Павло Васильович у гарному настрої йшом коридорами своїх компанії. Він планував підписати великий контракт з італійцями, щоб розширити виробництво. Випадково у коридорі натрапив на дівчинку, яка розмальовувала книжку, поки її мати прибирала офіс. Дитина попередила керівника не підписувати контакт, адже з ним щось не так.

Павло Васильович у гарному настрої йшом коридорами своїх компанії. Він планував підписати великий контракт з італійцями, щоб розширити виробництво. Випадково у коридорі натрапив на дівчинку, яка розмальовувала книжку, поки її мати прибирала офіс. Дитина попередила керівника не підписувати контакт, адже з ним щось не так.

Павло Васильович йшов коридором. Він був директором величезної компанії й готувався до ділової зустрічі. Переговори готувалися дуже довго. Усіма правдами й неправдами помічники Павла Васильовича намагалися підписати контракт з багатими італійцями. 

Його величезний завод багато років займався виготовленням кахельної плитки та інших оздоблювальних матеріалів. Потрібно було розширюватися, захоплювати нові горизонти. Усі варіанти укладання контрактів з місцевими вже були розглянуті та вичерпані.

— Усе не те, — тихо говорив сам собі Павло Васильович, коли переглядав пропозицію чергової компанії, з якою пропонували укласти контракт.

Він був у розпачі, поки випадково його команда не вийшла на один величезний італійський завод. І тоді Павло Васильович зрозумів: якщо вони підпишуть контракт і почнуть спільне виробництво, йому просто не буде конкуренції. Він зможе отримати договір на виготовлення плитки для нового величезного житлового комплексу. А їм потрібно щось оригінальне. І після укладення контракту та успішної роботи з іноземцями він зможе виготовити оздоблення для мільйонів квадратних метрів, а значить, заробити чимало грошей.

Коли закінчився черговий раунд важливих переговорів. Павло Васильович розумів: тепер-то вони нікуди від них не дінуться.

— Підпишуть, — радісно в півголоса бурмотів він і прискорив крок. Він вирішив не викликати зама, а сам до нього зайти та обговорити всі деталі. Та й офіс був великим. Тут можна було довго прогулюватися коридорами та провітрювати голову.

Усе складалося просто дивовижно. Пішла від нього Юля, та й нехай котиться. То одне їй було не так, то інше. А як дізнається, скільки він тепер на цьому контракті підніме, буде собі лікті кусати. Ну й нехай. Машину він їй нову відмовився купувати. Вона образилася й речі зібрала. 

— Ти диви, королева яка. І так, як сир в маслі, але все їй щось не так.

Минуло півроку після розставання з молодою дружиною, але пробачити їй її зради та втечі він не міг і в будь-які емоційні моменти згадував саме про неї. Ось і зараз його підкидало від радості ейфорії, від перспектив отримати вигідний контракт, але разом із тим знову повернулася образа на Юлю та гіркота від її зради. Він завернув за ріг і на щось налетів.

— Ах ти! Щоб тебе! Ти хто? — крикнув він дівчинці років десяти, яка сиділа на підлозі й акуратно розмальовувала книжку-розмальовку.

— Ой, обережніше, будь ласка. Я ж тут сиджу.

— Що означає “обережніше”? — ніхто ніколи так із ним не розмовляв у його офісі, як ця дівчинка. — Ти що тут розсілася? А тебе не вчили, що на підлозі сидіти не можна? За столом треба книжки малювати. Ледве не перечепився через тебе.

— А стола-то немає. А мама мене у велику залу не пускає. Вона там поки прибирає, тому я тут. Ми зараз в іншу залу підемо, там будемо вікна мити.

— І хто у нас мама?

— Степанова Віра. Вона тут прибиральниця, а я їй допомагаю.

— Бардак якийсь, — пробурмотів Павло Васильович. Його обурила присутність дитини в його офісі, але він був у надто доброму настрої і не хотів його псувати, а вже тим більше розбиратися в чужих проблемах. Доручать і розберуться без нього.

— Ти б усе-таки тут не сиділа, а то хтось спіткнеться, впаде. Тут знаєш, на яких підборах тітоньки ходять? З таких підборів дуже високо падати.

— Гаразд, тоді там на підвіконні посиджу.

— Давай. І ось, візьми, — він вийняв з кишені шоколадну цукерку, яку прихопив із переговорів. Це був його улюблений швейцарський шоколад. — Думаю, ти такого не куштувала.

— Дякую. А у вас тільки одна? Я б і мамі взяла.

Дівчинка діловито розглядала частування та все не наважувалася його відкрити.

— Тільки одна. Було б більше — пригостив би. Знаєш, можеш заглянути до мене в приймальню та попросити у секретарки. Тобі дадуть, правда, інших.

— А де ваш кабінет?

— Той, під скляним дахом.

— Ха, він самий. А ви що, тут найголовніший, виходить?

— Так, найголовніший. Усіма тут командую, — засміявся Павло Васильович. Кумедно це все звучало, але було правдою.

— А знаєте, я вам тоді секретик один можу сказати.

— Ого. І що за секретик?

Його мобільний уже розривався. Треба було бігти, але чомусь стало цікаво дослухати цю кмітливу не по віку розумну дівчинку.

— У вас на столі лежали документи італійською мовою. Почитайте їх уважно і краще не підписуйте.

— Це ще чому?

— А тому що якщо підпишете, то більше не будете найголовнішим. Взагалі у вас нічого не буде.

— Не зрозумів. Це ще чому? — Йому дуже не сподобалося, що якась дівчинка лізе в його справи.

— Правда, правда. Ось, спробуйте, почитайте.

— Та я ж італійської не знаю! — підвищив голос він. — Що ти взагалі заладила? “Почитайте, перечитайте”… 

— А моя мама знає італійську, так що краще не підписувати.

Павло Васильович змірив її невдоволеним поглядом і швидко закрокував геть. Він був людиною багатою, успішною, діловою, але дуже забобонною. Він завжди починав нову справу в дощову погоду. Якщо розсипав сіль — кидав щіпку через плече, не передавав гроші через поріг і вірив у будь-які дивні сигнали всесвіту. Ось ця дівчинка з розмальовкою начебто могла бути таким знаком. Не візьми він цю цукерку й не запропонуй їй — вона б нічого не сказала.

— Ай, доведеться перевірити, — пробурмотів він і зайшов у кабінет.

На його величезному скляному столі лежали контракти. Потрібно було лише підписати. Оригінал був італійською. На цьому наполягали партнери. Його юристи працювали з перекладеною версією, і це був допоміжний документ. А юридичну силу мав мати контракт італійською. Юридична служба на це пішла. Запитань ніяких не було. Він став повільно розглядати документи.

— Та хто тут розбере цю тарабарщину? — пробурмотів він і відкрив контракт українською. — Слів не розумію, але цифри-то одні й ті самі.

Павло Васильович довго гортав сторінки, вивчав цифри й несподівано наткнувся на невідповідність у нулях. — Дуже цікаво виходить… Версії різні. І як таке може бути? А якби підписали?

— Так, треба розібратися. — Він зняв трубку. — Олю, скажи, що я розпорядився. Сьогодні нічого не підписуємо.

— Це як? — остовпіла секретарка. — Там же вас чекають. Уже по третій чашці кави п’ють. У них виїзд сьогодні.

— Та байдуже. Скажи, що в мене термінові переговори. Підписання переносимо на пару годин. Загалом, вигадай щось. У ресторан, наприклад, їх зведи. Не знаю, робіть, що хочете.

— Гаразд.

— Так, далі. Стасова до мене запроси швидко.

Через 10 хвилин у кабінет влетів його заступник.

— Паш, ти чого? Скасував підписання? Що не так?

— Не знаю, Сергію. Передчуття недобре. Куш-то великий, але й ризики величезні. Юристи все добре перевірили?

— Так, звісно.

— А італійську версію хто дивився?

— Бюро перекладів. Ти ж знаєш, ледь знайшли. Виявилося, мова не така поширена в діловому світі, але були контакти. І мені ще твоя Юлія цей номер давала.

— Якого ти перекладача через мою колишню знайшов? — остовпів директор. — А чому я тільки зараз про це дізнаюся?

— Та яка різниця, Паш? Перекладач він і в Африці перекладач. Диплом є. Досвід є. Яка різниця? А тим більше ти у відрядженнях, а роботи-то вагон, терміни горять, так що довелося викручуватися.

— Ти мудрішого нічого не придумав? — заревів Павло Васильович.

— Та поспішали ж. Сам же завжди говориш: “Не знаю як, але проблему виріши”. Я вирішив. А що не так-то?

— Ай, Олю! — закричав він у трубку. — Чуєш мене? Швидко знайди мені прибиральницю. У нас тут якась Степанова працює, з дівчинкою ще ходить. Зрозуміла?

— Так, зрозуміла.

— Швидко сюди її, через 3 хвилини, щоб усі були.

Незабаром двері кабінету розчинилися, і зайшла спочатку знайома дівчинка, а потім жінка років сорока у робочому костюмі.

— Добрий день, — тихо сказала вона.

— Павло Васильовичу, пробачте, будь ласка, мені Лєна все розповіла. Я не хотіла, щоб вона вас турбувала, просто не слідкувала. Цього більше не повториться. Будь ласка, тільки не звільняйте. Ми тоді взагалі пропадемо.

— Вас Віра звати?

— Віра, — прошелестіла жінка, ледве чутно.

— Віро, тут ось яка історія. Ваша донька сказала, що з контрактами тут щось не так. Чому ви їх читали — я вас потім запитаю, але зараз відповідайте. Що ви там побачили?

— Та знаєте, я пил витирала, як завжди, ну і зненацька зачепилася за текст. Пробачте, не втрималася. Складено там коряво якось для офіційного документу, але й там є неможлива для будь-якого бізнесу фраза.

— Це яка?

— Ви за цими документами передаєте права на ваш завод.

— Чого?!

— Ну так. Так і є. Через якийсь час відмовляєтеся від прав. Я ще здивувалася, як таке може бути? Я ж дуже добре знаю італійську. Вчила її в університеті, перекладачем працювала. Правда, життя потім не дуже склалося.

— Ви це серйозно? В українській версії нічого такого немає.

— Я розумію, але ось у цьому документі написано, що тільки він має юридичну силу. І ви з цим погоджуєтесь? Ну а інша версія — це ж зовсім інший документ. Не знаю, хто це придумав, але, можливо, вони знали, як це застосувати до нас.

Павло Васильович мовчав. Йому стало погано від думки про те, що він з якоїсь дурниці міг втратити бізнес, який був для нього не просто справою всього життя, а як дитина, його серце, його душа. І відібрати цей бізнес означало просто перестати дихати.

— Вражаюче, — нарешті промовив він. — Щоб більше ноги цих макаронників тут не було. Це, сподіваюся, не потрібно пояснювати, Сергію Михайловичу?

— Так, зрозумів, я зрозумів.

Усі ці нескінченні хвилини Віра з донькою дивилися на Павла Васильовича. Він мовчки дивився у вікно і клацав ручкою. І коли він порушив цю важку тишу, усі видихнули.

— Далі почни перевірку всіх, хто був причетний до роботи з документами цього контракту. Перекладачі, юристи та договірна служба. Ти теж цим займався? Тебе теж перевіряти?

— Паш, та ти чого, перший день що мене знаєш?

— Іди. Завтра звіт на стіл і досьє на цих липових іноземців. Не знайдеш — ти, підключу інших людей, і тоді тут усім місця мало буде. Зрозумів мене?

— Зрозумів.

— Вільний. Віро, ви залишаєтеся.

Заступник вилетів кулею з кабінету і ринув у юридичний відділ. Потрібно було працювати всю ніч, щоб вранці не залишитися без свого крісла.

— От такі дурниці часом трапляються у світі бізнесу. Мені здається, Віро, ви зараз врятували мою компанію від краху, а значить, мій стан, репутацію, та взагалі все. А як ви опинилися у нас? Чому дипломований перекладач раптом миє підлогу?

— Ну, знаєте, прибиральниця виявилася більш затребуваною, ніж переклад, — посміхнулася вона. Потреба змусила піти. Багато років тому не стало чоловіка, Ленчиного батька. Людина ризикована, програв все, що було. Я думала, це тільки в книжках буває, але виявилося, що й у житті теж. Борги після його смерті перейшли на мене. До нас приходили, лякали, але я в результаті продала квартиру й усе, що було, аби закрити борг. Кредитів ще набрала. Ну й ось який рік ми з Лєною виживаємо. Мию підлоги тут, на вихідних, у під’їздах та в бібліотеці.

— А перекладами-то чому не займаєтесь?

— Ой, для цього ж ноутбук потрібен, вільний час. А я ж усе продала. І на новий ніяк не назбирати. Та й не можу я дозволити собі працювати на гонорар. Гроші потрібні постійно. То одну дірку заткнути, то іншу. А сидіти в очікуванні замовлень? Лєна он навіть до школи не ходить. Мені допомагає, інакше не впоратися.

— Як так можна, дитина не ходить до школи?

— Ну так, це вимушена міра, але ми займаємося вдома. І італійську, і англійську вона теж вчить.

— Пробачте, — подала голос дівчинка. — А ви сказали, у секретарки можна цукерку попросити.

— Зараз можна.

— Олено, та ти чого? — не зрозуміла, мама.

— Все правильно, — говорить дитина, — усміхнувся Павло Васильович. — Дорослі проблеми не повинні впливати на дітей. Пообіцяв цукерку — значить, тримай обіцянку. Сходи, візьми, скажи, що я розпорядився.

— Віро, ви взагалі як? Голодні? Хочу запросити вас з Лєною на вечерю прямо зараз. Знак подяки, поваги. Та й просто тому, що я голодний, як вовк. Завжди, коли нервую, дуже хочу їсти.

— Ну так, трохи є, але якось не дуже я одягнена для походу в кафе.

— Це не головне. Давайте, беріть Лєну, і підемо повечеряємо.

Після цієї поїздки на вечерю про Віру та Павла Васильовича почав шепотіти весь офіс. Але перед цим розгорілася гучна сварка. Декого звільнили, приїжджала поліція. Виявилося, що колишня дружина керівника вирішила зруйнувати його бізнес. Вона була на нього ображена, просто по-жіночому, через те, що він відмовився купувати їй нову машину. Та й взагалі, ніби мало приділяв уваги.

Це був каприз. Але помститися Юля вирішила по-крупному. Підкупила начальника юридичної служби, розіграла спектакль з підставною компанією та перекладачем. Їй було потрібно, щоб колишній чоловік підписав документ, і тоді вона могла б отримати пристойну винагороду. Але план провалився. 

Після цих подій Павло Васильович розумів, що просто морального права не має залишити Віру в такій ситуації. Він перевів її на роботу в прес-службу компанії й оформив додатково на посаду штатного перекладача. Начальник проявив настирливість і відправив Лєну у приватну школу, де її знання та здібності оцінили досить високо. Вона була не просто кмітливою дитиною, а талановитою, схильною до різних наук. Павло Васильович, дізнавшись, де вони живуть, більше не дозволив їм повертатися в їхню кімнату в гуртожитку.

— Я вам зніму квартиру. Гаразд, Віро, якщо ви не готові приймати допомогу, зніму в борг. Із зарплати ви зі мною розрахуєтеся.

Віра справді довго не приймала цю допомогу, ставилася до такої уваги насторожено. Але кожного разу Павло Васильович переконував її, що робить це з почуття вдячності за врятований бізнес. Це справді були копійки порівняно з капіталом, який він зберіг.

Якось вранці до нього зайшов зам випити кави та обговорити черговий контракт.

— Слухай, Пашо, хотів тут запитати в тебе між ділом… А в тебе з цією перекладачкою все серйозно?

— Та нічого в нас немає. Що ти взяв-то?

— Та просто запитав. Ну а що? Вона взагалі симпатична, висока така, фігурка, а очі… Я ж холостяк, давно став на неї звертати увагу. І ось прямо в тебе й запитую: якщо я раптом з нею стосунки почну, ти як?

— Ми вільні люди, — після паузи сказав Павло. — Роби, що хочеш.

— Ну, добре. Я запитав.

Коли Сергій пішов, Павло Васильович довго розмірковував. Після зради Юлі він довго не міг довіряти жінкам, та й не хотілося їм більше вірити. Але з Вірою було якось усе по-іншому. Добра, розуміюча, мудра, а очі в неї й справді, як два океани. І тільки зараз він зрозумів, що завжди, коли був поруч із нею, відчував спокій і тепло. А може, це було щось більше?

— Та що я, дурний, що таку жінку іншому поступити? — вигукнув він і швидко вийшов із кабінету. Наздогнав Сергія біля ліфта.

— Слухай, я тобі не так сказав. Віра — моя жінка. Зрозумів? Моя. Тому тільки спробуй до неї підійти.

— Так, зрозумів. Я зрозумів. А Віра сама знає? — із посмішкою запитав зам.

— Знає, відчуває. Все вона відчуває й знає. Тому не смій.

— Так, зрозумів я.

І того ж вечора при всьому колективі Павло Васильович приніс Вірі в кабінет величезний букет піонів і коробку цукерок. А за тиждень колеги шепотіли про діамантову каблучку, яка виблискувала на її пальці. Віра ж пліток не слухала. Вона була просто щаслива з коханим чоловіком, який любив і її, і її доньку. А хіба можна було бажати чогось більшого? Ну а галасливе весілля не змусило себе чекати.