Петро запросив товариша на кілька днів, а за тиждень їхня квартира нагадувала будівельний майданчик. Чоловіки шукали скарб, розбираючи підлогу, здираючи шпалери й простукуючи стіни.

Петро запросив товариша на кілька днів, а за тиждень їхня квартира нагадувала будівельний майданчик. Чоловіки шукали скарб, розбираючи підлогу, здираючи шпалери й простукуючи стіни. Катерина вже підраховувала вартість ремонту, коли з’ясувалося дещо таке, від чого навіть таксист не втримався від сміху.

Того ранку я сидів на кухні, пив каву й дивився у вікно. У дворі чоловік намагався занести до під’їзду величезний рулон шпалер. Рулон чіплявся за двері, чоловік сварився, а дружина, яка стояла поруч із пакетом будівельних сумішей, давала йому поради з виглядом досвідченого виконроба.

Я усміхнувся. Згадав одну історію, яку почув багато років тому, коли працював таксистом.

У ті часи мені часто траплялися цікаві пасажири. Одні мовчали всю дорогу, інші розповідали про своє життя так, ніби я був їхнім давнім знайомим. А одного разу мені випала нагода спостерігати, як сімейна пара вирушила купувати ремонт на гроші чоловіка, який дуже хотів знайти скарб.

Замовлення надійшло рано-вранці. Адреса була вказана одна, а в коментарі написано: «По місту, багато зупинок».

Я приїхав, і за кілька хвилин до машини вийшла жінка з папкою, блокнотом і таким рішучим виразом обличчя, що я мимоволі випростався за кермом.

За нею плентався чоловік. Блідий, неголений, із сумкою через плече. Він мав вигляд людини, яка не спала кілька ночей і вже не дуже розуміє, що відбувається.

— Доброго ранку! — привіталася жінка. — Сьогодні в нас великий маршрут. Спочатку будівельний магазин, потім базар, далі ще один магазин. Якщо не встигнемо, поїдемо завтра. Але я маю купити все необхідне.

— Зрозуміло, — відповів я. — А куди спочатку?

— Туди, де шпалери найдорожчі.

Чоловік тихенько зітхнув.

— Петре, ти щось хочеш сказати? — повернулася до нього дружина.

— Ні, Катю.

— От і добре. Бо сьогодні ти в нас людина щедра.

Петро кивнув і вмостився на задньому сидінні.

Ми рушили. Перші кілька хвилин у салоні було тихо. Я увімкнув радіо, але відчував, що між пасажирами відбувається щось цікавіше за ранкові новини.

Зрештою вирішив поцікавитися:

— Ремонт затіяли?

Катерина повернулася до мене.

— Ні. Ремонт ми закінчили два роки тому. Тепер починаємо його вдруге.

— Щось не так зробили?

— Ми? Ні. Ми все зробили добре. А от у нас знайшлися шукачі скарбів.

Петро заплющив очі.

— Катю, ну скільки можна…

— А що, Петрику? Не хочеш згадувати про свої археологічні досягнення?

Я зрозумів, що дорога буде довгою, а історія — цікавою.

— Розповідайте, — попросив я. — Якщо не секрет.

— Та який там секрет! — махнула рукою Катерина. — Якби я знала, чим закінчиться звичайний чоловічий візит, то ще на вокзалі викликала б йому таксі в зворотний бік.

І почала розповідати.

Минулого тижня Петро повернувся з роботи й ще з порога повідомив:

— Катю, у нас сьогодні гість.

— Який гість?

— Костя приїжджає. Мій друг з інституту. Пам’ятаєш, я розповідав?

— Ти мені про стільки друзів розповідав, що я вже не знаю, кого саме пам’ятати.

— Костя! Ми разом вчилися. Давно не бачилися. Він у нашому місті проїздом, хоче зупинитися на кілька днів.

— На скільки?

— Та на два-три. Може, чотири.

Я погодилася. Чому ні? Людина приїхала здалеку, давній друг чоловіка. Не залишати ж її на вокзалі.

Костя прибув пізно ввечері. Високий, гучний, з великим животом і таким голосом, що сусіди, мабуть, почули його ще на сходах.

Ми познайомилися, я запропонувала вечерю, але він відмовився.

— Та я перекусив у потязі! Петре, давай краще посидимо, поговоримо. Скільки років минуло!

Я побажала їм доброї ночі й пішла спати.

Наступного ранку накрила стіл, приготувала сніданок, а потім зібралася до подруги. Подумала, що чоловікам треба побути удвох, згадати студентське життя, посміятися зі старих пригод.

Повернулася ввечері й побачила, що на столі стоять порожні тарілки, дві пляшки, а в холодильнику зникла половина продуктів.

Чоловіки сиділи на кухні й обговорювали якогось викладача, якого я ніколи не бачила й, сподівалася, ніколи не побачу.

У неділю все повторилося.

У понеділок я пішла на роботу, а Петро повідомив, що взяв кілька днів відпустки.

— Навіщо? — здивувалася я.

— Костя ще побуде. Ми двадцять років не бачилися. Хіба можна таку зустріч за два дні закінчити?

— А скільки він ще буде?

— Та днів десять. А там подивимося.

— Петре, я думала, він приїхав на вихідні.

— Ну, плани трохи змінилися.

Плани змінилися не лише в Кості.

Замість того щоб прибирати за собою, чоловіки дедалі більше розслаблялися. На кухні з’явилися пляшки, на підлозі — крихти, під столом — луска від риби. У ванній хтось залишив мокрий рушник, а в коридорі стояли черевики.

Я спочатку терпіла. Потім просила. Потім наказувала.

— Петре, прибери зі столу.

— Зараз.

— Петре, ти казав «зараз» дві години тому.

— Костю, ти чув? Катя в нас тут командує!

— Та я бачу, — сміявся гість.

У середу я поставила чоловіків перед фактом: якщо вони хочуть і далі згадувати студентські роки, нехай хоча б не перетворюють квартиру на гуртожиток після перевірки.

— Завтра, коли я повернуся з роботи, щоб усе було прибрано. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — бадьоро відповів Костя.

Петро лише кивнув.

У четвер я пішла на роботу з надією, що ввечері побачу чисту кухню. Але близько четвертої мені зателефонувала сусідка.

— Катю, ти де?

— На роботі. А що?

— Тут Петро до мого Михайла заходив.

— І що?

— Просив перфоратор.

Я навіть не відразу зрозуміла, про що вона говорить.

— Який перфоратор?

— Звичайний. Електричний. Михайло йому давати не хотів, бо Петро був напідпитку. Але той так наполягав, що чоловік погодився. Катю, ти тільки не хвилюйся, але навіщо йому перфоратор?

Я подякувала й поклала слухавку.

Не хвилюватися? Мій чоловік, який навіть дриль тримав у руках лише тоді, коли треба було переставити її з однієї полиці на іншу, раптом захотів перфоратор.

Я відпросилася з роботи й помчала додому. Коли відчинила двері, спочатку нічого особливого не помітила. У квартирі було тихо. А потім побачила передпокій.

Шпалери здерті шматками. Плінтуси лежать уздовж стіни. Біля шафи валяється шматок лінолеуму.

Я завмерла. 

Потім повільно відчинила двері до вітальні. Килим був згорнутий у величезний рулон. Частину лінолеуму вирізали й склали біля балкона. На стіні зяяли голі плями, де колись були шпалери.

У спальні зняли кілька паркетин. Решта лежала купою біля шафи. Я відчула, як у мене починають тремтіти руки.

— Петре! — покликала я.

Ніхто не відповів. З кухні долинув стукіт. Я зайшла туди й побачила неймовірну картину.

Мій чоловік стояв на табуреті й постукував кулаком по кахлях. Костя сидів навпочіпки, приклавши до стіни склянку, і слухав.

— Ти що робиш? — запитала я.

Петро озирнувся.

— О, Катюню! А ми тебе не чекали.

— Це я вже помітила. А що тут відбувається?

— Працюємо.

— Я бачу. А над чим?

Костя випростався й урочисто повідомив:

— Скарб шукаємо.

Я кілька секунд мовчала.

— Який ще скарб?

— Справжній! — пояснив Петро. — Ми вже близько.

— До чого близько? До лікарні?

— Катю, не перебільшуй. Тут може бути золото.

Я перевела погляд із чоловіка на Костю, потім на стіни й знову на чоловіка.

— Ви знищили мою квартиру заради золота?

— Не знищили, а досліджуємо, — поправив Костя. — Це різні речі.

Тоді я зрозуміла, що маю справу не з двома дорослими чоловіками, а з двома хлопчиками, яким дали інструменти без інструкції.

— Злазь із табурета, Петре.

— Зараз.

— Негайно!

Він зліз.

Я посадила їх на кухні й зажадала пояснень.

Виявилося, що чоловіки таки вирішили виконати моє прохання про прибирання. Почали знімати речі з підлоги, пересувати меблі, а потім Костя раптом запитав:

— Петре, а квартира у вас стара?

— Та ніби. Ми ж її в бабусі купували.

— А вона давно тут жила?

— Давно. Ще за Союзу.

— А ти знаєш, що раніше люди часто ховали гроші в стінах і під підлогою?

Петро зацікавився.

— Та ну?

— Уяви собі. Не довіряли банкам, от і робили схованки. Монети, золоті прикраси, документи. Мій дід про таке розповідав.

