— Петро! Ти що, знову свої капосні тарілки з цукровим сиропом виставив прямо під відкритим небом?! — закричав Гнат, висунувшись через паркан так далеко, що ледь не впав у сусідські кущі малини. Його рука, заляпана свіжим медом і вкрита воском, грізно вказувала на терасу сусіда.
Гнат Васильович був людиною не просто поважною, а майже легендарною в межах трьох сусідніх районів. Пасічник у третьому поколінні, він носив своє звання так, ніби це був дворянський титул. Гнат щиро вважав, що бджоли — це найдосконаліші істоти на планеті, набагато чесніші, працьовитіші та розумніші за більшість людей, яких він знав. Запах прополісу, терпкого диму та свіжого липового цвіту він любив до нестями, віддаючи йому перевагу над будь-якими вишуканими французькими парфумами, які колись намагалася подарувати йому донька.
Його пасіка була справжнім витвором мистецтва: кожен вулик був пофарбований у свій чітко визначений колір — небесно-синій, сонячно-жовтий, сліпучо-білий. Гнат знав, що бджоли чудово розрізняють кольори, і робив усе, щоб його «літаючий дивізіон» ніколи не блукав, повертаючись додому з повними нектару зобиками. Мед у Гната був такої чистоти, що крізь трилітрову банку можна було читати газету — він був прозорим, як сльоза немовляти на світанку.
Проте весь душевний спокій Гната Васильовича закінчувався рівно там, де починався високий дерев’яний паркан його сусіда — Петра. Петро з’явився в селі кілька років тому, вийшовши на пенсію. Пасічником він став раптово, за його власними словами — «від нудьги та надлишку вільного часу». Але розмах він узяв такий, що Гнат тільки за голову хапався. Петро накупив сучасних пластикових вуликів, замовив якихось заморських маток і почав вважати себе великим експертом.
І все б нічого, сусіди могли б мирно співіснувати, якби Гнат не почав помічати дуже дивну і тривожну річ. Його найкращі, добірні, «племінні» бджоли-трудівниці, які мали б літати на дальні луки за три кілометри, де цвіла цілюща гречка та запашне різнотрав’я, дедалі частіше почали кружляти над сусідським двором. Вони просто зависали над городом Петра, забувши про свої трудові обов’язки.
Одного спекотного дня терпець Гната урвався. Він побачив те, що змусило його серце здригнутися від обурення.
. — Ти мені бджіл псуєш, ірод! Вони ж тепер лінуються летіти на липу, яка за версту стоїть, бо ти їх своєю дешевою хімією та розведеним цукром підманюєш прямо під носом! Це ж не мед у тебе буде, а солодкий клейстер, від якого в людей животи крутитиме! Ти з моїх чесних роботяг робиш звичайних прихлебателів і трутнів!
— Та що ти мелеш, Гнате? Охолонь трохи, бо в тебе вже димар закипає! — огризався Петро, неквапливо поправляючи захисну сітку на капелюсі. Він виглядав максимально спокійним, що ще більше дратувало сусіда. — Мої бджоли — істоти вільні, у них демократія. Куди хочуть, туди й летять, у них паспортів немає і кордони вони не визнають. А твої «племінні», мабуть, просто до розумного сусіда дорогу знайшли, бо ти їх своїм димом зацькував так, що вони вдома задихаються! Вони в мене на веранді просто відпочивають від твого деспотизму!
З кожним новим викачуванням меду конфлікт між двома господарями переходив у все більш радикальну фазу. Гнат був свято переконаний, що Петро займається справжнім піратством — краде його «інтелектуальну власність», тобто пилок, який мали зібрати саме Гнатові бджоли, але який осідав у сусідських рамках через підступне приманювання сиропом. Старий пасічник вирішив, що настав час для «спеціальної операції».
Одного ранку, коли вітер дув точно в бік Петрового двору, Гнат розпалив свій димар з особливою ретельністю. Він напхав туди не просто трухлявої деревини, а суміші сушених грибів-трутовиків, старого сухого полину та якоїсь смердючої кори, що давала таку густу і сизу хмару, якої село не бачило з часів великої пожежі на торфовищах. Хмара цього ядучого диму повільно і невідворотно наповзла на двір Петра саме в той момент, коли той розставив на веранді сніданок: каву, булочки та свіжу газету.
— Рятуйте! Пожежа! Горимо! — закричав Петро, вискакуючи з-за столу в одних лише сімейних трусах у горошок, оскільки дим засліпив йому очі та перехопив подих. Гнат, спостерігаючи за цією картиною через щілину в паркані, голосно і втішно реготав, витираючи сльози кулаком.
— Це дезінфекція, сусіде! Профілактика від паразитів! Щоб твій цукровий сироп мухами не обріс і бактерії в ньому не розмножувалися! Звикай до запаху справжньої пасіки! — кричав він у відповідь.
Петро, будучи людиною нової формації, не став кидатися на Гната з кулаками. Він пішов іншим шляхом — юридичним. Наступного тижня Гната викликали на судове засідання в сільську раду. Але Петро подав позов не за дим. Він виявився хитрішим. Він звинуватив Гната у «завданні тяжких тілесних ушкоджень домашній тварині».
— Ця худоба крилата, що належить громадянину Гнату, — урочисто зачитував Петро свою заяву перед сільським головою, — скоїла груповий напад на мого пса Барбоса! Собака просто мирно лежала біля будку, нікого не чіпала, а ці монстри покусали його за ніс і вуха так, що він тепер боїться навіть кімнатних мух! Він третій день сидить у глибині будки, закрившись лапами, і відмовляється від кісток! Вимагаю компенсації за моральні страждання тварини та оплату послуг ветеринарного психолога!
Сільський голова, чоловік розсудливий, лише важко зітхав і хапався за голову. Двоє дорослих, сивих чоловіків, які мали б бути прикладом для молоді, поводяться як два трутні, яких вигнали з вулика перед морозами. Суперечки тривали годинами, перетворюючи кожне засідання на безкоштовний цирк для всього села.
Поки батьки вели непримиренну війну, ламаючи списи через дим і сироп, їхні діти — син Гната, молодий агроном Андрій, та донька Петра, красуня-медсестра Оленка — вирішували зовсім інші, набагато приємніші питання. Вони зустрічалися таємно, щовечора, коли сонце ховалося за ліс. Їхнім місцем для побачень була нейтральна територія — старий занедбаний сад між двома ділянками, де паркан давно згнив і розвалився. Там росла величезна столітня яблуня, на якій бджоли обох господарів щовесни мирно збирали нектар, не влаштовуючи жодних дуелей і не питаючи дозволу у власників.
— Андрію, — зітхала Оленка, перебираючи пальцями своє намисто і притуляючись до плеча хлопця, — мій тато сьогодні знову кричав на всю хату. Каже, що твій Гнат Васильович хоче підпалити нашу пасіку під покровом ночі. Він уже купив вогнегасник і поставив його біля ліжка.
— А мій старий каже, що твій батько — справжній медовий пірат, який скоро почне розводити бджіл-роботів, щоб вони в нас нектар зі сховищ викачували, — сміявся Андрій, обіймаючи дівчину. — Слухай, може нам їх обох у порожні вулики закрити на день-два, щоб вони там погуділи, заспокоїлися і нарешті зрозуміли, що світ не навколо цукру крутиться?
Коли таємне нарешті стало явним — а в селі це стається швидше, ніж бджола облітає квітку — вибухнув скандал космічних масштабів. Дізнавшись про кохання своїх дітей, Гнат і Петро спочатку оголосили обом домашній арешт і заборонили навіть дивитися в бік сусідського паркану.
— Щоб я, спадковий пасічник у трьох поколіннях, чия кров змішана з медом, поріднився з сиропним шахраєм і дилетантом?! — тупав ногою Гнат, розмахуючи руками.
— Ніколи в житті! Цього не буде, поки мої бджоли дають прополіс! — Щоб моя єдина донька, гордість сім’ї, пішла в родину, де димом людей травити люблять і вважають це нормою життя?! — волав на своєму ґанку Петро. — Тільки через мій труп! Я краще всіх бджіл у річці втоплю, ніж на таке погоджуся!
Розв’язка цієї медової драми прийшла звідти, звідки її ніхто не чекав — від самої природи. Того року літо закінчувалося важко. На село раптово налетіла страшна негода. Почалося все з тривожної тиші, а потім небо почорніло і на землю обрушився шалений вітер із градом завбільшки з волоський горіх.
Пасіка Гната Васильовича, яка завжди була його гордістю, стояла на відкритому підвищенні, щоб сонце краще прогрівало вулики. Вона першою прийняла на себе удар стихії. Потужні пориви вітру почали перекидати легкі дахи вуликів, град розбивав дерев’яні стінки, а бджоли, налякані шумом та холодом, гинули сотнями, не маючи змоги захистити свою оселю.
Гнат, незважаючи на свій вік, вискочив під крижаний град у самій сорочці. Він намагався врятувати хоч щось, притискав дахи руками, плакав від безсилля, але сам він просто не справлявся з вагою вуликів і силою вітру. Він стояв посеред свого розбитого двору, намагаючись підняти важкий багатокорпусний вулик, як раптом відчув поруч міцне плече, що підставилося під інший край.
Це був Петро. Він прибіг не з порожніми руками — притягнув свої інструменти, запасні дошки, важкий брезент і мотки дроту.
— Чого ти стоїш і сльози розмазуєш, як пеньок трухлявий?! — гаркнув Петро, перекрикуючи гуркіт граду. — Давай, тримай кутки міцніше, я зараз намертво прибиватиму! Бджоли — вони ж не твої особисті і не мої приватні, вони — створіння божі, вони спільні! Давай рятувати рої, бо до ранку жодної живої душі не залишиться!
Цілу ніч, до самого світанку, ці двоє вчорашніх найлютіших ворогів працювали пліч-о-пліч, по коліно в болоті та під зливою. Вони перетягували повалені вулики в безпечне місце під навіс, закривали щілини ковдрами, рятували кожну бджолину сім’ю, забувши про сироп, дим і судові позови. На ранок, коли буря вщухла, змоклі до останньої нитки, тремтячи від холоду, але з живими і врятованими бджолами, вони просто сіли прямо на мокру землю на межі своїх ділянок.
Весілля Андрія та Оленки гуляло все село цілих три дні. Такого свята «Пролісок» не бачив давно. На столах у величезних дубових діжках стояв мед двох видів — «гнатівський» золотистий липовий та «петрівський» густий квітковий. Свати сиділи поруч на почесному місці. Хоча вони ще іноді, після другої чарки, починали сперечатися, чий димар пахне смачніше і який вулик краще тримає тепло взимку, але в суди більше ніхто не ходив.
Старий дерев’яний паркан між їхніми городами вони розібрали на дрова для димарів. Тепер там — одна величезна спільна пасіка, де вулики стоять дружними рядами. Виявилося, що вони ідеально доповнюють один одного: Гнат Васильович, як досвідчений патріарх, відповідає за складну селекцію та здоров’я бджіл, а Петро, з його енергією та сучасними поглядами, взяв на себе весь маркетинг і продаж меду в райцентрі та через інтернет. Виявилося, що у колишнього пенсіонера — справжній талант до торгівлі, і тепер їхній мед купують навіть у столиці під брендом «Сусідський дар».
А що ж Барбос? Барбос більше взагалі не боїться бджіл. Він тепер спить прямо на траві під льотками вуликів, підставивши сонечку свій покусаний колись ніс. Пес зрозумів головну істину, яку нарешті осягнули і люди: якщо ти не чіпаєш тих, хто чесно працює, то й тебе ніхто ніколи не вжалить. Мед став спільним, життя — солодким, і жодна крапля цукрового сиропу більше не псує стосунки людей, які зрозуміли: у бджіл треба вчитися головному — жити і працювати одним великим, дружним роєм.
