Перед весіллям Наталка навіть не здогадувалася, що в додачу до коханого чоловіка їй дістанеться і його колишня дружина. Ігор розлучився з нею за два роки до знайомства з Наталкою. Про те, що в нього за спиною невдалий шлюб і маленький син, чоловік не приховував.
На запитання: «А чому ви розійшлися?», яке Наталка поставила радше за інерцією, ніж із прагнення дізнатися щось таке-особливе, він відповів дуже просто:
– Не зійшлися характерами.
Жінку відповідь цілком влаштувала. Її навіть потішило, що Ігор дружину брудом не поливав, не звинувачував у всіх гріхах, не вигороджував себе. Додав лише, що вони розлучилися цивілізовано і підтримують спілкування виключно заради сина. Тоді Наталка на це «одкровення» особливої уваги не звернула. Як виявилося, даремно.
Спочатку все було добре. А потім почалося. Колишня дружина телефонувала в будь-який час дня і ночі, попри те, що в Ігора нова сім’я, інша жінка. Схоже, її це взагалі не хвилювало. Вона, анітрохи не соромлячись, залучала колишнього чоловіка до розв’язання всіх своїх поточних проблем. То кран треба полагодити, то цвяха забити, то дитину забрати з садка.
Вона просто телефонувала і віддавала розпорядження. Жодного разу не поцікавилася, чи є в Ігоря якісь інші плани. Він просто був зобов’язаний робити те, про що вона його просить.
Плюс до цього син Ігоря всі вихідні дні, починаючи з вечора п’ятниці, проводив з батьком. Чоловік привозив хлопчика після садка і відвозив до матері тільки в неділю ближче до вечора.
Ігорю навіть на думку не спадало, що Наталка може бути проти такого спілкування. Чоловік був упевнений, що дружина все розуміє, тому не вважав за потрібне питати її думки щодо регулярного перебування сина в них удома.
А Наталці все це вкрай не подобалось. Вона бачила, що колишня керує Ігорем, а він, стрімголов, мчить до неї за першою вимогою. Чергового разу, після дзвінка колишньої, яку, як виявилося, треба терміново забрати з дитиною з гостей, бо йде дощ, а в неї немає парасольки, Наталка не витримала:
– Ігоре, і ти поїдеш?
– Звичайно, – не замислюючись відповів чоловік.
– А нічого, що ми збиралися влаштувати романтичний вечір? Що я вечерю приготувала? Що ми цілий тиждень нормально не бачилися через твій аврал на роботі?
– Я швидко. А вечерю можна розігріти…
– А, може, вона візьме таксі? Чи не знає, що такий вид транспорту існує?
– Наташо, припиняй вередувати. Ти ж не маленька дівчинка, мусиш розуміти.
– Що розуміти? Що твоя дружина використовує тебе по повній програмі? Що її інтереси для тебе важливіші, ніж наша сім’я?
– У мене там син, – роздратовано кинув Ігор, – мій син!
– А тут – твоя дружина! Твоя! Поки що…
– Що ти хочеш цим сказати?
– А те, що, якщо ти зараз підеш, я теж піду.
– Цікаво, – Ігор, який уже простягнув руку по куртку, подивився на Наталку з нерозумінням, – і є куди йти?
– Знайдеться.
– Тоді йди. Я тебе не тримаю.
– Навіть так? – Наталка ледь стримувалася, щоб не заплакати. – Тобто ти готовий ризикнути нашим шлюбом заради того, щоб виконати примху колишньої дружини?
Ігор нічого не відповів.
Щойно він вийшов, жінка, плакала й ображалася, покидала в сумку речі на перший час і теж пішла. Приїхавши до сестри, з порога заявила:
– Все. Я йду від Ігоря.
– Ти з глузду з’їхала? – Ольга, яка була старша років на п’ять, витріщила очі. – А як же дитина?
– Я йому не сказала. Сьогодні хотіла повідомити, що при надії, але… Як завжди, подзвонила колишня… Вона для нього важливіша.
– Наташко, не сміши. Та він, щойно дізнається про дитину, думати про неї забуде.
