Перед весіллям Настя випадково зустріла свою першу любов. Вони розлучилися, не тільки через те, що хлопець з батьками виїхав закордон, але й з іншої причини. Перед дівчиною став непростий вибір: вийти заміж за нареченого, чи повернутися до Сашка.

Перед весіллям Настя випадково зустріла свою першу любов. Вони розлучилися, не тільки через те, що хлопець з батьками виїхав закордон, але й з іншої причини. Перед дівчиною став непростий вибір: вийти заміж за нареченого, чи повернутися до Сашка.

Настя розчинила вхідні двері й здивовано втупилася в кур’єра.

— Ой! А я нічого не замовляла, — сказала вона.

— Не замовляли? — кур’єр дістав телефон і почав щось перевіряти. Потім відірвався від екрана, озирнувся й усміхнувся, дивлячись Насті в очі. — Справді, не замовляли. Це я переплутав квартири.

Він сховав телефон до кишені й уже збирався взяти сумку, але раптом зупинився й запитав:

— Щось не так? Ви так на мене дивитеся…

Настя усміхнулася у відповідь.

— Та ні. Усе так. Сашко, це ти? Ну звісно ж, це ти! Сашко!

— Ну… так, я…

— Ну, Настя! Не пам’ятаєш, чи що? Зачекай.

Знехтувавши всіма правилами безпеки, Настя помчала вглиб квартири, схопила фотографію, що стояла на столі й нагадувала про її юність, і повернулася до дверей. Кур’єр стояв на тому ж місці, де вона його й залишила.

— Ось, — Настя простягнула йому фото.

— Та я впізнав тебе, щойно ти відчинила двері — одразу впізнав. Хоч ти й змінилася… Але очі… Вони такі самі, — сказав він.

Так, сумнівів не було — це був її Сашко, той самий, в якого вона колись була закохана.

— Тоді чому…? — почала Настя, але він перебив:

— Тому що я — просто кур’єр.

— Та яка різниця! Сашко! Я так рада тебе бачити! Можна я пригощу тебе чаєм? — Настя сяяла.

— Звісно. Тільки я занесу замовлення тим людям, які його замовили, і одразу повернуся до тебе, — запропонував Олександр.

— Добре, — Настя кивнула.

Сашко підхопив сумку й побіг сходами вниз. Настя проводила його поглядом і зачинила двері. От тобі й маєш. Коли задзвонили у двері, вона думала, що це перевірка з газової служби — про неї висіло оголошення біля входу в під’їзд. А виявилося, що це доля звела її з першою любов’ю.

Настя пішла на кухню, поставила чайник. Потім трохи подумала й виклала на стіл усе, що мала до чаю. Сіла на табурет і стала чекати. За кілька хвилин зловила себе на тому, що досі усміхається. А ще за хвилину знову пролунав дзвінок у двері, й Настя пішла відчиняти. Тоді вони гарно провели час, багато згадували.

Через тиждень дівчина сиділа поруч із подругою в кафе й усміхалася.

— Щаслива ти, Настю! — констатувала Лєна. — Ну що, ти вирішила — буде дівич-вечір?

Усмішка зійшла з Настиного обличчя. Вона забула. Як вона могла забути? Як?! Адже весілля — вже за десять днів…

— Та який дівич-вечір, Лєно? Ми ж і весілля як такого не робимо. Просто прийдемо, розпишемося — і все…

Вимовляючи ці слова, Настя усвідомлювала, що з нареченим не розмовляла вже днів п’ять, не менше. Усі ці п’ять днів вона спілкувалася тільки з Сашком — і ніяк не могла наговоритися. З одного боку, добре, що Лєна трохи привела її до тями. А з іншого… З іншого Настя не знала, що робити. Як вона може вийти заміж за Андрія, коли знову зустріла Сашка?

— А Андрій буде влаштовувати вечірку? — знову запитала подруга.

— Не знаю. Чесно. Сьогодні яке число? — Настя ввімкнула телефон і глянула на екран. — Дванадцяте. Він ще три дні буде у відрядженні. Повернеться — тоді й подумаємо.

