчителька математики, чия логіка завжди була гострішою за лезо кухонного ножа,

Бувають такі дні, коли здається, що якщо ти раптом зникнеш, місто навіть не здригнеться: світлофори так само перемикатимуть кольори, кава в автоматах буде такою ж гіркою, а люди в метро продовжуватимуть гортати стрічки новин. Олені було сорок два роки, вона працювала коректором у видавництві технічної літератури і щодня виправляла чужі помилки, хоча власне життя нагадувало чернетку, яку забули віддати до друку.

Бувають такі дні, коли здається, що якщо ти раптом зникнеш, місто навіть не здригнеться: