Село Вишневе трималося на трьох речах: церкві, магазині пана Степана та нескінченній сварці між Гнатом і Дариною. Їхні хати стояли так близько, що здавалося, ніби вони підпирають одна одну плечима, аби не впасти від старості. Але між ними пролягала прірва, глибша за Великий каньйон.
Паркан, що розділяв їхні подвір’я, був справжнім архітектурним літописом. Гнат свого часу забив там кожну щілину, аби «очі тієї відьми» не зурочили його кабачки. Дарина ж зі свого боку висадила вздовж межі колючу шипшину, щоб «той старий сич» навіть не думав перехилятися через огорожу.
Все почалося в далекому 1984-му. Кажуть, причиною стала межа: Гнат виорав зайві п’ять сантиметрів землі, які Дарина вважала стратегічно важливими для своєї петрушки. Відтоді дипломатичні відносини були розірвані остаточно.
Кожен ранок починався однаково. Гнат, чоловік кремезний, з обличчям, поораним зморшками, як його власне поле, виходив на ганок о шостій нуль-нуль. Він голосно прокашлювався — це був сигнал початку бойових дій.
— Знову твій кіт, Дарино, на моєму порозі мишу лишив! — кричав він у порожнечу. — Виховуй звіра, а то я його в притулок здам!
Через хвилину рипали сусідські двері. Дарина, підтягнута жінка в незмінній квітчастій хустці, вилітала на подвір’я, як фурія. — То не миша, Гнате, то твоя совість прийшла додому проситися! А кіт мій — інтелігент, він просто показує, що в тебе в хаті їсти нічого, от і підгодовує бідного пенсіонера!
Так закладалася база на весь день. Вони сварилися через колір фарби на хвіртці, через напрямок вітру, який невірно ніс дим із димаря, і навіть через те, чий півень раніше прокидається.
Двічі на рік — на Великдень та на храмове свято — до Вишневого приїздили діти. У Гната був син Андрій, серйозний інженер із міста, який щоразу привозив батькові нові інструменти та намагався вмовити його «нарешті помиритися з бабою Дариною». У Дарини була донька Олена, вчителька, яка привозила онуків і баночки з дорогими вітамінами.
Ці дні були найважчими для обох сторін. — Тату, ну соромно ж! — шепотів Андрій, лагодячи той самий паркан. — Дарина Миколаївна вчора передала нам через паркан кошик яблук, поки ти в льоху був. Сказала, що дітям треба вітаміни. — Яблук? — витріщався Гнат. — То вона їх підіслала, щоб перевірити, чи я не купив нову бензопилу! Не бери нічого, вони… вони занадто кислі, я відчуваю це по запаху!
Тим часом на іншому боці Олена вмовляла матір: — Мамо, дядько Гнат сьогодні допоміг Андрієві витягнути машину з багнюки, поки ви в церкві були. Може, покличемо їх на вечерю? — Кого? Цього Ірода? — Дарина сплескувала руками. — Та він же за столом почне розповідати, що я в 92-му в нього позичила мішок цукру і не віддала! Хай сидить у себе, гризе свої сухарі.
Але діти бачили те, чого не хотіли визнавати старі. Вони бачили, як Гнат нишком підкидає найкращі дрова до паркану Дарини взимку, коли вона не бачить. Бачили, як Дарина, коли Гнат довго не виходив у двір через радикуліт, залишала на межі банку з теплим бульйоном, суворо підписану: «Для собаки, бо господар у нього нездара». Звісно, у Гната ніколи не було собаки.
Час не жалів нікого. Паркан став ще кривішим, а кроки — важчими. Діти приїздили дедалі рідше, заклопотані своїми міськими справами, обіцяючи: «Наступного місяця точно заберемо вас до себе». Гнат і Дарина лише відмахувалися — хто ж тоді буде охороняти межу?
Одного листопадового ранку, коли іній вкрив траву сріблом, Гнат не вийшов. Дарина чекала до сьомої. Потім до восьмої. — Старий ледар, — бурмотіла вона, запекло чистячи картоплю. — Напевно, знову надумав мене ігнорувати, щоб я перша прийшла сваритися. Не діждешся!
До обіду тиша стала нестерпною. Дарина виходила на подвір’я кожні десять хвилин. Вона голосно розмовляла з уявною куркою, вмикала радіо, навіть спеціально впустила металеве відро на бетонну доріжку. Реакції — нуль. Гнатів димар був холодним.
Серце жінки стислося так, ніби його взяли в лещата. Вона згадала все: і ті гарбузи, і помідори, і те, як сорок років тому Гнат, тоді ще молодий і чорнявий, таємно залишав їй квіти на порозі, поки вони не посварилися через якусь дурницю.
Вона не пішла — вона побігла. Забувши про хустку, у самих капцях по мокрій траві. Двері Гната були незачинені. У хаті пахло ліками та холодним пилом. Гнат лежав на ліжку, обличчя його було білим, як крейда. Він важко дихав, охоплений лихоманкою.
— Гнате! — крикнула вона, падаючи на коліна біля ліжка. — Ти що надумав, ідоле? Ти на кого мене лишаєш? З ким я буду про політику сваритися? Хто мені скаже, що я борщ пересолила?
Гнат розплющив одне око. В ньому промайнула іскра колишнього вогню. — Дарино… — прохрипів він. — Ти… ти двері не зачинила… протяг… знову простудишся, будеш кашляти на все село…
Наступні два тижні село спостерігало диво. Дарина жила на дві хати. Вона палила в Гнатовій печі, варила йому киселі та змушувала пити гіркі трави. Коли приїхали перелякані діти, викликані сусідкою, вони застали неймовірну картину: Гнат сидів у кріслі, вкритий Дариною хусткою, і вони запекло сперечалися про те, скільки ложок цукру треба класти в чай.
— Батьку, ви як? — Андрій кинувся до Гната. — Як-як… — пробурчав Гнат, ховаючи усмішку. — Оця жінка мене ледь не отруїла своїм дієтичним супом. Андрію, дай мені нормального сала, бо я від її «турботи» скоро прозорим стану. — Сала йому! — сплеснула руками Дарина. — Ти спочатку ходити навчися, не тримаючись за стінку, кавалере!
Діти перезирнулися. Олена тихо спитала: — То ви помирилися?
Дарина і Гнат одночасно замовкли. Вони подивилися одне на одного. В цьому погляді було все: сорок років спільного життя, тисячі вигуканих слів, спільне виховання дітей (хоч і через паркан), спільні зими та самотність.
— Помирилися? — Гнат пирхнув. — Та ніколи в житті! Вона вчора сказала, що мій дід був конокрадом. Я такого не прощаю. — А він сказав, що мої пироги сухі! — підхопила Дарина. — Так що їдьте собі спокійно, нам ще треба з’ясувати, чия яблуня на чий бік наступної весни нахилиться.
Діти поїхали, заспокоєні. А ввечері, коли сонце сідало за обрій, Гнат вийшов на ганок. Дарина вже чекала на своєму. Паркан між ними так і стояв — кривий, старий, але тепер він здавався не стіною, а поруччям, за яке трималися двоє людей, щоб не впасти в безодню часу.
— Гнате! — гукнула Дарина через межу. — Ну чого тобі знову? — відгукнувся він. — Завтра Андрій обіцяв привезти нові саджанці. Тільки спробуй посадити їх ближче ніж за метр до мого плоту — власноруч вирву! — Ой, мовчала б уже, — засміявся Гнат у вуса. — Твоя петрушка вже давно на моїй території. Завтра прийду збирати податки.
Вони розійшлися по хатах. У вікнах загорілося світло. Два самотніх вогники в темному селі, які світили одне одному, обіцяючи, що завтра знову буде ранок, знову буде сварка і, головне, — знову буде для кого прокидатися.
Автор: Наталія
