Еля вставила ключ у замок і штовхнула двері. Перше враження — помилилася квартирою. Але ж ключ підійшов…
У передпокої на підлозі не лежало, а буквально валялося взуття — від кросівок до зимових чобіт. А надворі ж — літо в самому розпалі! На вішаку висіла купа пальт і курток, створюючи безлад, який жінка не любила.
Елеонора ніколи не виправдовувала своє ім’я — усі звали її просто Елькою. Хоча «елька» в народі означає ще й розмір одягу L — великий. Іронія долі, бо сама жінка була тендітною й стрункою: фарфорово-біла шкіра, копиця природного рудого волосся і ті самі зелені очі, які зачаровували.
У її манерах було щось незвичне. М’яка хода, коли ти ніби йдеш нечутно, але не проминаєш жодної дрібниці навколо. Стрункість, тонкі руки й красиві ноги — саме ці дрібниці, які справжні знавці жіночої краси вважають ознакою вишуканості.
Борис Григоренко, якого друзі кликали просто Боб, запримітив Елю ще на останньому курсі й закохався. А вона й сама зацікавилася цим, на перший погляд, простим, але харизматичним хлопцем. Боря не був високим, зате був міцним, «збитим», і в ньому відчувалася та сама чоловіча надійність, якої так бракує багатьом. Вони почали зустрічатися, і дуже швидко Еля зрозуміла, що хоче бути з ним завжди. Щоб увечері прислонитися до його теплого плеча й разом мовчки дивитися телевізор. Ось воно — справжнє щастя.
Боря не заперечував — йому Еля подобалася так само сильно. І невдовзі вони вирішили жити разом. Причини були вагомі:
по-перше, кохання;
по-друге, житло — однокімнатна квартира дісталася їй від бабусі;
ну і фінансова підтримка батьків з обох боків.
Життя в парі виявилося навіть кращим, ніж вони уявляли: рідко сварилися. Еля чудово готувала і тримала дім у зразковому порядку. «Чисто не там, де прибирають, а де не смітять» — цей старий лозунг був її девізом.
Боря теж виявився гарним співмешканцем: ніколи не розкидав шкарпетки, прасував свої дрібні речі сам, без нагадувань прибирав і виносив сміття. Здавалося, ідилія була повною. Тому Еля все частіше ловила себе на думці: мабуть, саме з Борькою вона хоче пов’язати своє майбутнє. Бо такі чоловіки, як він, у наш час — рідкість.
Ну, майже. У Борі все ж був один маленький мінус. Він дуже сильно любив свою маму. І вона, звісно, обожнювала свого «Борюсика».
Елю трохи дратували ці ніжності, але що поробиш — мама є мама, а сім’я для Борі була святим. Та й, зрештою, любов до рідних — це ж не вада. Навпаки, добра ознака. До того ж, Боря мав ще одну «дитячу» слабкість — шалено любив солодке. Печиво, морозиво, тістечка — усе це він називав зменшувально-ніжними словами, від чого Еля тільки сміялася. А бабуся Люся завжди казала: «Якщо чоловік любить солодке — він добрий». І перевіряти її мудрість Еля не наважувалася — бабуся ніколи не помилялася.
Життя котилося спокійно й гармонійно. Вони разом ходили на пари, в інституті їх сприймали як сформовану пару. Разом захистили дипломи й влаштувалися на роботу.
А потім доля зробила їм щедрий подарунок. Відійшла у вічність бабуся Люся і залишила у спадок Елі простору трикімнатну квартиру. Таку спадщину й уявити складно — справжній скарб.
Після трауру молоді навели у квартирі відносний лад і переїхали. На весілля планували зробити капремонт, але й без ремонту квартира здавалася палацом. Новосілля відсвяткували гучно, запросивши родичів з обох боків: нехай звикають.
Згодом робота Елі почала вимагати частих відряджень. З одного боку — сумно, бо доводилося розлучатися з коханим. З іншого — можливість безкоштовно побачити світ теж тішила.
Так вона поїхала у відрядження на два місяці, залишивши чоловіка самого. І хоч відстань була, їхні стосунки від цього були гарними: щоденні дзвінки, милі повідомлення, фото — все, як у справжніх закоханих. А після повернення вони мали одружитися — заяву подали.
Еля впоралася з роботою значно швидше — за п’ять тижнів. Але Борі нічого не сказала, вирішила зробити сюрприз. І в неділю повернулася додому. Сюрприз, щоправда, вийшов не той, на який вона сподівалася. Ще біля дверей її збентежив дощенту затоптаний килимок. Він був настільки брудний, що здавалося, легше було його на смітник винести, ніж почистити.
