Повітря в затишній вітальні Галини було важким. Колишній чоловік, Віктор, стояв на порозі, схрестивши руки, а поруч із ним, немов екзотична квітка в недоречному горщику, переминалася з ноги на ногу юна дівчина в занадто короткій спідниці.
— Значить так, Галю, — Віктор глянув на свій золотий годинник, який колись сама ж Галина йому й подарувала на ювілей. — У тебе рівно шістдесят хвилин. Моя машина під будинком, вантажники будуть за годину. Юлічка втомилася від готелів, нам час обживати родинне гніздо.
Галина повільно відставила горнятко з кавою. В її очах промайнув вогник, який зазвичай віщував або генеральне прибирання з елементами дезінфекції, або повний розгром противника.
— Родинне гніздо, кажеш? — вона піднялася з крісла, і навіть попри те, що була в домашніх капцях, здавалася вищою за Віктора. — А ти не переплутав наше гніздо з вокзалом, Вітю? І хто це в нас такий «втомлений»? Юлічка?
Юля, відчувши увагу, спробувала видати щось схоже на впевнену посмішку:
— Віктор сказав, що квартира за документами його, і ви вже про все домовилися. Я вже навіть штори нові пригледіла.
Галина розсміялася так щиро, що в Юлі смикнулося око.
— Штори? Сонечко, ти б краще пригледіла собі підручник з логіки. Вітю, ти справді привів цей «скарб» сюди, щоб вона оцінювала мій текстиль?
— Галю, не починай! — гаркнув Віктор. — Я власник. Я маю право. Твій час пішов. П’ятдесят вісім хвилин!
— Ой, як ми заговорили! «Власник»! — Галина підійшла до комода і витягла папку. — А ти не забув, любий, що цей власник ще три місяці тому на колінах благав мене не подавати на поділ майна, бо в нього «бізнес горить»? Ти не забув, що третина цієї квартири належить моїй мамі, яка вклала сюди гроші від продажу бабусиної хати?
— То були дрібниці! — відмахнувся Віктор. — Я все поверну!
— Повернеш? Чим? Оцими новими кросівками чи губами своєї супутниці? — Галина пройшлася кімнатою. — Значить так. Поки ти рахуєш хвилини, я порахую факти. Перше: замок я змінила вчора. Друге: заява про арешт майна через невиплату твоєї частки кредиту вже в суді. А третє… Юлічко, а Вітя тобі казав, що він хропе, як несправний трактор, і має звичку розкидати брудні шкарпетки по всій кухні?
— Це неправда! — пискнула дівчина. — Віктор ідеальний!
— Звісно, ідеальний, — кивнула Галина. — Особливо коли потрібно виставити жінку, з якою прожив п’ятнадцять років, за двері за годину. Вітю, ти хотів шоу? Ти його отримаєш. Але збирати речі будеш ти. Твої валізи вже в гаражі. Разом із твоїми вудками, колекцією пивних кухлів та дірявим гідрокостюмом.
— Ти не мала права торкатися моїх речей! — обличчя Віктора налилося багрянцем. — Це приватна власність!
— А ти не мав права приводити сторонніх людей у мій дім і диктувати мені умови! — голос Галини став сталевим. — Ти думав, я розплачуся, схоплю кота і побіжу в ніч? Подивися на мене уважно. Я виглядаю як людина, яка бігає?
Віктор зробив крок вперед, намагаючись домінувати:
— Я зараз викличу поліцію!
— Клич! — Галина люб’язно простягнула йому свій телефон. — Одразу поясниш їм, чому ти намагаєшся виселити людину з місця реєстрації без рішення суду. А заодно розкажеш податковій, з яких таких «шишів» ти купив Юлічці те авто, що стоїть під під’їздом, якщо офіційно ти в нас безробітний і живеш на субсидію?
У кімнаті запала тиша. Віктор відкрив рота, але звуку не було. Юля почала нервово крутити пасмо волосся.
— Вітю… — прошепотіла вона. — Ти ж казав, що вона тиха жіночка, яка пече пиріжки…
— Я і печу, люба, — усміхнулася Галина, — але іноді ці пиріжки виходять дуже гострими. З перчиком. Спеціально для таких, як ви.
Галина підійшла до дверей і широко їх відчинила.
— А тепер — на вихід. Година закінчилася, навіть не почавшись. У вас є рівно тридцять секунд, щоб зникнути з мого горизонту, інакше наступним моїм дзвінком буде не адвокат, а твоя мама, Вітю. Ти ж знаєш, як вона «любить», коли ти ображаєш законну дружину.
Віктор, важко дихаючи, схопив Юлю за руку.
— Ми ще повернемося, Галю! Це ще не кінець!
— Звісно, не кінець, — кивнула вона вслід. — Це тільки початок вашого фінансового пекла. Юлічко, бережи штори!
Двері зачинилися з гучним переможним звуком. Галина видихнула, підійшла до дзеркала, поправила зачіску і спокійно допила свою каву. Вона знала: палець їй у рота справді краще не класти — відкусить по самий лікоть і навіть не поморщиться.
Наступний ранок для Віктора почався не з ароматної кави, а з істеричного крику Юлічки, який перекривав звук працюючого телевізора в їхньому тимчасовому номері дешевого мотелю.
— Вітю! Ти казав, що картка безлімітна! Чому термінал пише «відмову» за звичайний круасан?! — вона трусила перед його носом рожевим смартфоном.
Віктор, скуйовджений і з набряками під очима, судорожно вхопився за свій планшет.
— Не може бути… Там мало бути ще мінімум двісті тисяч. Це помилка банку! — він гарячково оновлював сторінку додатка, поки перед очима не з’явився напис червоним: «Рахунок заблоковано за рішенням суду. Забезпечення позову про поділ майна».
— Галина… — прохрипів Віктор, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. — Вона це зробила. Вона таки встигла до закриття суду!
— Хто зробив? Твоя колишня? — Юля кинула сумочку на ліжко. — Ти ж казав, що вона проста домогосподарка, яка вміє тільки розсаду помідорів вирощувати та квіточки поливати! Ти казав, що квартира твоя, машина твоя, і гроші — теж твої!
— Юлю, заспокойся, це тимчасово! Я зараз подзвоню адвокату, ми все вирішимо…
— Вирішимо? — Юля підійшла ближче, і її голос став схожим на шипіння кобри. — Вікторе, мені щойно прийшло повідомлення від автосалону. Платіж за мій новенький «жук» не пройшов. Якщо за три дні не буде грошей — машину заберуть! Ти розумієш, що це ганьба? Що я скажу дівчатам в Інстаграмі? Що мій «успішний бізнесмен» виявився звичайним боржником своєї дружини?
— Не дружини, а колишньої! — огризнувся Віктор. — І взагалі, ти могла б проявити хоч трохи співчуття! Ми ж команда!
— Команда? — Юля зневажливо окинула поглядом номер з потертим ковроліном. — Команда грає у вищій лізі, а ми зараз — у підвалі. До речі, про підвал… Мені тут прислали посилання. Твоя Галина виставила пост. Дивись!
Вона тицьнула телефон йому в обличчя. На екрані була фотографія Галини — сяючої, в новому костюмі, на фоні тієї самої вітальні. Підпис під фото був лаконічним:
«Інколи, щоб розквітнути, треба просто винести з дому старий непотріб і змінити замки. Дівчата, пам’ятайте: якщо чоловік каже, що він лев — перевірте, чи не належить цей лев за документами його тещі».
Коментарі під постом вибухали: «Галю, ти королева!», «Так його!», «А де ж та юна натуралістка, що штори вибирала?».
— Ти розумієш, що вона над нами сміється? — лементувала Юля. — Вона зробила нас посміховиськом! І ці твої валізи в гаражі… Ти бачив, у чому вони? Вона запакувала твої дорогі костюми в мішки для сміття і підписала: «Для гуманітарної допомоги нужденним бізнесменам»!
