Будинок номер 12 по вулиці Квітневій був з тих старих будинків 40-50-х років, де стіни, здавалося, мали пам’ять.
Пані Марія, жінка сімдесяти років з ідеальною поставою колишньої вчительки української мови, вважала цей будинок своєю фортецею. Її квартира була заповідником тиші: накрохмалені серветки на столах, запах сушеної лаванди та старі книги, розставлені за алфавітом.
О сьомій ранку Марія завжди відчиняла кватирку. Але цього вівторка замість свіжого повітря вона вдихнула запах… дешевої полуничної вейп-пари.
— Господи помилуй, — прошепотіла вона, визираючи у вікно.
Поверхом нижче, на балконі квартири №43, стояла Анжела. Їй було двадцять чотири, її волосся мало колір стиглого баклажана, а на плечах висіла розтягнута толстовка з написом “Поки інші сплять — я працюю”. Вона щойно закінчила роботу над терміновим замовленням для канадського бренду кросівок і насолоджувалася моментом перемоги над дедлайном.
— Доброго ранку, пані Маріє! — весело вигукнула Анжела, помітивши суворе обличчя зверху. — Пташки співають, сонце світить, життя прекрасне!
Марія підібрала губи.
— Доброго ранку, Анжело. Пташок не чути через вашу… музику. Це що, було диць-диць? О шостій ранку?
— Це був прогресив-хаус, пані Маріє. Він допомагає структурувати хаос у голові.
— Хаос треба структурувати прибиранням, а не гуркотом, — відрізала Марія і зачинила вікно.
Справжня сутичка почалася через три дні, коли в під’їзді з’явився “Він”. Велосипед кольору неонової фуксії. Анжела прикувала його до перил так, що Марії доводилося боком протискатися зі своїм візком для продуктів.
Того ж вечора на кермі велосипеда з’явилася перша записка.
«Шановна сусідко! Сходи — це шлях евакуації, а не виставка досягнень сучасного хімпрому. Будьте ласкаві прибрати цей об’єкт. З повагою, М.І.»
Анжела прочитала це, посміхнулася і дістала маркер. На звороті вона написала:
«Шановна М.І.! Фуксія — це колір сезону. А велосипед — це символ свободи. Може, прокатаєтесь? З любов’ю, А.»
Протягом наступного місяця під’їзд став місцем епічних битв. Марія використовувала класичну зброю: скарги в ОСББ, демонстративне миття підлоги з хлоркою саме тоді, коли Анжела йшла на побачення в білих кедах, і “випадкові” лекції про моральний облік молоді, якщо вони перетиналися біля поштових скриньок.
— Знаєте, Анжело, — казала Марія, поправляючи окуляри, — у наш час дівчата читали класику, а не фарбували волосся в колір овочів.
— Пані Маріє, — відбивалася Анжела, — у ваш час за читання деякої класики могли й посадити, тож давайте не про часи. Хочете, я вам дам послухати аудіокнигу про квантову фізику? Це розширює горизонти.
Марія лише пирхала. Але десь глибоко в душі її дратувало не стільки волосся дівчини, скільки її невгамовна енергія. Марія почувалася покинутим кораблем у тихій гавані, тоді як Анжела була швидкісним катером, що здіймав хвилі.
Якось увечері Марія почула за стіною дивні звуки. Це не була музика. Це було схлипування. Довге, надривне, яке зазвичай буває, коли розбивається щось більше за улюблену чашку.
Марія завмерла з книжкою в руках. “Не лізь не в свою справу”, — сказала вона собі. Але через десять хвилин вона вже стояла перед дверима №43.
Вона постукала тричі — чітко і впевнено. Двері відчинилися не відразу. Анжела виглядала жахливо: туш розмазана, ніс червоний, у руках — шматок піци, який вона, очевидно, намагалася з’їсти від стресу.
— Що, знову велосипед заважає? — прохрипіла дівчина. — Я приберу, обіцяю. Просто… не зараз.
— Анжело, — голос Марії пом’якшав. — Що сталося?
— Проект відхилили. Півроку роботи в унітаз. І оренду підняли. І… і кіт Піксель втік на горище! — Анжела знову заридала.
Марія мовчки зайшла в квартиру. Усередині був творчий безлад: монітори, планшети, порожні коробки. Вона поклала руку дівчині на плече.
— Так, витирайте соплі. По-перше, коти на горищі не зникають, вони там завойовують території. По-друге, оренда — це цифри, а цифри люблять холодний розум. А по-третє… де у вас чайник?