— А якщо бабуся теж щось заховала?

— От і я про те!

Петро, за його словами, одразу згадав, що колишня власниця квартири була жінкою ощадливою. Зберігала старі речі, не любила викидати навіть порожні банки й завжди казала, що «в житті всяке може статися».

Отже, скарб міг бути!

Спочатку вони простукали стіни у вітальні. Потім вирішили, що порожній звук — це не те. Треба зняти шпалери й перевірити ретельніше.

Після цього перейшли до підлоги.

Коли дійшли до спальні, Костя запропонував перевірити плінтуси. За ними могли бути порожнини. Потім вони згадали про кухню, де під плиткою теж могло щось ховатися.

— А перфоратор навіщо? — запитала я.

— Якщо знайдемо порожнину, треба буде відкрити, — пояснив Петро.

— Тобто ви збиралися довбати мою кухню?

— Не всю. Лише там, де треба.

Я подивилася на них і зрозуміла, що сперечатися марно. Обоє були переконані у своїй правоті.

— А ви хоч знаєте, що наш будинок панельний?

— І що? — не зрозумів Костя.

— Те, що в панельній стіні не можна просто так знайти скриню з золотом! А плитку на кухні ми клали самі. Там нічого немає!

— Катю, ти не розумієш, — поважно сказав чоловік. — Скарб може бути де завгодно.

— Ага. Особливо в моїй квартирі, яку ви розібрали до бетону.

Я наказала їм іти спати. Вони ще довго бурчали, що я не даю завершити дослідження, але зрештою вляглися.

Наступного ранку я підняла обох о шостій.

— Вставайте, археологи. Екскурсія починається.

Вони вийшли з кімнати сонні, з пом’ятими обличчями. Я провела їх усією квартирою.

— Ось ваша знахідка номер один. Шпалери, які я клеїла два роки тому. Ось номер два — паркет, який ми купували за чималі гроші. А ось номер три — лінолеум, який ви порізали так, що тепер його можна використовувати як підстилку.

Костя опустив голову.

Петро дивився на підлогу.

— Ну, ми ж не знали, — пробурмотів він.

— А що ви знали? Що золото лежить під моїм лінолеумом і чекає, поки двоє чоловіків його звільнять?

— Катю, ми все відремонтуємо, — нарешті сказав Петро.

— Чудово. Тоді слухайте уважно. Костя сьогодні телефонує додому й повідомляє, що затримується. А ви обоє йдете купувати матеріали. Я виберу, що саме. Ви оплатите. Потім будете клеїти, стелити й фарбувати.

— Катю, я ж у цьому нічого не тямлю, — озвався Костя.

— А в археології ти, бачу, професор. Нічого, навчишся.

— Може, майстра найняти? — обережно запропонував Петро.

— Можна. Але тоді ви оплатите і майстра. А якщо робитимете самі, я хоча б подивлюся, як ви працюєте.

Того дня вони вперше за весь час свого гостювання почали приходити у себе.

А сьогодні ми з Петром і Костею їздимо містом, купуємо все для ремонту. Я вже склала список і нічого не збираюся забувати.

— Катю, може, візьмемо шпалери трохи дешевші? — несміливо запитав Петро.

— Ні.

— Але ж ми не знаємо, скільки ще коштуватиме підлога.

— А ти не знав, скільки коштуватиме пошук скарбу?

Петро знову замовк.

Я слухав її й не міг не посміхатися. Катерина говорила так жваво, що я вже майже бачив перед собою ту розкурочену квартиру.

— А скарб так і не знайшли? — запитав я.

— Ні! — відповіла вона. — І, здається, вже не знайдуть.

— Шкода, — сказав я. — А раптом там справді щось було?

Катерина глянула на мене через дзеркало.

— Ви теж починаєте? Мені одного археолога вистачає, а тут ще другий знайшовся!

Я засміявся.

Ми об’їздили кілька магазинів, вибрали шпалери, плінтуси, суміші, фарбу й усе, що було потрібно для відновлення квартири. Петро за весь час майже не розмовляв. Лише час від часу запитував, чи можна взяти дешевший варіант.

Катерина щоразу відповідала:

— Можна. Але різницю в ціні я відніму від вартості твого наступного подарунка.

Після третьої такої відповіді Петро вирішив більше не цікавитися цінами.

Коли ми зупинилися біля останнього магазину, Катерина раптом згадала:

— А знаєте, що найцікавіше? Вони ж іще й сперечалися, де саме скарб має бути. Костя казав, що в стіні. Петро наполягав на підлозі. А потім вони знайшли стару фотографію бабусі й вирішили, що вона на ній усміхається не просто так.

— А що з фотографією?

