Петрович жив зовсім один, нема в нього ні дружини, ні доньки, це він так себе заспокоює. Придумав, що вони поїхали за кордон, й іншим так розповідає, щоб не думати про втрату.
Раніше ми жили разом з моїми батьками в старому будинку в межах обласного міста. Півроку тому на його місці одна будівельна фірма вирішила звести багатоповерхівку, і нам запропонували непогану ціну за наш дім. Ми погодилися. Батьки купили однокімнатну квартиру на околиці міста, а я з чоловіком і шестирічною донькою поїхали у велике селище Жовтневе, за сто кілометрів від міста.
Ми купили там за невелику ціну півбудинку. Знаєте, це коли один великий будинок з якоїсь причини поділяють на дві частини. У нашій частині було три великі кімнати і хороший двір з городиною. А сусідом у нас був дідусь років сімдесяти, Петрович. Коли ми запитали про нього у колишніх господарів нашої частини будинку, то вони сказали, що він похмура й нелюдима людина, тому вони з ним зовсім не спілкувалися.
Але ми, як заїхали в будинок, вирішили все ж таки з ним познайомитися. І пішли до нього всі разом, утрьох. Петрович подивився на нас у брудне віконце і махнув рукою, мовляв, йдіть геть. Я знизала плечима, поставила на перила ґанку пакет із пряниками, і ми вже хотіли піти, але тут мій чоловік побачив, що у старого сарая сусіда відвалилася дверцята. Коля підійшов до сараю і спробував її поправити, не вийшло, тоді він велів мені почекати, швидко збігав на нашу половину двору і приніс ящик з інструментами.
Я озирнулася на вікно й побачила, що Петрович стоїть і дивиться на нас, чомусь витираючи при цьому очі. Потім ми почули, як відчинилися двері, і до нас вийшов сусід, тримаючи в руках кілька червоних яблук.
– Ви заходьте до мене, хоч зрідка, – сказав він нам, коли ми познайомилися, – Чайку поп’ємо, у мене й настоєчка є, малинова.
Мій Коля закивав головою, мовляв, так, звісно, обов’язково зайдемо. Петрович тоді посміхнувся і сказав моєму чоловікові:
– У тебе чудові жінки, ти люби їх, бережи. Важко це, любити й берегти, втратити набагато легше, але інших таких не знайдеш. Родина – це найдрагоцінніше, що є в людини.
Ми сказали старому, що були раді познайомитися, і пішли до себе. Незабаром я влаштувалася в лікарню медсестрою, мій чоловік на цегельний завод водієм, а донечка Катруся стала ходити до дитячого садка. Життя потекло неспішно й розмірено.
Я працювала за змінами, чоловікові іноді доводилося затримуватися на роботі, відправляли з цеглою в інші райони, отож одного разу постала проблема, як забрати Катрю з дитсадка. Садочок був практично поруч із домом, але якщо нас обо[ не було, хто ж її забере? От я й вирішила попросити Петровича, більше таких добрих знайомих у нас тут ще не було. До мого подиву, Петрович дуже зрадів. Навіть якось розквіт дід, пожвавішав.
Коли Коля приїхав з роботи й зайшов до сусіда за донькою, то побачив, як вони поважно пили чай з блюдець, уприкуску зі шматочками цукру. Катя була в такому захваті від такого чаю, що умовила й тата сісти з ними за стіл і спробувати.
З того дня ми стали частіше заходити до старого. Особливо його полюбила наша донька. З часом вона стала сама втікати до нього й годинами там пропадала. Петрович частував її, показував старі фотографії, розповідав казки. Навіть учив її читати. Я у вільний час заходила допомогти сусідові по господарству, а Коля часто допомагав йому щось лагодити, у дідуся руки вже тремтіли, і він не все міг робити сам. Отже, жили ми дружно.
Одного разу зайшла я до нього з Катрусею, а вона вже по-господарськи дістала звідкись із шафи стару фотографію й принесла мені:
– Дивись, мам, ось це дружина дідуся, Раїса, а це його донька Наталка. Правда, вони гарні? Дідусь каже, що вони живуть десь далеко, так діду? –
Катруся озирнулася на Петровича, а він важко зітхнув і кивнув.
– Чого ж вони до Вас не приїжджають, Петровичу? Чи ви посварилися? – запитала я.
– Ні, що ти, – замахав старий, – Я їх дуже люблю. Вони живуть за кордоном. У моєї Раєчки спина все поболювала, от разом з донькою й поїхала. Там і клімат кращий, і лікування. Їм там добре, а я тут як-небудь і сам. Вони в мене знаєте які? Наталка у школі найкраща відмінниця була! І спортсменка! Вона навіть в області перші місця займала.
А Раєчка у музичній школі працювала, її всі діти дуже любили. Вона ні на кого ніколи не лаялася, голосу не підвищувала. Якщо хто неправильно зіграє, вона по голові погладить і тихенько так: «Ти послухай, музика, вона, як струмочок по камінчиках тікти повинна». І діти слухали й старалися, – Петрович усміхався, дивлячись на фотографію й витирав на очах сльози, – А приїхати вони не можуть, дзвонять тільки, ми довго розмовляємо.
Я подумала, що доньці треба було б і батька до себе забрати, чого ж вони його одного кинули, але постидалася запитати. Може, він і сам переживає, а тут ще я з питаннями.
