Петрик зі старшої групи насміхається, каже, що батько його ні в якому відрядженні, а знайшов собі іншу маму. І ось минуло 30 років

— Павле Івановичу, — вивів його з роздумів голос секретарки. Клацнув вимикачем на пульті селекторного зв’язку.

— Слухаю.

— Ваш літак — о дванадцятій десять. Машина буде через п’ятнадцять хвилин, документи готові.

— Гаразд, Олено Дмитрівно, принесіть. Увійшла вже немолода, з виплітками сивини в густому волоссі жінка, що лагідними манерами, добротою та ще чимось приємним нагадувала йому турботливу матір. Може, саме через це він ось уже сім літ, піднімаючись по службі, й не розлучається з нею. Джерело

— Тут квиток, відрядження, гроші, — поклала на стіл коричневу, із защіпкою папку. — Решта необхідного для поїздки — в машин і.

— Дякую, Олено Дмитрівно,— привітно кивнув жінці. — Ви піклуєтесь про мене, як про маленького.
Гарних уст торкнулась ледь помітна усмішка — їй подобався цей здібний юнак, що весь із головою поринув у справи, став мудрим і справедливим керівником. Вона вже повернулася, щоб піти, та раптом нерішуче зупинилась:

— Я не хотіла турбувати, але до вас проситься якийсь чоловік.

— Що він хоче?

— Не каже. Це один із тих, хто сьогодні звільнився… — вона запнулась і кивнула головою у бік розташованого неподалік од території заводу табору, куди потрапляють не зі своєї волі.

— Гаразд, нехай увійде.

Поріг кабінету несміливо переступив сутулий та сивий, ніби облитий молоком, чоловік. — Сідайте, — вказав на крісло Павло Іванович. Та незнайомець не зрушив з місця, мняв у напружених, із випуклими жилами руках, шапку й продовжував незмигно дивитися на директора, мовби вивчав його.

— Я — Романюк Іван Павлович, — надщерблено прогудів його бас.

Павло Іванович здригнувся, а пам’ять понесла в минуле, в той далекий день, коли так нагло сконало його дитинство.

…Він прокинувся ще до дзвінка будильника: сонце двома снопами світла заливало кімнату. А за вікном стелився під гору рожевобілою пеленою яблуневий сад

Він швиденько опустив на долівку ноженята й шмигнув у суміжну кімнату до батька. Та його ліжко, як і вже кілька днів підряд, було застелене. Засмучений, пішов на кухню вмиватися.

— Ти вже встав? — здивувалася мати й тильним боком долоні відкинула з очей пасмо волосся. Вона стояла біля кухонного стола й мила посуд. Ти в мене чемний хлопчик, правда?

— Мамо, а коли повернеться тато?

— Скоро, сину, скоро, — вона чомусь уникає дивитися в очі. — Умивайся хутчіш та й будемо снідати.

— А де він так довго? — знову насмілився запитати за столом.

— Ти ж знаєш — у відрядженні! — видихнула роздратовано й важко зітхнула. — І скільки тебе вчити, що коли їдять, то не розмовляють.

Він не сердиться на матір, хоча починає здогадуватися, що тут щось не так. Відколи батько поїхав у якесь відрядження, відтоді щовечора приходить бабуся, вони зачиняються з мамою в кімнаті і про щось довго шепочуться. До нього долітають лише незрозумілі слова: аліменти, суд, розлучення… Та й Петрик зі старшої групи насміхається, каже, що батько його ні в якому відрядженні, а знайшов собі іншу маму. «Та хіба можна знайти іншу маму?» — важко зітхає Петрик і мовчки їсть.

У дитсадку, коли діти лаштувалися спати, до нього підбіг Петрик, шепнув, що його на вулиці чекає батько.

— Уже приїхав, — зрадів хлопчик і вибіг на поросле споришем подвір’я.

Справді, біля хвіртки стояв батько з якоюсь рожевощокою тіткою.

— Татку! — кинувся до нього Петрик і повиснув на шиї. — Ти вже приїхав?.. Купив мені ведмедика?.. Ти більше нікуди не поїдеш?

Батько опустив його на землю, мовчав і лише запопадливо глипав у круглі, наче цибулинки, очі жінки. Вона силувано всміхнулася та простягнула цукерку.

— На, візьми.

— Бери, бери, — підбадьорював батько.

Цукерка була м’якою і гарячою.

— Це тьотя Клава, — сказав батько й потер кінчик носа. — Ти хочеш того… білого ведмедика? Ходи з нами до тьоті Клави — там є багато-багато ведмедиків чорних, білих… А ще в тьоті Клави є машина. Хочеш покататися на справжній машині?