— Я тебе не розумію, — не вгавала Лєна. — Чому ти вирішила не робити справжнє весілля? Мені здається, ті, хто просто розписується, часто розлучаються.

— Не вигадуй, — перебила її Настя. — Подивися на свою сестру. Яке в неї було весілля? А в результаті й року разом не прожили.

Лєна насупилася.

— Гаразд, Лєнчику. Мені час бігти.

Настя підвелася, але Лєна вхопила її за ремінець сумки.

— А куди це тобі? — здивовано спитала вона.

— Та… батькам обіцяла допомогти. А тобі, між іншим, час на роботу, — Настя підморгнула.

— Зрозуміло. Ну тоді — бувай.

Лєна розтисла пальці. Настя поправила сумку, кивнула й попрямувала до виходу з кафе.

На вулиці вона озирнулася й пішла до центру міста, туди, де стояв пам’ятник. Ще здалеку побачила Сашка й помахала йому рукою. Він помахав у відповідь — і на Настиному обличчі знову заграла щаслива усмішка.

Потім вони гуляли, сиділи в кав’ярнях, говорили, і Настя благала Бога, щоб цей день ніколи не закінчувався.

— Ну що, — Сашко підсів ближче й поклав руку їй на плече. — Куди поїдемо? До тебе чи до мене?

Настя злякано подивилася на нього, відчула, як пересохли губи.

— А… — тільки й змогла вимовити вона.

— Настю, — Сашко прошепотів їй у вухо. — Настуню… Я… Я так переживав тоді, що не зміг зустрітися з тобою й сказати, що люблю тебе. Батьки… Вони сказали, що краще цього не робити й не ламати тобі життя. Адже ми виїжджали з країни. Настю… Пробач мені, будь ласка.

— Ви виїхали з країни? — Настя була приголомшена. — Я не знала…

— Так. Але зараз я повернувся. І хоч у мене там була дівчина, я не міг тебе забути. Настю, будь ласка, дай мені шанс, — Сашко взяв її руку.

— Я… я… звісно, пробачаю тебе, — Настя повернула до нього обличчя.

— Справді? — Сашко усміхнувся тією самою, такою знайомою усмішкою, від якої Настя колись втрачала голову, він хотів її обійняти, але дівчина відсторонилася.

— Стій, — сказала вона. — Зачекай. У мене є хлопець.

— І ти його кохаєш?

— Так. Ні. Не знаю… — Настя схопилася за голову. — Я зараз не впевнена. Ти все переплутав.

— Радий це чути, — знову та сама чарівна усмішка. — Тоді давай почнемо все з початку, га?

— Давай, — вирвалося в Насті. — Але мені потрібно завершити ті стосунки, які є.

— І?

— Дай мені три дні.

— Добре. Тоді через три дні — на тому ж місці й у той самий час? — запитав Сашко.

— Домовилися, — кивнула Настя.

Потім Сашко провів Настю додому й пішов.

Дівчина стояла біля вікна й дивилася на вулицю. За кілька днів приїде Андрій, і їй потрібно вирішити, як жити далі. Серце тягнулося до Сашка. Адже якщо вона обере його — це означатиме, що здійсняться всі її мрії. Поруч буде хлопець, у якого вона закохалася ще зі школи. І вона зрозуміла: це кохання нікуди не зникло — воно жило в її серці й розквітло з новою силою після зустрічі.

Колись їй здавалося, що серце розбите й більше немає жодної любові. А виявилося — є. Любов нікуди не зникає, вона просто ховається дуже глибоко в душі й чекає свого часу.

Задзвенів телефон — повідомлення від Андрія. «Доброї ночі, маленька». «Доброї!» — відповіла вона. І раптом Настя зловила себе на думці, що радіє цим простим словам. І від Андрія — теж. І що, насправді, вона любить і його. «А може, у мене й немає жодного кохання до Сашка?» — запитала вона сама себе. Адже Настя не знала, яким Сашко став тепер. І чи змогла б вона жити з ним. Можливо, ці почуття — лише ілюзія, бажання, щоб її давня мрія бути поруч із ним нарешті здійснилася.

Через три дні вона точно знала відповідь. Вона набрала номер Сашка:

— Сашо, привіт. Слухай… Я зрозуміла, що ми не можемо бути разом. Вибач. Сьогодні я не прийду.