Так ми прожили майже рік. А одного разу вночі ми почули стукіт. Коля здивувався, кого це принесло, підійшов до вікна, подивився на вулицю, але там нікого не було. Тоді ми зрозуміли, що це стукає по стіні Петрович. Ми занепокоїлися, вночі він нас ніколи не будив. Швидко вдяглися й побігли до сусіда.
Виявилося, що в нього трапився серцевий напад. Я дала йому ліки й викликала швидку, а потім зібрала старому необхідні речі, я бачила, що його треба вести до лікарні. Лікарі оглянули Петровича й забрали його, сказавши, що справа погана.
Наступного дня я подзвонила й дізналася, що він у важкому стані. Тоді я подумала, що треба повідомити його доньці й дружині про те, що він у лікарні. Я зайшла до нього в кімнату й озирнулася в пошуках телефона. І тут я збагнула, що ніколи не бачила його в руках у сусіда. Ніколи не чула дзвінка чи самої розмови. Мені стало якось незручно. Я стала шукати сам телефон. На виду його не було, тоді я заглянула в комод, сервант, навіть кухонну шафу.
І, от, знайшла! У шкатулці з голками! Я спробувала його ввімкнути, але телефон був повністю розряджений, а дрота мені ніде не попадалося. Тоді я пішла з ним до себе додому, поставила його на зарядку й через кілька хвилин змогла заглянути в телефонну книгу.
Якого ж було моє здивування, коли я не знайшла там ні Раї, ні Наталки. Єдиним там був записаний якийсь Василь. Сім-карта Петровича була заблокована, тоді я рішуче набрала цей номер зі свого телефону.
– Ало, – роздався в слухавці старечий голос, – Хто це?
– Доброго дня, Василю, вибачте, я не знаю вашого по батькові. Я сусідка Павла Петровича, його вчора забрали до лікарні з серцевим нападом. Стан його не дуже добрий, краще сказати, поганий. Я хотіла запитати, як подзвонити до його дружини й доньки? Він сказав, що вони живуть десь за кордоном. Напевно, треба їм повідомити.
Мій співбесідник мовчав. Я тільки чула його важке дихання. Вже хотіла покликати його, як він повільно промовив:
– Мене звуть Василь Андрійович, я друг дитинства Паші. І брат його дружини Раї. Тільки ось яка справа, мила дівчино, Раєчка й Наташенька загинули багато років тому. Вони поїхали на спортивні змагання в область, і автобус перевернувся. Тоді загинули не тільки вони. Але від цього нікому не легше.
Паша сильно переживав, я думав, він не перенесе втрати, але з часом він заспокоївся, правда, більше не одружився. А будинок він потім поділив і більшу його частину продав. Не міг жити один у цих порожніх кімнатах, але й поїхати не зміг, – Василь Андрійович знову трохи помовчав, а потім зітхнув, – Я не зможу приїхати, провідати його, слабий уже став, та й живу далеко. Ви, здається, непогана людина, догляньте за ним, будь ласка. А я буду молитися за нього, так, от на старості літ і в Бога вірити почав, от так. І, будь ласка, як він поправиться, змусьте його подзвонити мені, дуже давно ми з ним не розмовляли.
Я була так вражена розповіддю Василя Андрійовича, що не одразу змогла йому відповісти. Пообіцявши старому, що обов’язково змушу сусіда подзвонити йому, я сіла на диван і кілька хвилин сиділа, задумавшись. От, отак як. Петрович зовсім один, нема в нього ні дружини, ні доньки, це він так себе заспокоює. Придумав, що вони поїхали за кордон, й іншим так розповідає. Мені стало його так шкода, що я заплакала. Ввечері розповіла все Колі, він теж був приголомшений. Ми вирішили допомагати сусідові, як рідному, нехай, хоч, ми в нього будемо. Головне, щоб він видужав.
Петрович поправився. Коля забрав його з лікарні. Я з Катрусею наготувала смачненького, прибрала в кімнаті старого. Повісила нові штори, помила вікна. Петрович, коли зайшов додому, навіть просльозився, так був зворушений. Він із задоволенням поїв, потім обійняв Катрю й пообіцяв їй розповісти нову казку, яку він придумав для неї в лікарні. А потім він побачив свій телефон, який я поклала на комод. Петрович зрозумів, що я знаю правду.
Він одразу похмурнів, а я підійшла до нього й присіла поруч:
– Ми завжди будемо поруч, у всьому будемо допомагати Вам. Якщо Ви не проти, ми будемо Вашою родиною, – я пригорнула старого за плечі й почула, як він тихенько схлипнув.
Петрович подзвонив Василю Андрійовичу наступного дня. Ми купили йому нову сім-карту й простий, але зручний телефон. Тепер старі друзі часто телефонували одне одному, вони не могли наговоритися, адже новин за ці роки, що вони не розмовляли, накопичилося дуже багато. І дуже часто я чула, як у розмові Петрович називав нас: «мої дівчата» або «мій Коля», і при цьому його голос тремтів від гордості.
Прожив Петрович ще вісім років, залишаючись рідною для нас людиною. За цей час у нас народився ще син, Сашко. Петрович любив сидіти у своєму дворі з коляскою, в якій спав малюк. Сусід гойдав його з поважним виглядом, тихенько погрожуючи воронам і старому псові, щоб не розбудили.
А коли Петрович помер, ми знайшли в нього заповіт і записку. Він лишив нам свою частину будинку, а в запискі написав усього кілька слів: «Цей будинок був збудований для щастя. Я бажаю вам завжди бути разом, мої рідні».