Перша думка промайнула: «невже когось приводив?». Але потім відкинула — жінка не стала б так бруднити підлогу. Тоді хто? Відчинила двері — і застигла. У передпокої панував безлад: на підлозі купа взуття, навіть зимового, хоч надворі спека. На вішаку — пальта й куртки. Біля дверей — два дитячих відерця з совочками: в одному чомусь стояла вода, а поруч розсипаний пісок. У квартирі чулися голоси. Там були люди.
У Елі похололо всередині: “Хто це?” — промайнула думка. Змушуючи себе триматися, вона пішла на голоси, що долинали з кухні. І ледь не впала від побаченого. За столом сиділа чужа компанія: чоловік, літня бабуся, якась жінка при надії та двоє маленьких хлопчиків. Сімейний обід у розпалі. А біля вікна, як ні в чому не бувало, стояв живий і здоровий Боря й повільно відкривав пляшку з якимось напоєм. З тим самим, який, за його словами, він «не любить».
— Поясни, — без зайвих вступів сказала Еля, дивлячись на нього холодним поглядом.
— Люба! — чоловік здригнувся й кинув пляшку у смітник. — Я тебе не чекав!
— Бачу, — холодно відповіла вона. — Так хто ці люди?
— Та не переймайся ти так, — спробував обійняти він, але жінка різко відсторонилася.
— Я запитала: хто ці люди? — голос дівчини став ще твердішим.
— Це… ну… далекі родичі. Мама попросила…
— Мама, — перепитала вона. — А мама знає, чия це квартира? Чи ти їй так і не сказав?
— Але вона ж попросила… — знизав плечима чоловік, як маленький.
Еля гірко всміхнулася. Ну звісно ж! Борюсик ніколи не вмів відмовляти своїй матері. І, схоже, для нього її слово було важливішим за будь-що.
— Так от, слухай уважно, — сказала вона суворим тоном. — Я зараз піду. І повернуся через годину. І щоб тут нікого не було. Нікого, включаючи тебе. Все зрозумів?
— Але… — спробував заперечити Боря.
— Ніяких «але»! — різко обірвала вона й закрила двері.
Вона не вийшла на вулицю. Натомість спустилася поверхом нижче — там жив її давній друг дитинства Юрко. Колись він безнадійно у неї закохався, але дружбу вони зберегли.
Юра був тренером з бодибілдингу й мав відповідний вигляд. Його присутність могла дуже доречно підсилити Елину позицію. Він був удома, і, звісно, не зміг відмовити.
Спершу запросив на каву — «виговоритися» було конче потрібно. Юра слухав уважно, кивав у потрібних місцях і підтакував, а Еля відчувала, як із неї сходить напруга. І дивилася на нього зовсім іншими очима. А тоді вони разом піднялися вгору.
Боря, вочевидь, вирішив, що Еля, як завжди, «відійде», і не поспішав виганяти «родичів». Мовляв, мамі ж пообіцяв… Еля увійшла, окинула поглядом кухню, потім упевнено пройшла у вітальню, схопила якісь речі з підвіконня й кинула його у відкрите вікно.
— Зрозумів?! — зірвався на крик Боря. — Зрозумів я!
І таки зрозумів. П’ять хвилин — і вся компанія, разом із дітлахами й бабусею, почала швидко збирати речі. А за годину квартира знову була порожня.
Боря кидав у бік Елі винуваті, благальні погляди, але поруч стояв Юра, і чоловік не наважувався ні слова сказати. Але на цьому історія не закінчилася. Ще за пів години у двері подзвонили. На порозі стояла мати Бориса, розпатлана, у домашньому халаті, і з таким виразом обличчя, ніби у неї відібрали останній шматочок хліба.
Еля слухала потік звинувачень, який хлинув на неї, і раптом відчула тільки одне: яке ж це щастя, що ми не одружилися з Борюсиком. Бабуся Люся таки берегла її з небес. Еля не стала сперечатися. Доводити мамі Бориса свою позицію було марно. Тиша, що настала після цього, була майже урочистою. А потім з передпокою вийшов Юра й спокійно запитав:
— Вам допомогти?
Це стало останньою краплею. Жінка, через обурення, розвернулася й пішла.
Весілля не відбулося. Еля залишилася в своїй трикімнатній квартирі, зовсім не самотня, бо на відстані витягнутої руки жив друг, який готовий був гори заради неї звернути.
