— Петре, відійди від монітора, ти мені світло заступаєш! Який ще пароль від твоєї пошти? Мені треба завантажити відео про змішування акрилу, у мене прямий ефір за десять хвилин, а підписники чекають на мій майстер-клас!
Марина завжди пишалася своєю інтуїцією. Вона називала її «внутрішнім гіроскопом». За двадцять п’ять років шлюбу з Петром цей гіроскоп жодного разу не підвів: він сигналізував, коли Петро забував про річницю, коли він намагався приховати премію, щоб купити нові снасті для риболовлі, і навіть тоді, коли він потайки від неї з’їдав останній шматок «Київського» торта.
Але цього жовтня гіроскоп просто збожеволів.
Все почалося з дрібниць. Петро, людина старої закалки, чий максимум в інтернеті обмежувався переглядом футбольного рахунку та прогнозу погоди, раптом став «нічною совою». Щовечора, коли Марина вкладалася в ліжко з томиком чергового детективу, Петро не йшов за нею. Він залишався на кухні з ноутбуком, який раніше пилився на полиці.
Марина лежала в темряві, слухаючи клацання клавіш. Клік-клік-клік. Це був звук зради. Вона була в цьому впевнена.
— Петре, ти скоро? — гукала вона з кухонним присмаком тривоги в голосі.
— Ще п’ять хвилин, Маринко! Треба дещо перевірити, — відповідав він, і в його голосі вона чула ту саму інтонацію, з якою діти брешуть про розбиту вазу.
Одного разу вона «випадково» зайшла на кухню о першій годині ночі. Петро миттєво захлопнув кришку ноутбука так сильно, що мало не прищемив собі пальці.
— Ти чого не спиш? — запитав він, і на його лобі виступили дрібні краплі поту.
— Пити захотіла, — сухо відповіла Марина. — А ти що, хакерів ловиш? Чи, може, русалок у соцмережах?
Петро відвів очі. Це був фінал. Марина зрозуміла: їй потрібні докази. Але як їх здобути, якщо вона боїться натиснути «не ту кнопку» і видалити весь інтернет?
Наступного ранку Марина побачила на стовпі біля зупинки оголошення: «Курси комп’ютерної грамотності для тих, кому за… Ми навчимо вас усього!». Це було як знак згори.
У класі пахло озоном і легкою панікою. Марина сіла за третій комп’ютер, поруч із чоловіком, який намагався увімкнути монітор, натискаючи на власну флешку. Викладач Артем, юнак із терпінням тибетського монаха, почав з основ.
— Це мишка, — сказав він. — У неї дві кнопки.
— Мені не потрібні кнопки! — різко перервала його Марина. — Навчіть мене, як знайти людину на Фейсбуці, якщо вона там під псевдонімом. І як дізнатися, на які сайти заходив мій чоловік, якщо він… ну, припустимо, «чистить історію».
Артем поправив окуляри. Він бачив на цих курсах багато: бабусь, які хотіли переписуватися з онуками в Австралії, дідусів, що шукали схеми вічного двигуна. Але «цифрового детектива» в обличчі жінки в затишному в’язаному светрі він зустрів уперше.
— Це називається «кібербезпека» та «моніторинг активності», Марино Іванівно. Але давайте спочатку навчимося створювати папку.
— Створюйте самі свої папки! — обурювалася Марина. — У мене сім’я руйнується, а ви мені про папки!
Але Артем був непохитним. Протягом двох тижнів він змушував її тренувати дрібну моторику, вивчати гарячі клавіші та розбиратися в інтерфейсах браузерів. Марина працювала як проклята. Вона виписувала в блокнот терміни: «кеш», «кукі», «інкогніто». Ці слова звучали для неї як закляття чорної магії, які допоможуть викрити Петра.
Третій тиждень навчання був присвячений соціальним мережам. Марина створила свій акаунт під вигаданим ім’ям «Ластівка_82» (хоча її рік народження був іншим, вона вирішила, що для конспірації треба бути молодшою).
Вона почала методично прочісувати списки друзів усіх знайомих Петра. Вона шукала «її». Ту саму довговолосу блондинку або фатальну брюнетку, яка вкрала спокій її чоловіка. Проте замість коханок алгоритми Facebook почали підкидати їй дивні речі. Оскільки Марина часто шукала «як розслабитися після стресу» (а стеження за Петром було суцільним стресом), реклама почала пропонувати їй товари для творчості.
— Артеме, — запитала вона під час перерви. — А що це за картинки, де все розліновано цифрами? Це якісь шифри? Може, Петро так передає інформацію?
Артем засміявся.
— Ні, Марино Іванівно. Це картини за номерами. Ви купуєте полотно, там цифри, кожна цифра — це колір. Ви просто зафарбовуєте і отримуєте шедевр. Це зараз дуже популярно серед жінок… ну, вашого інтелектуального рівня.
Марина подивилася на екран. Там був «Зоряний шлях» Ван Гога. Сині вихори, жовті зорі… Це було так гарно, що на мить підозра про Петра відступила.
— А це складно?
— Це легше, ніж зламати чужу пошту, — відповів Артем. — І набагато корисніше для карми.
Того вечора Марина йшла додому не з планом обшуку ноутбука, а з величезною плоскою коробкою під пахвою. На коробці була зображена затишна вуличка в Провансі: квіти, старі віконниці, сонце.
Петро знову сидів на кухні. Побачивши Марину з коробкою, він напружився.
— Це що? Нова скатертина?
— Це моє особисте життя, Петре, — загадково відповіла вона. — Не заважай мені.
Вона розклала полотно на великому столі у вітальні. Відкрила маленькі баночки з фарбою. Номер 1 — білий. Номер 12 — ніжно-бузковий. Номер 24 — колір глибокої тіні. Марина взяла пензель. Перший мазок був несміливим. Вона боялася вийти за межі контуру, як боялася вийти за межі свого звичного життя. Але через годину вона помітила, що… вона не чує клацання клавіш на кухні. Їй було байдуже. Вона малювала пелюстку лаванди.
Світ цифр, паролів та підозр раптом став пласким і нецікавим порівняно з фактурою акрилової фарби.
На курсах комп’ютерної грамотності справи пішли інакше. Марина більше не вимагала шпигунських програм.
— Артеме, а як зробити так, щоб фотографія картини виглядала як справжня? Бо камера на телефоні робить її якоюсь сірою.
— О, Марино Іванівно, це ми переходимо до курсу «Основи мобільної фотографії та обробки зображень».
Через місяць Марина вже знала, що таке експозиція, контраст і насиченість. Вона перейменувала свою «Ластівку» на «Марина.Арт.Почуття». Вона почала викладати фото своїх робіт. — Ви знаєте, — сказала вона Артему. — Виявляється, коли я малюю, мені хочеться про це розповісти.
— Тоді вам треба завести блог! — вигукнув молодий викладач. — Ви так смачно описуєте, як змішуєте фарби. Це ж справжній ASMR-контент!
Марина не знала, що таке ASMR, але слово їй сподобалося. Воно звучало як шелест сухої трави. Наступного уроку вони вчилися монтувати Reels. Марина зняла, як її пензель повільно занурюється в золотисту фарбу. Підклала тиху джазову мелодію.
Відео «залетіло». Наступного ранку Марина побачила під постом триста лайків і п’ятдесят коментарів. «Як затишно!», «Ви надихаєте!», «Я теж хочу спробувати!».
Марина відчула такий приплив адреналіну, якого не давав навіть найкращий детектив Агати Крісті.
Петро ставав все більш мовчазним. Він бачив, що Марина змінилася. Вона більше не стежила за ним з-за рогу. Вона не питала: «З ким ти розмовляв по телефону?». Вона купувала нові штативи, лампи для зйомки і якісь дивні підставки для пензлів.
Якось увечері Петро не витримав.
— Маринко, ми маємо поговорити. Ти постійно в цьому телефоні. Ти з кимось переписуєшся! У тебе там… якісь «підписники»? Хто такий «Алекс_Арт», який тобі пише, що ти богиня кольору?
Марина розсміялася. Це був сміх вільної жінки.
— Це просто підписник із Фінляндії, Петре. Він теж малює котів. А що таке? Тебе це хвилює? Ти ж сам цілими ночами сидиш у ноутбуці! Давай, показуй свою «Ларису» чи хто вона там у тебе!
Марина підійшла до нього, рішуче відкрила кришку ноутбука і… застигла. На екрані була відкрита програма для 3D-моделювання. Там була… альтанка. Дуже красива, з різьбленими колонами та місцем для гамака.
— Це що? — прошепотіла вона. — Це твій подарунок на ювілей весілля, — буркнув Петро, червоніючи. — Я хотів сам побудувати. На дачі. Але я нічого в цьому не розумів, от і знайшов форум майстрів по дереву. Там один чоловік, дядько Вася з Житомира, давав уроки онлайн. Я ночами вчив, як правильно крокви ставити, щоб воно тобі на голову не впало. Хотів сюрприз зробити… А ти — «блогери», «Алекс з Фінляндії»…
Марина відчула, як її «внутрішній гіроскоп» зробив сальто і нарешті заспокоївся. Вона обійняла Петра.
— Петре… а знаєш, що в тій альтанці має бути?
— Що? Телевізор?
— Ні. Ми знімемо відео: «Як чоловік будує мрію для художниці». Це буде мільйон переглядів, Петре! Ми станемо зірками YouTube!
Сьогодні Марина — один з найпопулярніших арт-блогерів у сегменті «Творчість 50+». У неї 200 тисяч підписників. Вона більше не малює за номерами — вона створює власні ескізи, за якими тепер малюють інші жінки по всьому світу.
Петро став її продюсером та оператором. Він знає все про світло, фокус та «горизонт, що завалений». Його альтанка стала декорацією для найуспішнішого курсу Марини «Малюй, щоб не боліло».
Коли Артем, їхній колишній викладач, приходить до них на дачу на чай, він завжди посміхається.
— Ну що, Марино Іванівно, навчити вас, як зламати пароль від Wi-Fi сусіда?
— Не треба, Артеме, — сміється Марина, витираючи руки від бірюзової фарби. — У мене тепер свій пароль. І він підходить до всіх дверей. Цей пароль — «Творчість».
