Тетяна жила в старій п’ятиповерхівці на околиці Києва, де кожен поверх мав свої таємниці, а сусіди – свої дивацтва.
Її квартира на третьому поверсі була скромною, але затишною: дві кімнати, кухня з видом на парк і балкон, де вона любила пити чай увечері.
Тетяна працювала вчителькою в школі, викладала українську мову та літературу, і її життя було спокійним, як тиха річка. Але все змінилося, коли приїхала рідня з села.
Було це в середині літа, коли спека стояла така, що асфальт плавився під ногами. Тетяна отримала дзвінок від тітки Марії, своєї двоюрідної сестри матері, яка жила в маленькому селі на Полтавщині.
“Танюшо, ми з дядьком Петром і кузиною Олею вирішили до тебе в гості приїхати! – гукнула тітка в трубку так голосно, ніби говорила через поле. – Давно не бачилися, а в нас там жнива скінчилися, то маємо вільний час. Приїдемо на тиждень, не більше!”
Тетяна зітхнула, але посміхнулася. Рідня – це завжди радість, хоч і з присмаком хаосу.
“Звісно, тітко, приїжджайте! – відповіла вона. – Я приготую кімнату, і ми погуляємо по Києву. Тільки скажіть, коли потяг?”
Вони прибули вранці наступного дня, з великими сумками, набитими домашніми ковбасами, сирами, варенням і навіть кількома курми в пакунках.
Тітка Марія, повна жінка років шістдесяти з рум’яними щоками, обійняла Тетяну так міцно, що та ледь не задихнулася.
“Ой, доню, як ти схудла! – заголосила тітка. – В тому місті вас годують хімією, а не їжею. Ми тобі все привезли, будемо готувати справжні вареники!”
Дядько Петро, високий і мовчазний, з сивою бородою, тільки кивнув і поставив сумки на підлогу.
“Добрий день, Тетяно, – буркнув він. – Де тут у вас вода? Треба вмитися з дороги.”
А кузина Оля, молода дівчина років двадцяти п’яти, з довгим рудим волоссям, усміхнулася.
“Привіт, кузино! – сказала вона. – Я так рада тебе бачити. В селі нудно, а тут стільки всього: музеї, кафе, люди!”
Тетяна розселила гостей: тітку з дядьком у великій кімнаті, Олю – на дивані в залі. Вони одразу взялися за справу – тітка пішла на кухню готувати обід, дядько сів дивитися телевізор, а Оля розпитувала Тетяну про міське життя.
“Розкажи, як ти тут живеш? – просила Оля. – Маєш хлопця? А робота? Діти в школі слухаються?”
“Та все нормально, – сміялася Тетяна. – Хлопця нема, бо часу бракує, а діти – то окрема історія. Вчора один учень запитав, чому Шевченко не писав у соцмережах?.”
Вони посміялися, і день минув спокійно. Але ввечері, коли всі сіли вечеряти – з варениками, салатом , – сталося непередбачене.
З стелі на кухні раптом почала капати вода. Спочатку повільно, крапля за краплею, а потім сильніше, ніби хтось відкрив кран зверху.
“Ой, що це? – здивувалася тітка Марія, піднімаючи очі. – Дощ на вулиці нема, а тут ллється!”
Тетяна підскочила, схопила миску і поставила під краплі. “Сусіди зверху! – вигукнула вона. – Знову щось натворили. Вони вічно ремонти роблять або забувають крани закривати.”
Дядько Петро встав і подивився на стелю. “Це не краплі, це потоп! – сказав він суворо. – Треба йти до них, хай вимикають воду.”
Але було пізно. Вода полилася струмком, заливаючи стіл, підлогу і навіть вареники. Оля закричала: “Ааа, моя сукня! Тітко, рятуймо їжу!”
Тітка Марія схопила тарілки, а Тетяна побігла до сусідів. Сусіди зверху – родина Петренків: пан Василь, його дружина пані Ганна і їхній синок-підліток Андрій. Вони жили там уже років десять, і Тетяна не раз мала з ними клопоти.
То музика гучна до ночі, то сміття на балконі, а тепер ще й потоп.
Тетяна постукала в двері. “Пане Василю! – гукнула вона. – Відкрийте, у мене вода ллється!”
Двері відчинив Андрій, з навушниками на шиї. “О, привіт, тьоть Таню, – сказав він байдуже. – Що сталося?”
“Вода з вашої квартири заливає мою! – обурилася Тетяна. – Хто там кран відкрив?”
Андрій знизав плечима. “Мама ванну набирала, мабуть, забула. Зараз подивлюся.”
Він пішов усередину, а Тетяна стояла в коридорі, чуючи, як пані Ганна кричить: “Василю, ти ж казав, що труби нові! А воно тече!”