Через годину на кухні Анжели відбувалося нечуване: Пані Марія власноруч мила гору брудного посуду, поки Анжела пила міцний чай із запахом заспокійливих трав, які Марія принесла зі своєї “аптечки”.
— Ви завжди така… організована? — запитала Анжела, витираючи очі.
— Життя навчило, — відповіла Марія, витираючи тарілку. — Коли мій чоловік пішов, я залишилася з купою боргів і двома дітьми. Якщо ти не тримаєш спину рівно, світ тебе розчавить. Але це не означає, що не можна поплакати. Просто треба виділити на це рівно п’ятнадцять хвилин, а потім — за роботу.
Тієї ночі вони разом лізли на горище з ліхтариками. Марія в своєму кращому пальті, Анжела — в піжамі. Кота знайшли за старою трубою. Він сидів там з виглядом імператора.
— Піксель, ти зараза! — вигукнула Анжела, притискаючи кота до себе.
— Він просто шукав тиші, — зауважила Марія. — Розумна тварина.
Минуло кілька тижнів. Відносини між сусідками стали “озброєним перемир’ям”. Велосипед тепер стояв рівно, а Марія перестала використовувати хлорку в промислових масштабах.
Аж ось налетіла велика червнева буря. Вітер вив, наче поранений звір, а блискавки розрізали небо над містом. У всьому кварталі вимкнули світло.
Для Марії це було випробуванням. Вона не боялася темряви, але тиша в темряві тиснула на вуха. Вона запалила свічку, але та лише підкреслила самотність її великої квартири.
Раптом — стукіт. На порозі — Анжела. Цього разу вона була спокійна, але з якимось дивним блиском в очах.
— Пані Маріє, у мене сів ноутбук, телефон розряджається, а якраз зараз — фінал конкурсу, де я виставила нову роботу. І мені… просто страшно одній. Можна у вас пересидіти?
— Заходь, — Марія відступила, пропускаючи дівчину. — У мене є радіо на батарейках. Будемо слухати новини.
Вони сіли на кухні. Свічка кидала довгі тіні на стіни.
— Знаєте, — тихо сказала Анжела, — я завжди думала, що ви мене ненавидите.
— Я не вмію ненавидіти, дитино. Я просто боялася, що ваш шум витіснить мої спогади. Коли в будинку тихо, я ніби відчуваю присутність тих, кого вже немає. А ваша музика… вона занадто гучна для привидів.
Анжела замислилася.
— А я шуміла, бо мені здавалося, що якщо буде тихо, я зникну. Що я нікому не потрібна в цьому величезному місті. Шум — це доказ того, що я існую.
Марія взяла її за руку. Рука дівчини була теплою, рука старої вчительки — сухою, як пергамент.
— Ми обидві дурні, — посміхнулася Марія. — Одна тримається за минуле, інша — боїться майбутнього.
Це був вечір, який увійде в історію будинку №12 як «Велике цифрове хрещення». Пані Марія сиділа у своєму кріслі, випрямивши спину так, ніби перед нею був міністр освіти, а не смартфон на дешевому штативі з кільцевою лампою.
— Анжело, це виглядає як допит у гестапо, — промовила Марія, мружачись від яскравого білого світла лампи. — Навіщо мені це коло в очах? Я схожа на прибульця.
— Це «глянцевий погляд», Маріє Іванівно! — Анжела в цей час порпалася в налаштуваннях телефону. — Слухайте, ми не просто знімаємо відео. Ми створюємо контент. TikTok любить харизму, а у вас її більше, ніж у всього українського шоу-бізнесу разом взятого.
На столі перед Марією лежав старий словник Грінченка, чашка з недопитим чаєм і… тарілка з вівсяним печивом.
— Отже, план такий, — Анжела заскочила на стілець навпроти. — Ви спочатку дивитесь у камеру з таким своїм фірмовим поглядом «ти знову не вивчив дієприкметниковий зворот», а потім кажете: «Топ-3 помилки, які роблять вас невігласами в черзі за хлібом».
Марія зняла окуляри й повільно протерла їх хустинкою.
— «Невігласами»? Це занадто грубо. Може, краще «особами, що припускаються лексичних огріхів»?
— Ніхто не додивиться до кінця слова «лексичних», — зітхнула Анжела. — Давайте так: «Як говорити красиво, щоб вас не вигнали з інтелігентного товариства». Готові? Три, два, один… Поїхали!
Марія глибоко вдихнула.
— Доброго дня, шановне товариство. Сьогодні ми поговоримо про вживання слова «завдавати»…
— Стоп! — вигукнула Анжела. — Занадто академічно. Ви не на лекції. Уявіть, що ви кажете це тій нахабній жінці з першого поверху, яка каже «приймати міри».
Очі Марії спалахнули. Вона поправила комірець блузи.
— Ну, добре. Давайте ще раз.
— Слухайте сюди, молоді люди, — почала Марія, і її голос зазвучав низько й авторитетно. — Якщо я ще раз почую «на протязі години», я змушу вас стояти на протязі, доки ви не запам’ятаєте: ми говоримо «протягом». А якщо ви «приймаєте участь», то ви, мабуть, приймаєте ліки, бо участь в українській мові — БЕРУТЬ.
Анжела за екраном ледь не впустила телефон від захвату.
— Боже, це вогонь! Тепер зробимо «перехід». Маріє Іванівно, зараз ви закриваєте камеру рукою, а в наступному кадрі ви вже в іншому одязі.
Марія здивовано підняла брову.
— Навіщо мені перевдягатися? Ця блуза ідеально випрасувана.
— Це тренд! Люди люблять динаміку. Давайте, вдягніть ту свою вінтажну шаль з китицями, вона в кадрі буде виглядати як справжній «old money».
Через годину вони сиділи поруч на дивані. Анжела швидко клацала по екрану, накладаючи музику.
— Який трек виберемо? Щось класичне чи… о, є крутий ремікс на «Щедрика» з басами.
— Баси — це ті гупання, від яких у мене сервант дрижить? — уточнила Марія.
— Саме так.
— Ставте. Нехай знають, що філологи теж мають ритм.
Коли відео було опубліковане, Марія кожні п’ять хвилин запитувала:
— Ну що? Хтось побачив? Світ уже вчиться правильно говорити?
— О, подивіться! Перший коментар! — Анжела тицьнула пальцем в екран. — Якийсь Danya_SuperStar написав: «Ого, вчилка розриває! База».
Марія насупилася.
— Що він написав? Яка база? Військова база?
— «База» — це означає, що ви кажете дуже правильні, фундаментальні речі, — пояснила Анжела, сміючись. — Це комплімент!
Марія замислилася.
— Ну, передайте Дані-Суперзірці, що його комплімент прийнято. Але нехай наступного разу поставить кому перед звертанням.
До кінця вечора відео набрало п’ять тисяч переглядів. Марія, яка раніше вважала інтернет «смітником для дурниць», тепер з азартом гортала стрічку.
— Анжело, — тихо сказала вона, коли дівчина вже збиралася йти. — Дякую.
— За що? За відео? Та це ж весело було!
— Не тільки. За те, що завдяки тобі я перестала почуватися… музейним експонатом. Виявляється, мої знання комусь потрібні навіть у цьому вашому «Тік-Тоці».
Анжела обійняла сусідку.
— Ви не експонат, Маріє Іванівно. Ви — віральний контент. Готуйтеся, завтра знімаємо про правильні наголоси. Знайдіть ту свою червону помаду!
Марія всміхнулася, дивлячись на відображення у вимкненому екрані смартфона. Життя в квартирі №42 більше ніколи не буде тихим. І, чесно кажучи, їй це починало подобатися.
Минуло півроку.
Якщо ви зайдете в під’їзд будинку №12, ви побачите дивну картину. На першому поверсі стоять два велосипеди: один неоново-фуксієвий, а інший — класичний чорний, але з кошиком, пофарбованим у… яскраво-фіолетовий колір.
Пані Марія тепер не просто вчителька на пенсії. Вона веде свій блог “Уроки життя від Марії Іванівни”. Анжела навчила її знімати відео, монтувати і навіть відповідати на коментарі хейтерів (хоча Марія зазвичай просто виправляє їм граматичні помилки).
— Анжело! — кричить Марія через балкон. — Ви знову залишили Пікселя без нагляду, він намагається з’їсти мою герань!
— Він не їсть, він проводить дегустацію! — відгукується Анжела. — До речі, я замовила піцу, ту, що вам подобається — з чотирма сирами, але без ананасів!
— Тільки спробуй запізнитися, холодна піца — це неповага до італійської культури!
Стіна між квартирами №42 і №43 нікуди не зникла. Але вона перестала бути кордоном. Тепер це була просто опора, на якій трималися два життя, що знайшли одне в одному те, чого їм так бракувало: зухвалість, щоб жити сьогодні, і мудрість, щоб пам’ятати вчора.
Автор: Наталія
