Перед весіллям Анюта влаштувала дівич-вечір. Вона помітила, що Рітка якась нервова, відповідає уїдливо й трохи єхидно, але не надала значення. Мало в подруги немає настрою, буває…

Коли дівчатка Анюта й Рітка вчилися в медичному училищі й жили в одній кімнаті гуртожитку, завжди сперечалися, чи варто пробачати хлопцям зради.

— Анютко, ну ти зрозумій, це ж так природою задумано, що вони без зрад жити не можуть, це таке плем’я, — переконувала Рітка подругу, а та стояла на своєму.

— Ні, якщо кохання, тоді зради бути не повинно.

Так і залишилися подруги, кожна при своїй думці, а життя показало, що кожна з них права по-своєму. Анюта з Рітою були з одного села, дружили з дитинства. У мед училищі вчився Едік, темноволосий і чорноокий хлопець, високий, серйозний, усі знали, що йому подобалася Анюта. А в неї в селі був наречений Толик.

— Після закінчення училища повернуся додому, — говорив Едуард, його батьки жили в невеликому південному містечку на морському узбережжі, — поступлю до медінституту, хочу стати лікарем-стоматологом. Не вдалося одразу поступити, от і довелося сюди вступати.

— У тебе все вийде, Едіку, — говорила Анюта, але ніколи не подавала йому надії.

На випускному в мед училищі Едік запрошував Анюту, вони танцювали, розмовляли, а потім наприкінці вечора він сказав:

— Я буду чекати тебе довго, якщо що, телефонуй, я одразу приїду, ось мій домашній номер телефону й адреса, — він сунув у кишеню її вишуканої сукні записку.

Анюта усміхнулась.

— Едіку, довго тобі чекати доведеться, я зараз же заміж вийду за Толика, він уже мені пропозицію зробив. Зачекався мене наречений у селі, — відповіла вона й засміялася. — А тобі дякую, вірний мій лицар…

Наступного дня Едік поїхав додому.

З Толиком, простим сільським хлопцем дружили вони зі школи. Ніяких пояснень у коханні у них не було, але обидва й усі навколо знали, що вони все одно одружаться в майбутньому. Рітка-подружка теж вчилася разом із ними і завжди заздрила Анюті. Вона теж вступила до мед училища, щоб бути поруч із подругою.

Тому секретів одна від одної не було. Мати Ріти дзвонила дочці часто й повідомляла про сільські новини, а та передавала подрузі.

— Мама дзвонила, — повідомляла Рітка.

— І що нового там у нас?

— Та що нового, сама знаєш, чоловіки сваряться. А до речі, мама сказала, що й Толика твого зняли з комбайна й догану зробили, якщо що, наступного разу зовсім звільнять.

Анютко, невже ти не помічаєш, що він схильний до випивки, і батько його такий самий… От у тата, мабуть, і пішов…

Анюта у відповідь голосно сміялася й говорила:

— Ну почекай, приїду я в село, влаштую цьому Толику тріпку, забуде він у мене про пляшку.

— Ти б краще увагу звернула на Едіка, страждає хлопчина… Ех, от якби він так у мене закохався, я б або хвилини не вагалася. Закоханий він у тебе по вуха.

— Знаю, Ріто, і бачу. Але не потрібна мені його любов, у село поїду. Толик стане механізатором, ми з ним одружимося, голова нам будинок збудує, і будемо жити, дітей виховувати. Толик на гармоні гратиме, я співатиму в нашому клубі, весело буде, — сміялася Анюта й мріяла.

Рита слухала її й посміхалася чомусь своєму. Голова села був батько Толика, тож ще й вигідний шлюб. У неї стосунки з хлопцями не складалися, на відміну від Анютки. Ні в селі, ні тут у мед училищі, трохи хлопців тут вчилося.

Анюта з Рітою повернулися в село після закінчення навчання з дипломом медсестри.

— Ну що, Анюто, будемо готуватися до весілля, — весело зустрів її Толик. — Ти ж уже дала мені згоду, і всі знають, що ми з тобою одружимося.

— Так, тільки заяву треба подати.

— Ну це діло не просте. Подамо.