— Хочу, — недовірливо покосився на повнотілу «тьотю Клаву », що незворушливо стовбичила у хвіртці.

— От і гаразд.

— Тільки спочатку покличемо маму й підемо разом…

Батько нахмурився, тьотя Клава відвернулася, а він зрозумів усе: Петрик казав правду!

У маленьких груденятах закип іла образа, забриніли на віях сльози, готові бризнути дрібними пацьорками. Тицьнув батькові у руки цукерку, різко обернувся і побіг, тамуючи сльози…

Увечері знову прийшла бабуся.

— Навіщо ви ходили до нього? — тихо, щоб не почув у своїй кімнатці син, стала дорікати Павликова мати.

— Хотіла, як краще, сподівалася — одумається ще! Знаєш, що він мені на те сказав: нема, каже, кохання, спливло, як з білих яблунь дим! Гаспид, ще й вірші цитує… Господи, а ти чому не спиш? — заглянула бабуся до нього в кімнатку. — Спи, внучку, спи, сирітко моя безталанна.

— Мамо, облиште, він — не сирота, в нього мати є.

— А що ж ти робитимеш, саpaко, з двома діточками? — недвозначно поглянула на вже розповнілий доньчин стан. — А може, й справді, віддай їм Павла?

— Цього ніколи не буде!

— Як же ти житимеш, як даватимеш собі раду?

— Якось воно буде, не на безлюдному ж острові живемо.

— А може, піти тобі, доню, поскаржитися куди слід? — не вгавала стара.

— Нікуди, мамо, я не піду. Серцю не накажеш, ви ж самі чули — нічого вже не зосталося, спливло, як з білих яблунь дим…

Під їхнє глухе бубніння Павлик поринав у сон і бачив, як у садку яблуні та груші оповивав білий-білий дим.
Через багато літ, познайомившись із творчістю відомого поета, він зрозумів справжній зміст цього рядка, що так міцно засів у пам’яті тої далекої весни…

— Не впізнаєш мене, сину? — донеслося до його свідомості надщербне гудіння. — Я — батько твій…

Згадка про той далекий день гострим щемом зранила серце, і в грyдях поволі стала підніматися глуха лють.

Тоді, коли він був радий шматков і хліба і як найбільшим скарбом тішився новими штанами, пошитими з «чоpтової шкіри», цей здоровий чолов’яга розкидався грошима, був «своїм хлопцем» для цілого містечка, тільки жодного разу не переступив поріг хати, де в нестатках росли його крoвні діти…

Уже коли Павло гриз граніт науки, вечорами та у вихідні розвантажував вагони, заробляючи на прожиття, отримав від молодшого брата листа, в якому той повідомляв не без іронії про те, що їхній татуньо отримав, нарешті, належне й пішов на довгі дванадцять літ туди, де Макар телят не пас.

І от сьогодні, через тридцять п’ять літ від тої далекої весни, їхні дороги знову перетнулися.

— Ні, шановний, — Павло Іванович силою волі втамував роздратування, — ви помиляєтесь: у мене немає батька. Коли мені від роду не було й п’яти літ, мій батько щез, розтанув, як з білих яблунь дим.

Старий здригнувся, гірка гримаса скривила його обличчя. — Ти не карай мене так суворо, сину, — він за давньою звичкою потер кінчик носа. — Я свою кару спокутуватиму все життя.

Читайте також: Удома на жінку чекав сюрприз: син додивлявся сни в обіймах якоїсь дівчини. Галя рвала і метала: “Чи ти, парубче, зовсім здурів? Подивися на неї і подивися на себе! Хіба вона пара тобі?”

Павло Іванович уважніше поглянув на зморшкувате лице, грубі, з випуклими жилами, натруджені руки, на колись сині-сині, а тепер з червоними прожилками вицвілі очі, й у глибині душі ворухнулася жалість. Як би там не було, але ця людина дала йому життя, хоча й втратила право називатися батьком.

— Що я можу для вас зробити?

— Я хотів би залишитись тут працювати. Там, — старий махнув рукою кудись на безкінечн ість лісу, й голос його здригнувся, — я тепер нікому не потрібний…

— Павле Івановичу, — в дверях з’явилася Олена Дмитрівна. —Машина вже чекає біля входу.

— Йду. До речі, розпорядіться від мого імені, — він запнувся,— щоб цьому чоловікові виділили місце в гуртожитку й оформили на роботу…

Автор – Данило СИВИЦЬКИЙ. с. Мшанець Теребовлянського району

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram