Надія стояла біля груби й мішала куліш, коли почула, як на подвір’я заїхала машина. Серпень був спекотний, духмяний, пахло м’ятою й помідорами, що сушилися на сонці під вікном. Вона витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
Мар’яна вийшла з машини першою. У світлій сукні, з ідеальною зачіскою, на підборах, хоч дорога до хати була ґрунтова. За нею — Павло, трохи розгублений, і Матвійко, семилітній вихор, який щойно вискочив із заднього сидіння й уже десь побіг до старої яблуні.
— Мамо, привіт! — Мар’яна обійняла матір так швидко, що Надія навіть не встигла руки розвести. — Ми ненадовго, тільки на чай. У нас до тебе справа.
Надія одразу відчула — щось не те. Донька ніколи не приїжджала «зі справою». Зазвичай просто — «мамо, ми втомилися від міста, хочемо сала й огірків».
— Заходьте до хати, — сказала Надія. — Я вам холодного квасу винесу.
Вони посідали на лаві під вишнею. Матвійко вже ганяв кота Мурчика по городу, кричав «бабусю, дивись, я його майже спіймав!».
Мар’яна відпила квасу й почала без передмов.
— Мамо, ми з Павлом подумали… У мене ж скоро друга буде. Ти знаєш, я вже на п’ятому місяці. А Матвійко… ну ти бачиш, який він.
У місті школа дорога, приватна, а державна — самі знаєш які там діти, які вчителі. І я ж на роботу вийду одразу після пологів, фірма не чекатиме.
То ми вирішили… може, ти б узяла Матвійка до себе? У село. До школи тут ходить. Ти ж поруч, і повітря, і я знаю, що з тобою йому буде добре.
Надія завмерла з кухлем у руках.
— Тобто… як це «узяла»? На весь рік?
— Ну так, мамо. Школа ж тут за кутом. Ти б його збирала, водила, годувала. А ми б на вихідні приїжджали. І на канікули. Ти ж любиш, коли він тут. І йому корисно — свіже молоко, город, кури…
Павло сидів поруч і мовчав. Він дивився кудись у бік городу, ніби там раптом з’явилася дуже цікава гусінь.
Надія повільно поставила кухоль на стіл.
— Мар’яночко… А ти мене спитала, чи я хочу? Чи я зможу? Мені шістдесят три роки. Я вже не можу за таким, як Матвій, бігати. Він же з дерева не злізе, поки не впаде. Він же півночі встає, бо «сонце вже світить». Він же в хату з жабами приходить. Я його люблю, доню, більше за життя. Але я вже не молода. І в мене своя спина, свої ноги, свій тиск.
Мар’яна насупилася.
— Мамо, я ж не назавжди. Тільки на перший клас. Потім ми його заберемо. Ти що, не хочеш допомогти власній доньці?
— Я тобі вже допомогла, — тихо сказала Надія. — Коли ти в декреті була, я до вас щотижня їздила, ночувала, прала, готувала. І коли ти на роботу вийшла — я його до трьох років забирала до себе на все літо. Я вже віддала тобі свої сили. А тепер ти хочеш віддати мені свою дитину, бо тобі важко.
Мар’яна різко встала.
— Тобто ти відмовляєшся?
— Я відмовляюся бути нянькою на цілий рік. Так, відмовляюся.
— Добре, — голос Мар’яни затремтів. — Я зрозуміла. Ми поїхали.
Вона пішла до машини. Павло встав, хотів щось сказати, але тільки зітхнув і пішов за дружиною. Матвійко прибіг, побачив, що всі йдуть до машини, й закричав:
— Бабусю, а ми коли ще приїдемо? Я жабу тобі залишу!
— Приїдете, коли мама захоче, — сумно відповіла Надія.
Машина поїхала. Пил здійнявся над дорогою й довго не осідав.
Надія сіла на лаву й заплакала. Тихо, щоб ніхто не чув. Бо вперше в житті донька поїхала від неї ображена.
Минуло два тижні.
Надія вже й не сподівалася, що почує від Мар’яни хоч слово. Телефон мовчав. У вайбері — тільки сіра галочка.
Аж тут у суботу рано-вранці знову заїхала машина. Але вийшов тільки Павло. Один. У простій футболці, з пакетом у руках.
— Добрий день, мамо Надію, — сказав він і чомусь одразу нахилив голову. — Можна до хати?
Вони зайшли. Надія поставила чай. Павло сів за стіл, покрутив у руках чашку.
— Мамо Надію… Я приїхав вибачитися. За Мар’яну. І за себе теж.
Надія здивовано підняла брови.
— Ти-то за що?
— За те, що мовчав. Я навіть не знав, що вона таке задумала. Вона мені сказала тільки по дорозі до вас:
«Зараз маму попрошу, щоб Матвійка взяла». Я думав — на місяць-два, на адаптацію. А коли почув, що на цілий рік… я зрозумів, що це нечесно. Ви ж не зобов’язані. Ви вже стільки для нас зробили.
Надія мовчала. Павло продовжив:
— Мар’яна образилася. Дуже. Два тижні зі мною майже не говорить. Каже, що я її не підтримав. Але я… я її підтримую. Тільки не так. Я сам справлюся. Я вже знайшов школу недалеко від роботи, буду його сам возити. Рано вставатиму, зате він буде з нами. І з новою сестричкою разом ростимуть. А ви… ви приїжджайте до нас коли захочете. На вихідні, на свята. Ми вас дуже чекаємо.
Надія відчула, як у горлі стиснуло.
— Павлику… ти хороший чоловік. І хороший батько. Я це давно бачу. А Мар’яна… вона погарячкувала. Вона просто втомилася. І злякалася. Друга дитина — це страшно. Особливо коли старший такий… живчик.
Павло всміхнувся.
— Так, живчик. Вчора він у дитсадку вчителя за краватку тягнув, бо «хотів подивитися, чи вона справжня». Але ми впораємося.
Я обіцяю.
Він витяг з пакета щось загорнуте в рушник.
— Це Мар’яна спекла. Пиріг з вишнями. Сказала: «Передай мамі, але сам не вибачайся, бо я досі ображаюсь». А я все одно вибачаюсь.
Надія розгорнула рушник — пиріг ще теплий.
— Передай їй… що я не серджуся. І що люблю її. І що колись вона зрозуміє, як це — бути старшою й не мати сил.
Павло кивнув.
— Я передам. І ще… мамо Надію… можна я вас обійму?
Він обійняв її — обережно, ніби боявся зламати. І Надія раптом відчула, як тепло від цього обійму розтікається по всьому організму.
— Ти мій син, — тихо сказала вона. — Хоч і не рідний, але рідний за серцем.
Павло відійшов, витер очі долонею.
— Ми вас чекаємо. І Матвійко вже сто разів питав: «А коли до бабусі?» Він жабу вам справді залишив. У банці. З-під огірків.
Надія засміялася крізь сльози.
— Привезіть мені мого онука. І ту жабу теж.
Того ж вечора подзвонила Мар’яна.
— Мамо… — голос був тихий, трохи хриплий. — Я… вибач.
— Доню…
— Я була не розумна. Я просто… злякалася. Думала, що не впораюся. І вирішила, що тобі легше. Але потім зрозуміла… що я тебе просто хотіла використати. Як… як річ. А ти ж моя мама.
Надія мовчала. Сльози текли по щоках, але вона не витирала.
— Мар’яночко… ти моя донечка. І завжди будеш. Я не ображаюся. Я просто хочу, щоб ти пам’ятала: я не вічна. І сили мої не вічні. Але любов — вічна.
— Я пам’ятатиму. І… мамо… приїдь до нас у суботу. Матвійко вже намалював тобі сто малюнків. І жаба в нього досі живе. Він її «Бабуся» назвав.
Надія засміялася.
— Приїду. І жабу заберу.
У суботу Надія приїхала до них у місто. Матвійко зустрів її на порозі з банкою, в якій сиділа велика зелена жаба.
— Бабусю! Це тобі! Вона вже вміє квакати «бабуся»!
Мар’яна стояла позаду, і плакала.
— Мамо… я тебе дуже люблю.
— І я тебе, доню. І вас усіх.
Вони обійнялися втрьох — Надія, Мар’яна й Матвійко. А жаба в банці квакнула так голосно, що всі засміялися.
І Надія зрозуміла: іноді найважче — це сказати «ні». Але якщо сказати його з любов’ю — то родина не розвалиться.
Вона тільки стане міцнішою.
Тетяна Макаренко