— Зняли зі стіни й поклали в шафу. Сказали, що бабуся не повинна дивитися, як вони працюють.

Я не втримався від сміху.

— І що ж тепер?

— Тепер бабуся дивитиметься, як вони відновлюють усе, що зруйнували.

Та найкумедніше з’ясувалося вже ввечері.

Коли Костя трохи протверезів і почав збирати свої речі, Катерина попросила його ще раз розповісти, звідки він узяв історію про скарб.

Той спочатку відмахувався, а потім зізнався:

— Та дід мені колись розповідав. У його квартирі була схованка. Він там гроші тримав. Казав, що в старому будинку можна знайти багато цікавого.

— І де жив твій дід? — запитала Катерина.

— Та тут, у вашому місті.

— У цьому районі?

— Так. Недалеко.

— А в якому будинку?

Костя назвав вулицю. Катерина здивувалася: це була сусідня вулиця.

— А номер квартири пам’ятаєш?

Костя задумався.

— Сорок сьома, здається.

— А наша?

— Сімдесят четверта.

Катерина подивилася на нього, потім на Петра.

— Петре, ти чув?

— Що?

— Твій друг шукав скарб не в тій квартирі!

Костя спочатку не зрозумів, а потім почав виправдовуватися:

— Та я ж не знав! Думав, що дід жив у цьому будинку. Може, адреси переплутав…

— То ти хочеш сказати, що ми зняли шпалери, розібрали підлогу, зіпсували паркет і лінолеум, бо ти переплутав адресу?

Костя почервонів.

Петро сів на диван і прикрив обличчя долонями.

— Катю, ну не починай…

— Я не починаю. Я закінчую. Завтра ви обоє їдете до того будинку. Може, там і знайдете свій скарб. А якщо знайдете, то купите мені ще й нові меблі. Бо після вашої археології старі вже не вписуються в інтер’єр.

Костя виїхав наступного дня. Перед від’їздом довго вибачався й обіцяв, що більше ніколи не братиме участі в пошуках скарбів без письмової згоди власника житла.

Петро ж залишився. Йому довелося працювати разом із майстрами, носити мішки, прибирати пил і вчитися клеїти шпалери. Виявилося, що з перфоратором він поводився значно впевненіше, ніж із валиком.

Ремонт тривав довше, ніж планувалося. Катерина не дозволяла чоловікові відступати від кошторису й щоразу нагадувала, що золота він не знайшов, зате витратив чимало грошей на те, щоб переконатися в його відсутності.

А через кілька місяців у них трапилася ще одна пригода.

Катерина перебирала старі речі й знайшла на дні шафи конверт, який колишня власниця квартири залишила серед документів. Усередині лежали кілька старих фотографій, лист і маленький ключик.

Петро, побачивши знахідку, аж підскочив.

— Катю! Це воно!

— Що саме?

— Скарб! Я ж казав, що він десь тут!

Катерина спокійно розгорнула лист. Там було написано, що ключик від старої скриньки, яку бабуся колись віддала сусідці тітці Мотрі на зберігання. У скриньці, як виявилося, лежали родинні фотографії та кілька листів.

— Ну що, Петре, — сказала Катерина, — хочеш знову пошукати?

— Ні, — швидко відповів чоловік. — Я вже нашукався.

Вона засміялася й поклала конверт у шухляду.

Але на цьому історія не закінчилася. Через тиждень Петро все-таки зателефонував Кості й запитав, чи той пам’ятає точну адресу діда.

Костя довго мовчав, а потім відповів:

— Петре, я вже перевірив. Дід жив у сорок сьомій квартирі, але в іншому під’їзді. І знаєш що? Його донька каже, що він ніколи нічого не ховав. Він усі гроші тримав у банку.

Петро поклав слухавку й нічого не сказав дружині. А Катерина, яка стояла поруч і все чула, лише зітхнула:

— Ну що ж. Принаймні тепер ми знаємо, що в нашій квартирі точно нічого немає.

Відтоді, коли Петро починає надто уважно розглядати стіни або простукувати підлогу, Катерина відразу запитує:

— Що, археологу, знову щось почулося?

Петро ображено відвертається.

А я, коли згадую цю історію, щоразу усміхаюся. Бо за роки роботи таксистом я чув чимало дивних розповідей, але щоб люди власноруч розібрали майже всю квартиру, шукаючи скарб за неправильною адресою, — таке траплялося нечасто.

І тепер, коли моя дружина Тамара оголошує генеральне прибирання, я вже не сперечаюся. Беру ганчірку, відро й починаю працювати.

Бо мало що може бути гірше за генеральне прибирання. Хіба що генеральне прибирання, яке двоє чоловіків переплутали з археологічними розкопками.

You cannot copy content of this page