Марія Іванівна стояла біля плити, помішуючи борщ, і зітхала. Її син Петро вже пів року як одружився з тією Оленою – дівчиною з міста, гарною, як лялька, але, на думку свекрухи, трохи дивною.
Марія Іванівна любила, коли все було за правилами: борщ – з квасолею, але без буряка надто яскравого, котлети – з хлібом, замоченим у молоці, а чай – без цукру, бо «цукор – то для слабких». А тут Олена… Олена додавала цукор у все.
– Мамо, а можна я трошки цукру в борщ? – питала Олена першого ж дня, коли приїхала знайомитися.
Марія Іванівна тоді мало не впала з табуретки.
– У борщ? Цукор? Дитино, ти що, з глузду з’їхала? Борщ – то святе! Там сметана, часник, пампушки!
– Але так смачніше, – лагідно посміхалася Олена. – У нас у місті так роблять. Трошки солодкості – і смак розкривається.
Петро тоді тільки плечима знизав:
– Мам, ну що ти. Олена – кулінарний геній. Вона в ресторані працювала. Дай їй шанс.
Марія Іванівна дала. І пожалкувала.
Тепер, через пів року, Олена жила з ними в селі, бо Петро сказав: «Місто – то не для сім’ї, мамо. Тут повітря, город, курки». І Олена погодилася. Але з цукром не розлучалася.
Сьогодні був особливий день – Марія Іванівна святкувала 65-річчя. Зібралася вся рідня: сестра Ганна з чоловіком, племінник Василь, сусіди, навіть кум Іван приїхав з міста.
Стіл ломився: холодець, вареники з вишнями, смажена курка, салати “Олів’є”, голубці. Марія Іванівна готувала три дні. А Олена… Олена «допомагала».
– Олено, доню, а що це ти в голубці цукор сиплеш і в салат ? – запитала Марія Іванівна, заглядаючи через плече.
– Та трошки, мамо. Так смачніше. М’ясо з рисом – нудно. А з цукром – як десерт, але з начинкою!
– Десерт? Голубці – то не торт!
– Ну й що? У Японії суші з цукром роблять. І ніхто не скаржиться.
Марія Іванівна тільки головою похитала. «Японія… Тьху. У нас Україна, а не Токіо».
Гості почали сходитися. Першою приїхала Ганна – товста, весела, з трьома тортами в руках.
– Маріє, вітаю! Оце тобі від мене – медовик, наполеон і київський. Без цукру не обійшлося, ха-ха!
– Ганно, ти що, з Оленою змовилися? – буркнула Марія Іванівна.
– А що таке? Олена тут? О, привіт, невісточко! – Ганна обняла Олену. – Чув, ти кулінарка від Бога. Петро хвалився, що ти навіть у компот цукор… е-е, забагато кладеш?
– Ні, в міру! – засміялася Олена. – Цукор – то любов. Без нього все прісне.
Петро ввійшов до хати, несучи пляшку.
– Мам, тату, гості, сідайте! Зараз усе винесемо. Олено, ти голубці доготувала?
– Так, коханий. З сюрпризом.
Марія Іванівна насторожилася. «З сюрпризом» у Олени завжди означало цукор.
Стіл накрили на подвір’ї, під вишнею. Сонце світило, бджоли гули, пес Барон гавкав на курей. Усі сіли.
– Ну, за здоров’я іменинниці! – проголосив кум Іван, піднімаючи чарку. – Маріє Іванівно, щоб ви ще сто років борщі варили!
– І без цукру! – додала Марія Іванівна.
Усі засміялися. Олена підвелася, тримаючи тарілку з голубцями.
– А тепер мій фірмовий рецепт! Голубці «Солодка таємниця». Спробуйте, дядечку Іване.
Вона поклала куму голубець. Іван відкусив.
– М-м-м… Оце так! Солодкувате, але… смачно! Як це ти зробила, дівчино?
– Секрет, – підморгнула Олена. – Але головне – любов і трошки цукру.
Ганна теж спробувала.
– Олено, ти чарівниця! Я б ніколи не додумалася. А в борщ тоже цукор?
– Звісно! Зараз принесу.
Марія Іванівна мало не захлинулася.
– Олено! Борщ – мій! Я його варила! Без цукру!
– Мамо, не кричи. Я тільки ложечку додала. Для балансу. Кислота від буряка, сіль, а цукор – гармонія.
Племінник Василь, студент з Києва, зацікавився.
– Тьотю Олено, а в піцу цукор кладете?
– Ні, в піцу – мед. Але цукор у тісто – так, трошки. Щоб хрустке.
– Круто! А в шашлик?
– Маринад з цукром і соєвим соусом. Карамелізація – то магія.
Гості сміялися, пробували. Хтось хвалив, хтось морщився. Марія Іванівна сиділа, як на голках.
– Петре, скажи своїй дружині, щоб перестала псувати їжу!
– Мам, ну що ти. Усі ж їдять. І хвалять.
– Бо вони чемні! А я – господиня!
Раптом Олена встала.
– Дорогі гості, у мене є ще один сюрприз. Для свекрухи спеціально. Торт «Марія». Без цукру? Ні, з цукром. Але з секретом.
Вона внесла величезний торт – триярусний, з квітами з мастики.
– Олено, ти що, всю ніч пекла? – здивувалася Ганна.
– Так. Для мами. Щоб показати, що цукор – то не ворог.
Марія Іванівна розрізала торт. Всередині – бісквіт, крем, ягоди. І… солодко. Дуже солодко.
– Ну як, мамо? – запитала Олена.
– Солодко… Але смачно, – неохоче визнала Марія Іванівна.
Усі зааплодували.
Але це був тільки початок.
Через тиждень Олена оголосила:
– Я відкриваю кафе в селі! «Солодка хата». Тільки страви з цукром. Унікальний концепт.
Марія Іванівна мало не зомліла.
– Кафе? У нашому селі? Де корови, кури, а ти – цукор?
– Мамо, село – то не тільки борщ. Туристи приїжджають. З міста. Їм треба щось нове.
Петро підтримав:
– Мамо, я позику взяв. Олена – підприємиця. Вона в місті ресторан мала.
– Ресторан? З цукром у борщі?
– Так. І черги були.
Село загуділо. Хтось сміявся, хтось обурювався. Голова сільради прийшов:
– Олено Петрівно, дозвіл є. Але сусіди скаржаться. Кажуть, запах цукру до них доходить.
– То добре! Значить, смачно пахне.
Кафе відкрили. Спочатку приходили діти – за цукерками в тісті. Потім бабусі – на чай з цукром у всьому. Потім туристи.
Марія Іванівна не йшла. Сиділа вдома, варила борщ без цукру.
– Петре, твоя дружина село зіпсує. Усі зуби повипадають.
– Мамо, у тебе зуби – залізні. І ти сама торт їла.
Але одного дня сталося диво.
Приїхав критик з Києва. Відомий. Пише в газетах. Замовив усе меню.
– Дівчино, – сказав він Олені, – це революція. Борщ солодкий? Голубці медові? Сало в карамелі? Я в шоці. Але… геніально.
Написав статтю: «Солодке село: як невістка змінила українську кухню».
Кафе стало знаменитим. Телевізор приїхав. Олену в ефір запросили.
– Пані Олено, чому цукор у всьому?
– Бо життя гірке, – сказала вона в камеру. – А їжа має бути солодкою. Як любов.
Марія Іванівна сиділа перед телевізором і плакала.
– Петре, вона… розумна.
– Мамо, я ж казав.
Але сюрприз був попереду.
Одного вечора Олена прийшла до свекрухи.
– Мамо, сядьте. Я маю зізнатися.
– Що ти ще натворила? Цукор у молоко корові додала?
– Ні. Мамо… Я не просто Олена. Я – Олена Солоденко. З династії цукроварів. Мій прадід заснував цукровий завод у ХІХ столітті. У нас генетично – любов до цукру.
Марія Іванівна витріщилася.
– То ти… багата?
– Так. Я продала акції, щоб кафе відкрити. І щоб… довести вам. Що цукор – то не зло.
– А Петро знав?
– Знав. Але просив мовчати. Хотів, щоб ви мене за людину полюбили, а не за гроші.
Марія Іванівна обняла невістку.
– Доню… Я ж тебе й так люблю. Хоч і цукру забагато.
– То ходімо разом варити борщ. З цукром?
– З цукром. Але трошки.
І вони пішли на кухню.Обидві засміялися.
Кафе процвітало. Марія Іванівна стала співвласницею. Вивчилася пекти торти. Навіть свій рецепт вигадала – «Борщовий торт»: бісквіт з буряком, крем з часником, а зверху – цукрова пудра.
– Олено, це геніально! – казали гості.
– То мамин рецепт, – відповідала Олена.
А ввечері, коли гості розходилися, Марія Іванівна казала:
– Доню, а пам’ятаєш, як я кричала через цукор у борщі?
– Пам’ятаю. А тепер ми його продаємо за 100 гривень порція.
– Солодке життя, – зітхала свекруха.
– З цукром, – додавала невістка.
І обіймалися.
Наталія Веселка