Нарешті вийшов пан Василь, з рушником на плечі. “Вибачте, Тетяно, – сказав він. – То ванна перелилася. Ми вже вимкнули. Не хвилюйтеся, висохне.”
“Висохне? – перепитала Тетяна. – У мене вся кухня в воді, меблі намокли! Ви що, не розумієте?”
“Та ну, дрібниці, – махнув рукою пан Василь. – В старому будинку таке буває. Ми ж не навмисне.”
Тетяна повернулася додому розлючена. Рідня вже витерла підлогу ганчірками, але вода все одно просочилася в зал. Тітка Марія стояла посеред кухні, руки в боки.
“Оце у тебе сусіди! – обурювалася вона. – Приїхали ми погостювати, а тут потоп, як у Ноєвому ковчезі! Хто так живе? В селі б такого не потерпіли – одразу б пішли розбиратися!”
Дядько Петро кивнув. “Правильно кажеш, Маріє. Треба йти до них усім разом. Хай компенсують збитки.”
Оля, витираючи мокру сукню, додала: “Кузино, а ти часто таке терпиш? Вони ж нахабні! ‘Не навмисне’ – ха, а хто ж винен?”
Тетяна сіла за стіл, втомлена. “Та що поробиш, – зітхнула вона. – Вони завжди так. Минулого року лампу залили, довелося міняти. Але жити треба мирно.”
Але рідня не вгамувалася. Наступного дня тітка Марія вирішила взяти справу в свої руки. “Я піду до тих Петренків, – заявила вона за сніданком. – Хай покажуть, що там у них за ванна така, що ціле море ллє!”
“Тітко, не треба, – просила Тетяна. – Я сама розберуся.”
Але тітка вже вдяглася і пішла нагору. Тетяна, Оля і дядько Петро залишилися чекати. За п’ять хвилин тітка повернулася, червона від гніву.
“Вони кажуть, що то наша стеля слабка! – вигукнула вона. – Пані Ганна мені: ‘У вас ремонт старий, от і тече’. А я їй: ‘То робіть у себе все як слід, а не заливайте сусідів!’ Вона образилася, двері зачинила.”
Дядько Петро засміявся. “Маріє, ти як завжди – прямо в очі. Але правду кажеш.”
Оля запропонувала: “Давайте викличемо майстра, хай оцінить збитки. А сусідів змусимо платити.”
Тетяна погодилася, і вони зателефонували сантехніку. Майстер прийшов через годину – молодий хлопець на ім’я Сергій. Він оглянув стелю, підлогу.
“Так, вода просочилася, – сказав він. – Треба сушити, можливо, шпаклювати. Збитки на тисячу гривень мінімум.”
“Оце чули? – тріумфувала тітка Марія. – Тисяча! Хай Петренки платять!”
Вони пішли до сусідів удруге, цього разу всі разом. Пан Василь відкрив двері, здивований. “Знову ви? – запитав він. – Ми ж вибачилися.”
“Вибаченнями квартиру не висушити! – відрізала тітка Марія. – Ваш потоп, ваші гроші. Майстер сказав – тисяча гривень.”
Пані Ганна вийшла з кухні. “Яка тисяча? – обурилася вона. – То дрібниці! У нас самих труби старі, ми ж не мільйонери.”
Андрій, сидячи за комп’ютером, додав: “Мам, не сперечайся, дай їм сто гривень, хай відчепляться.”
“Сто? – закипіла тітка. – Та ви з глузду з’їхали! В селі за таке б корову віддали!”
Дядько Петро втрутився: “Люди добрі, давайте мирно. Ви затопили – ви й платіть. Інакше підемо в ЖЕК або суд.”
Пан Василь почервонів. “Який суд? – гримнув він. – Це ж сусіди, а не вороги! Добре, дамо п’ятсот, і на тому кінець.”
Оля шепнула Тетяні: “Кузино, не погоджуйся. Вони винні, хай платять повну суму.”
Але Тетяна, не люблячи конфліктів, сказала: “Гаразд, п’ятсот. Але обіцяйте, що більше не затоплюватимете.”
Вони взяли гроші і пішли. Тітка Марія бурчала всю дорогу: “Оце сусіди! Нахабні. В селі б такого не було – всі один одному допомагають, а тут кожен сам за себе.”
Але історія на тому не скінчилася. Наступного дня, коли рідня пішла гуляти по Хрещатику, Тетяна залишилася вдома прибирати.
Раптом почула шум згори – крики, лайка. Вона вийшла на балкон і побачила, як пан Василь лається з кимось по телефону. “Та як ви смієте! – кричав він. – Ми ж заплатили!”
