Оксана була порядною пані. У їхньому маленькому містечку, де всі знали одне одного, вона здобула репутацію тої, що не пропускає ні одну службу Божу.
Завжди чемна, завжди готова допомогти у благодійних зборах, у церкві – на першій лаві. Жінки дивилися на неї із здивуванням, чоловіки – з шанобливою дистанцією. В своїх 50 років без чоловіка, без дітей.
Але ніхто не знав, що за цим відточеним фасадом ховалася жінка, спантеличена почуттями, які не відповідали її публічному іміджу.
Кожного вечора, коли місто занурювалось у спокій, і в будинку пані Оксани гасло світло, на її телефоні спалахував екран. Вона писала. Писала одруженому чоловіку, Максиму.
Він був одружений, і не просто так. Він мав двох маленьких донечок, фотографії яких прикрашали його профіль у соцмережах. Його дружина, Ірина, була доброю, трохи втомленою, але відданою жінка. Вони були “зразковою” сім’єю.
Повідомлення Оксани були спочатку невинними – про роботу, про спільних знайомих. Але швидко вони переросли у довгі, пристрасні листи в електронному форматі, наповнені зізнаннями, фантазіями та обіцянками.
Вона розповідала йому, як він єдиний, хто її розуміє, як її душа рветься до нього. Вона знала, що робить, і ця заборонена гра давала їй гостре, вибухове відчуття життя, якого так бракувало у її “святому” існуванні.
Ти – мій таємний сад, Максиме. І що мені до тих стін, якими обгородили твоє життя? Я бачу лише тебе,” – писала вона, усвідомлюючи, що ці “стіни” – це дві дитячі душі та вірність жінки.
Вона виправдовувала себе, як і всі, хто ступає на цей слизький шлях: це просто слова, це не фізично, це ж він почав, це ж вони нещасливі.
Вона чіплялася за ці ілюзії, щоб зберегти свою внутрішню рівновагу.
Але одного дня Ірина, Максимова дружина, випадково побачила одне з Оксаниних повідомлень. Воно було коротким і ганебним: “Коли ти нарешті зробиш вибір?”
Світ Ірини став іншим. Аж ніяк не менш руйнівним був той факт, що ці повідомлення надходили від пані Оксани. Від тієї, що збирала гроші на лікування хворих дітей, що вела розмови про моральність і духовність.
Коли Ірина знайшла в собі сили зустрітися з Оксаною, вона не влаштувала скандалу. Вона просто запитала, дивлячись прямо в її очі, ніби в бездоганне дзеркало:
-Оксано, невже вам не боляче? Не за мене, не за моїх дівчаток, а за себе? Хіба ви не маєте своєї гідності? Вдавати одну людину, а бути… такою бездушною?”
В очах Оксани не було ні розкаяння, ні сорому. Була лише мить холодного, голого страху викриття.
Гідність… Це слово пронизало Оксану. Вона витратила роки на створення образу, який мав би бути її гідністю. Але справжня гідність – це внутрішня цілісність, це узгодженість слів і вчинків.
Вона проміняла її на дешеве відчуття важливості в житті чужого чоловіка.
Вона не відповіла. Просто опустила очі, а Ірина пішла.
Пані Оксана не змінила свого публічного життя. Вона продовжувала збирати гроші, ходити до церкви та випромінювати святість.
Але тепер, коли хтось із захопленням говорив про її “ангельську душу”, вона відчувала, як ця похвала пече її гірше за полум’я.
Чи має вона гідність? Ні. Вона залишила її в тисячах надісланих повідомлень, розтоптавши її тими самими ногами, якими щонеділі йшла до храму.
І це була найбільша таємниця, що з’їдала її зсередини, і яку ніхто не міг помітити крізь її досконалу посмішку.
Валерія Тодоренко