– Не впевнена. Зате впевнена в іншому: він переступить через мене, і через мою дитину, аби їй догодити. Тож питання вирішене. Поки справа стосувалася мене, я терпіла. Сьогодні терпець урвався.
– Але ж ти любиш його!
– Не знаю, не впевнена. Особливо після сьогоднішньої розмови. Люблячий чоловік так себе не поводить.
– Все одно: я думаю, ти поспішаєш з висновками.
– Поживемо – побачимо. Думаю, що він навіть шукати мене не буде. Завтра п’ятниця: сина забере на три дні. Не до мене йому…
Наталка як у воду дивилася. Не виявивши дружини вдома, Ігор навіть телефонувати їй не став. Подумав: «Заспокоїться і прийде. Нікуди не дінеться». Потім були вихідні, син у гостях. Наталка нічого не приготувала? Ну й нехай. Замовимо піцу, сходимо в кафе.
У понеділок – на роботу. Тиждень минув. Наталка не з’являлася.
«Ну-ну, – думав Ігор, – характер показує. Даремно. Я ж не поступлюся. Вона мусить зрозуміти, що я чинитиму так, як вважаю за потрібне. Завжди».
Він, звичайно, сумував. Та прийняти думку, що образив дружину, не міг і не хотів. І вибачатися не збирався. Чекав. Упевнений був: любить, довго не витримає, сама повернеться. Ще й проситиме пробачення…
Не дочекався… Наталка подала на розлучення. Отримавши повістку, Ігор нервово засміявся. І знову не подзвонив, не спробував зустрітися, якось виправдатися, врятувати шлюб.
Розлучили їх швидко, буденно якось. Ділити було особливо нічого: не так довго вони прожили разом. Про дитину Наталка Ігорю так і не сказала.
Зустрівши її випадково через пару місяців і побачивши округлий животик, Ігор розгубився:
– Це що? – спитав він у Наталки з досить безглуздим виглядом.
– Це? – жінка розсміялася. – Це живіт, Ігорьку, а в ньому – твоя дитина. Точніше, моя. Не переживай, на аліменти подавати не збираюся. Пам’ятаю, що в тебе вже є одні.
– Як ти могла?
– Що?
– Приховати це від мене?
– Могла. Того дня, коли я збиралася розповісти про дитину, ти віддав перевагу рятувати від дощу свою колишню. До речі, сподіваюся, вона не застудилася тоді?
– Ти серйозно?
– Ні. Я навіть вдячна тобі за те, що ти за одну секунду зруйнував наш шлюб та ілюзії, в яких я перебувала. Не переживай. У нас все буде добре. Обіцяю, що не буду тебе турбувати як твоя перша колишня. І в твого сина ніхто не збирається тата віднімати. Живіть спокійно.
– А ти впевнена, що це моя дитина? – Ігор сам не зрозумів, як у нього вирвалося це запитання.
Наталка не здивувалася. Вона явно була до нього готова:
– Думай, що хочеш, Ігоре. Прощавай. Сподіваюся, моя дочка не буде на тебе схожа…
Із цими словами жінка розвернулася й пішла в інший бік…
«Дочка», – відлунням відгукнулося всередині Ігоря. Він іще довго стояв на місці, намагаючись осмислити те, що довідався…
Минуло кілька років. Ігор повернувся до першої дружини: вона-таки досягла свого. Їхній син уже школяр. Наталка поки що не заміжня. І, хоча, шанувальник у неї є, до того ж із найсерйознішими намірами, жінка не поспішає одружуватися. Усе своє життя вона будує навколо доньки, якій скоро виповниться чотири.
Колишнього чоловіка, як і обіцяла, Наталка не турбує. Навпаки: не знає, як відвадити. Він регулярно з’являється, пропонує гроші, допомогу, намагається зблизитися з донькою. У тому, що це його донька, чоловік не сумнівається: всі татові крихітки підібрала.
Якось сестра спитала у Наталки:
– Не шкодуєш, що тоді пішла від Ігоря?
– Не шкодую. От він зараз не знає, як мені догодити. А залишилася б – сама була б на його місці. Ні. Все правильно. І кожному – своє…