Виявилося, що тітка Марія, не вгамувавшись, розповіла про інцидент іншим сусідам.
Бабуся з першого поверху, пані Ольга, почула і згадала, як Петренки колись і її залили. “Я теж піду до них! – сказала вона Тетяні пізніше. – Хай платять за мої шпалери!”
Сусіди почали скаржитися один на одного.
Пан Василь прийшов до Тетяни ввечері. “Ваша рідня все розпатякала! – обурився він. – Тепер весь будинок проти нас. Хто їм дав право?”
“Вони хотіли справедливості, – відповіла Тетяна. – Але я поговорю з ними.”
Коли рідня повернулася, Тетяна сіла з ними за стіл. “Тітко, дядьку, Олю, – сказала вона. – Дякую, що захищаєте, але давайте не роздмухувати. Сусіди – це надовго, а ви поїдете.”
Тітка Марія зітхнула. “Добре, доню. Але оце у тебе сусіди – справжні бешкетники. В селі ми б їх навчили!”
Оля засміялася. “Може, запросимо їх на вареники? Мирно помиримося.”
Ідея сподобалася. Наступного дня вони приготували великий обід і запросили Петренків. Спочатку ті відмовлялися, але пані
Ганна сказала: “Ну, якщо з вином, то прийдемо.”
Вечеря вийшла несподівано веселою. Тітка Марія розповідала анекдоти з села: “А в нас сусід дядько Іван корову загубив.
Шукав цілий день, а вона в городі спить! Каже: ‘Я думав, вовки з’їли!'”
Пан Василь сміявся: “А в нас у місті сусіди – як вовки. Але ви, Маріє, молодець, прямо кажете.”
Андрій грався з Олею в карти, а дядько Петро ділився рецептами.
Пані Ганна зізналася: “Ми не хотіли затопити. То труби лопнули, бо старий будинок. Вибачте ще раз.”
Тетяна посміхнулася: “Все добре. Головне – порозумітися.”
Так минув тиждень. Рідня поїхала, обіцяючи приїжджати частіше. “Бережи себе, доню, – сказала тітка Марія на прощання. – І стеж за тими сусідами!”
А Тетяна, дивлячись на суху стелю, подумала: “Оце у мене рідня – справжні захисники.”
Але це була тільки початок. Через місяць Петренки запросили Тетяну на день народження Андрія. “Приходьте, – сказав пан Василь. – Будемо згадувати ваш потоп!”
Тетяна пішла, і там зустріла інших сусідів. Виявилося, що після інциденту будинок став дружнішим – люди почали спілкуватися, допомагати один одному. Бабуся Ольга спекла пиріг, а сусід з четвертого поверху, пан Микола, приніс гітару і співав пісні.
“Дякуємо вашій рідні, – сказала пані Ганна Тетяні. – Вони нас струсонули, і тепер ми як одна сім’я.”
Тетяна засміялася: “Оце у мене сусіди стали – найкращі!”
Але життя не стоїть на місці. Минув ще місяць, і Тетяна отримала листа від рідні. “Приїжджай до нас у село! – писала тітка. – А то в тебе там сусіди – ой-ой!”
Тетяна поїхала на вихідні. В селі було тихо, повітря свіже, а сусіди – справді як сім’я. Дядько Іван, той самий з коровою, прийшов у гості. “Чув, у вас у місті потопи? – запитав він. – У нас такого нема, бо всі крани перевіряємо.”
Оля шепнула: “А пам’ятаєш Петренків?
Тітка Марія готувала борщ і розповідала: “Я їм сказала: якщо ще раз затопите, приїду сама труби лагодити!”
Всі сміялися. Тетяна зрозуміла, що сусіди – це не тільки проблема, а й можливість для дружби. Повернувшись до Києва, вона організувала сусідський пікнік у парку. Прийшли всі: Петренки, бабуся Ольга, пан Микола.
“За мир у будинку! – проголосив тост пан Василь. – І за вашу рідню, Тетяно, яка нас навчила.”
“Оце у нас сусіди! – вигукнула Тетяна. – Найкращі!”
Історія тривала далі. Андрій почав допомагати Тетяні з комп’ютером, пані Ганна ділилася рецептами, а пан Василь полагодив кран у Тетяниній ванній. “Щоб не було потопу в зворотний бік,” – жартував він.
Коли рідня приїхала наступного разу, квартира була суха, а сусіди зустріли їх як друзів. “Оце у тебе сусіди стали! –
здивувалася тітка Марія. – Зовсім інші!”
“Завдяки вам,” – відповіла Тетяна.
Так потоп став початком великої дружби. А Тетяна зрозуміла: іноді обурення рідні – це найкращий каталізатор змін.
Натаоія Веаелка