— Постривай, Толику, а чому від тебе якимось напоєм несе? Вчора знову…

— Нууу, була справа, та я так злегка з чоловіками, от одружимося й я ні-ні, обіцяю…

— А може й заздрить, — промайнула думка в Анютки, — їй справді не щастить із хлопцями, навіть хотілося її обійняти й заспокоїти, що й на її вулиці колись буде свято.

Дівчатка веселилися, Анюта хотіла поговорити з Рітою, але пошукавши очима, не знайшла.

— Дивна справа, куди могла подітися Рітка, — думала Анюта, — може вийшла подихати… Так ще краще, ніхто й не почує їхню розмову.

Анюта, накинувши на плечі кофту, вийшла на ґанок, побачила світ у літній кімнаті, там Анюта іноді спала літніми спекотними ночами й поквапилася туди. Батько їй давно збудував цю спаленьку, ще коли їй було років дванадцять.

Підійшовши до дверей, відчула якесь дивне збудження, ривком відчинила двері. Те, що постало перед її очима, обурило її.

— Рітко… Толику… ви що тут… — вони лежали на її ліжку, Толик був напідпитку, а подружка навіть і прикриватися не стала.

Потім поспішно й безладно сказала:

— Віддай мені його, віддай, я люблю його… А в тебе Едік є…

— Це який Едік, — почула вона голос Толика й пішла.

Анюта вже не бачила, що відбувалося далі. Заскочила в дім, схопила свою сумочку й побігла на пошту, там був телефон. Вона набрала номер Едіка, а він відповів швидко, наче чекав її дзвінка.

— Приїжджай, — швидко промовила Анюта, — я буду чекати тебе в місті, в нашому гуртожитку…

— Чекай. Приїду, — сказала вона у відповідь і поклала слухавку.

Анюта, зібравши в сумку найнеобхідніші речі, написала рано вранці записку матері й поїхала першим автобусом із села. Едік не обдурив, приїхав.

Життя з Едіком склалося непогано, з’явилася у них донечка. Батьки його прийняли невістку тепло й добром. Коли підросла донечка, влаштувалася медсестрою в місцевій поліклініці. А Едік ще довго вчився на лікаря-стоматолога, працював. Дуже допомагали його батьки.

Якщо чесно, Анюта довго тужила за рідними місцями й навіть за Толиком, плакала, дізнавшись, що він одружився на Ріті, мабуть, любила все-таки його. Рідко, але розмовляла з матір’ю телефоном, мати сама дзвонила їй з пошти.

— Доню, як добре, що ти поїхала з села й вийшла заміж за Едіка. А цей Толик, одружившись на Рітці, все так само п’є без просідки, ганяє її з сином, вона ховається в матері, а то й у сусідів. От чого ти уникнула.

У село Анюта більше не приїжджала, зате мати й деякі родичі щороку приїжджали до них, наповнювали їхній дім. Едік любив цих невгамовних людей, радів гостям, а вечорами на всю округу лунали сільські пісні. Вранці гості всією ватагою йшли на море. Потім не стало мами, і родичі стали приїжджати все рідше.

На початку червня Анюта отримала запрошення приїхати в село на вечір зустрічі випускників. Пропозиція була спокуслива, вже скільки років минуло з того часу. Анюта на пенсії, та ще після торішньої операції. Правда, почувалася нормально. Але після операції до неї вже не повернувся жвавий блиск в очах, впевнена хода.

— Ех, упросити б час повільніше котитися, — думала, зітхаючи Анюта, — не летіти так стрімко до заходу…

У неї була проблема, як озвучити чоловікові, що вона збирається їхати до себе на батьківщину. Знала, що чоловік за неї завжди переживає, і може навіть буде проти її поїздки. Анюта підійшла ззаду до Едуарда, він пив за столом каву й читав газету. Обхопивши його сиву голову, поцілувала його в потилицю. Чоловік був здивований.

— Що це з тобою сталося хитромудра лисичко?

— А що, по-твоєму я не можу поцілувати в потилицю свого чоловіка?

— Не займайся хитрощами, не займайся, знаю я тебе, давай-но викладай…

Жінка розгубилася, уявила, як чоловік почне відмовляти, як зробить наголос на її здоров’ї, але чоловік раптом сказав:

— Ось тут вичитав у газеті, люди зустрічі випускників проводять, може мені теж зайти в нашу школу, мало вже нас однокласників залишається…

Вона здригнулася.

— А я? Я теж хочу. Сто років не була вдома в селі. Якраз мені однокласники запрошення надіслали на вечір зустрічі, я хочу поїхати… — видала вона на одному подиху й замовкла.

— Присядь, Анюто, — промовив тихо чоловік. — Каву свою пий, охолола вже.

Жінка розуміла, що з цієї задуми найімовірніше нічого доброго не вийде, майже заспокоїлася, але в чоловіка був якийсь загадковий вигляд.

— Почекай, — промовив і вийшов, а потім швидко повернувся з конвертом у руках і простягнув їй. Дружина не розуміючи, дивилася на конверт.

— Це що, Едіку?

— Гроші й квитки на потяг. У неділю поїдемо разом…

— Як, а ти звідки… знаєш…

— Бачив твоє запрошення, ти ж залишила в кімнаті на столі, навіть в конверт не сховала, я прочитав. Я отримав розрахункові гроші, я ж на пенсію вийшов, ти ж знаєш, — сміявся він. — Разом і поїдемо, ну куди тебе саму відпускати, я боюся.

— Едіку, це просто… це просто… — не знала як підібрати слова.

— Це — кохання, дорога, це — кохання.

— Дякую тобі, мій дорогий, за любов… Значить, будемо збирати речі.

Дорога додому була довгою й мовчазною. За вікном пливли поля, станції з давно забутими назвами, а в Анюті підіймалося щось схоже на тривогу, змішану з нетерплячим чеканням. Вона ловила себе на думці, що боїться не людей — боїться спогадів. Едік тримав її за руку міцно, по-чоловічому спокійно, ніби давав зрозуміти: що б там не чекало — вона не сама.

Село зустріло їх тихо. Воно зменшилося, постаріло, ніби присіло під тягарем років. Колишній клуб облупився, пошта давно не працювала, а біля магазину стояли все ті ж лавки, тільки люди на них були вже зовсім інші.

На вечір зустрічі прийшло небагато народу. Хтось не дожив, хтось не захотів, хтось не наважився. Анюту впізнавали не одразу, вдивлялися, а потім радісно ахкали:
— Та це ж Анька! Така ж гарна, тільки очі серйозніші…

Вона усміхалася, відповідала, слухала чужі історії — про дітей, про втрати, про хвороби, про життя, яке не вийшло або вийшло зовсім не так, як мріялося. Едік сидів поруч, чемно кивав, іноді жартував, і Анюті було дивно спокійно.

Рітку вона побачила наприкінці вечора. Та сиділа осторонь, згорблена, постаріла не за віком. Погляд ковзнув — і затримався. Рітка теж побачила Анюту, зніяковіла, підвелася й підійшла.

— Привіт… — тихо сказала.
— Привіт, — так само тихо відповіла Анюта.

Вони мовчали. У цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: і образа, і жаль, і прожиті роки.

— Я… — почала Рітка й зупинилася. — Хотіла тоді щастя… дурна була. Думала, якщо заберу — моє буде. А воно ж не забирається…
Анюта кивнула.
— Нічого вже не зміниш, Ріто. Але жити треба далі.

Рітка опустила очі.
— Ти правильно зробила, що поїхала.

Вони розійшлися без обіймів, без сліз, але Анюті стало легше. Наче щось, що тягнула в собі десятиліттями, нарешті відпустило.

Наступного дня вони з Едіком зайшли на цвинтар — до її мами. Анюта довго стояла мовчки, а потім прошепотіла:
— Мамо, я жива. Я щаслива. Як ти й хотіла.

Коли поїзд рушив назад, Анюта дивилася у вікно вже без тривоги. Село залишалося позаду — як частина дороги, без якої не було б теперішнього.

Едік обійняв її за плечі.
— Ну що, не шкодуєш?
— Ні, — відповіла вона впевнено. — Я зрозуміла: прощати можна, але зраджувати себе — ніколи.

Вона притулилася до чоловіка й заплющила очі. Попереду було звичайне життя — тихе, тепле, справжнє. І цього їй було більш ніж достатньо.