— Досить! — Віктор схопився з місця. — Я зараз їду до неї. Вона не має права так чинити! Це незаконно!
— Їдь, їдь! — крикнула Юля йому в спину. — Але якщо ти повернешся без грошей або ключів, можеш одразу йти жити в той свій гараж до вудок і гідрокостюма! Я на таку «романтику» не підписувалася!
Віктор вилетів з мотелю, забувши навіть застебнути куртку. Він летів до будинку, готуючи в голові самі нищівні аргументи. Але коли він під’їхав, то побачив біля під’їзду… вантажівку з написом «Доставка меблів».
Галина стояла на ганку, спокійно розмовляючи з двома міцними хлопцями, які вивантажували величезну італійську шафу.
— Галю! — закричав Віктор, вискакуючи з машини. — Що це за цирк? Якого біса рахунки заблоковані? Ти хочеш мене по світу пустити?
Галина повільно повернула голову, зняла сонцезахисні окуляри й оглянула колишнього чоловіка з ніг до голови.
— О, Вітю, привіт. А чому не з «шторною експерткою»? Втомилася обживати готелі?
— Не паяцничай! Відклич заяву! Ти ж знаєш, що ці гроші мені потрібні для оборотів!
— Твої «обороти», любий, тепер будуть крутитися виключно навколо твого боргу по аліментах і моєї частки в бізнесі, яку ти так старанно приховував. До речі, знайомся, — вона кивнула на одного з вантажників, — це Олег. Він не тільки меблі допомагає ставити, він ще й мій новий адвокат. Дуже прискіпливий хлопець.
Олег, чоловік атлетичної статури, приязно посміхнувся Віктору:
— Добрий день. Ваші претензії ми готові розглянути в суді. А зараз, будь ласка, не загороджуйте проїзд, ми заносимо нове ліжко. Галина Іванівна вирішила повністю оновити інтер’єр. Старе вона наказала… ну, ви бачили, куди вона його відправила.
Віктор відчув, як земля іде з-під ніг. Він дивився на Галину і не впізнавав її. Де та тиха жінка, що роками терпіла його вибрики? Перед ним стола стильна, впевнена жінка, яка явно насолоджувалася кожною секундою його приниження.
— Ну що, Вітю, — Галина підійшла ближче й тихо, щоб не чули сторонні, додала: — Твоя година давно минула. А моя — тільки починається. Порада на майбутнє: коли йдеш від жінки, не забудь перевірити, чи не на її мізках трималася вся твоя «успішність». Бувай!
Двері під’їзду зачинилися прямо перед носом Віктора. Йому нічого не залишалося, як повернутися до машини, де на панелі блимало повідомлення від Юлі: «Я поїхала до мами. Не дзвони мені, поки не станеш власником хоча б табуретки».
Через місяць Віктор, оббиваючи пороги колишніх партнерів, з жахом зрозумів: без зв’язків і репутації Галини він — просто чоловік із боргами. Юлічка зникла з його життя разом із останнім лімітом на кредитці, залишивши лише порожню пляшку від дорогого ігристого.
Галина ж не просто відсвяткувала перемогу — вона перетворила її на новий старт. У колишній спільній квартирі тепер пахло не шкарпетками й претензіями, а свіжим італійським парфумом. Вона відкрила власну консультацію з юридичного супроводу сімейних спорів, і її першим слоганом стало: «Допоможу зібрати речі за годину. Якісно. Назавжди».
Одного вечора, сидячи на новому балконі, Галина побачила Віктора, який похмуро проходив повз її вікна з пакетом дешевих пельменів.
Вона лише на мить затримала на ньому погляд, а потім спокійно повернулася до своєї італійської вечері. Перчик у її житті залишився, але тепер він додавав смаку лише її стравам, а не її нервам.
Олеся Срібна
