Особлива – Сторінка 83 – Тільки для жінок

— Сядь на 45-ту маршрутку, вона якраз біля нашого дому зупиняється. Що ти як принцеса? Все, давай, чекаю вдома

Весілля відгомоніло, сукня вирушила в шафу чекати кращих часів або срібної річниці, а ми

-Він знає. Все закінчено. Тікай. — Ти зрадив не мене, Іване, — промовила вона, відкриваючи дверцята машини. — Ти зрадив нас

Безкрая степова дорога в’юнилася поміж високих трав, що вже почали жовтіти під нещадним серпневим

— Я один тягну цей віз, Олено! Один! Ти хоч розумієш, який це тиск? Якщо завтра мене звільнять, або фірма закриється, або я, не дай Боже, ногу зламаю — що ми будемо робити? Хто буде вас годувати?! Двоє дітей — це подвійний ризик

У двокімнатній квартирі пахло ванільним сирником і дитячим шампунем «Кря-кря». Двадцятивосьмирічна Олена механічно збирала

— Мені п’ятдесят п’ять, я ще не старий, просто… багато думав останнім часом. Розійшовся з дружиною два роки тому. Діти виросли. Я залишився сам у великому будинку під столицею. І знаєш… у тиші починаєш чути голоси з минулого

Осінній дощ у Львові завжди пахне по-особливому: мокрою бруківкою, гіркою кавою з найближчої кав’ярні

– Слухай, Віталику, атракціон закрився: самокат я виставив за ворота, а напій вилив у каналізацію. Ти не друг, ти — звичайний паразит, який звик купувати свою “любов” за мій рахунок, тож не дивуйся, коли я виставлю тобі чек за кожну розбиту вазу і кожену образу.

– Слухай, Віталику, атракціон закрився: самокат я виставив за ворота, а напій вилив у

— Розумний дім, кажеш? — бабуся Марія примружилася і рішуче поставила вербу в склянку на підвіконні, прямо поруч із модним зволожувачем повітря. — А серце в того дому є? Глуха ти до природи, Таню. От побачиш, коли вітер заквилить, згадаєш мої слова. — Та не буду я нічого згадувати! — вигукнула Тетяна, скидаючи туфлі. — Ви краще б пиріжків привезли, ніж цей гербарій. Від нього тільки пил і алергія! Ми ж домовлялися: ніякої «старовини» в моїй оселі

Це була не просто весняна неділя, це був день, коли повітря в селі ставало

— Максиме, я не збираюся змагатися з твоєю мамою за право вирішувати, що стоятиме в нашому холодильнику. Або ти зараз береш піджак і ми йдемо будувати нашу сім’ю, або я йду сама, але назавжди — я не буду третьою в ліжку з Мариною Олександрівною».

— Максиме, я не збираюся змагатися з твоєю мамою за право вирішувати, що стоятиме

— Яке ж то було життя, — зітхнула вона, розпаковуючи валізу у своїй тихій квартирі. — Які онуки? Про що я взагалі думала? Повернувшись додому, Ганна Степанівна першим ділом зняла з холодильника магнітик з немовлям. Замість нього повісила спільне фото з полковником на фоні водоспаду

— Ти розумієш, Катю, що роки летять? — Ганна Степанівна театрально зітхнула, відставляючи горнятко

— О, моє синє пальто! — вигукнула. — Ви його носите? — Ношу, — відповіла Катя. — І дякую вам за скарби в кишенях

Ця історія почалася звичайного сірого вечора, коли небо за вікном нагадувало випрану полотняну скатертину.

Олена щойно розлучилася. Залишила міську квартиру, роботу в банку й приїхала в село до тітки Віри

Ця історія трапилася рівно двадцять років тому, у серпні 2006-го. Літо тоді було яблучне,