А потім приїхав Андрій.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — запитав він увечері, уважно вдивляючись у Настині очі.

Насті навіть майнуло, що він знає про її зустріч із колишнім. Але вона також розуміла — це неможливо.

— Ні. Не хочу. Справді. Ну, хіба що те, що ми з тобою скоро одружимося і що я щаслива, — Настя усміхнулася.

— Я теж, — сказав Андрій.

І справді, у призначений день вони одружилися.

Настя сиділа на батьківській кухні, підперши щоку руками, й про щось мріяла.

— Настю! Настуню! — долинуло до неї.

Вона повернулася.

— Так, мамусю!

— Мені цікаво, про що ти завжди думаєш, коли приїжджаєш до мене? Ти стаєш такою розсіяною…

— Ой, мамо… — Настя зітхнула. — Та думаю, як би склалося моє життя, якби Сашко тоді…

— Сашко? — мама підняла брову. — А що Сашко тоді?..

— Ну як що? Я думала, що він мене покинув, а виявляється, він просто виїхав в іншу країну…

— Хто? — мама підняла й другу брову.

— С… Сашко…

— Настю, в яку ще іншу країну? Маринка від нього дитину чекала, от вони тоді й одружилися. І переїхали в передмістя.

— Маринка? Сусідка?

— Та ж… Виявилося, що не лише з тобою він зустрічався. Марина просила мене нічого тобі не казати. Я погодилася, але сказала, щоб вона зникла з твого життя.

Настя вийшла від мами зовсім пригнічена. Ну як так? Невже все, що Сашко їй розповідав, було брехнею? І навіщо він пропонував їй знову бути разом, якщо одружений? І чому Лєна не сказала їй, що Марина вийшла за нього заміж? Адже вони — Лєна, Марина і вона — були нерозлучними подругами, знали одна про одну все…
У цій історії щось явно не складалося. І це «щось» Настя вирішила з’ясувати.

Настя підходила до пам’ятника в центрі міста. Ще здалеку вона побачила Сашка й знову відчула дивну радість від зустрічі. Хоча яка може бути радість, якщо вона точно знає, що він одружився з її подругою? Значить, це була не радість від зустрічі. Скоріше — радість від повернення у власну юність.

Настя махнула рукою. Сашко махнув у відповідь.

— Привіт! — усміхнувся він.

— Привіт.

— То ти все-таки вирішила почати зі мною зустрічатися? — у його голосі чулося самовдоволення. А може, Насті так лише здалося.

— Ні. Я вчора була у батьків, і мама розповіла мені все — про тебе, про Марину і про Лєну, — навіщо Настя вплела у свою фразу Лєну, вона й сама не знала.

— А звідки твоя мама знає? — здивовано запитав Сашко. — Вона що, бачила, як я розмовляв з Лєною?

— Так, — твердо сказала Настя, хоча точно знала, що мама цього не бачила.

— Це була ідея Лєни. Вона закохалася у твого Андрія, а він на неї навіть не дивився. От вона й придумала «з’єднати» нас із тобою. Мовляв, ти кинеш Андрія, а він залишиться сам, і вона його втішить, — сказав Сашко. — Дурна ідея, правда?

Настя дивилася на нього і лише кліпала очима — такого повороту подій вона точно не очікувала.

— Я їй одразу сказав, що є ризик. Що Андрій може й після вашого розриву не звернути на неї жодної уваги. А вона заявила, що це виключено.

Настя закашлялася.

— Як ти взагалі міг на це погодитися?! — обурилася вона.

— Лєнка заплатила мені за цю комедію… А гроші мені зараз дуже потрібні. Ой, я зайвого наговорив, так?

— Зайвого? Та ні. Ти сказав саме те, що треба, — похмуро кинула Настя.

— Настю, але ж я тобі не брехав. Я як тебе любив, так і досі люблю. Правда. Але я люблю і свого сина. Тому дружину й дитину не кину. Тож почати з нуля у нас не вийде.

А потім Настя їхала додому й думала, що в неї більше не залишилося жодної подруги.
І, можливо, це навіть на краще.