Це була не просто хата. Це був пам’ятник людській впертості, зведений із цегли, піску та нескінченних сімейних претензій. Тетяна називала її «наше гніздечко», а Степан — «та прірва, де зникають мої премії та молодість».
Все почалося десять років тому, коли Степан, розправивши плечі, встромив лопату в землю і проголосив:
«Таню, через два роки будемо пити чай на веранді!».
— Степане, ти нащо фундамент такий високий вліпив? Ми що, в замку живемо чи в Каневі на горі? — Тетяна стояла над ровом, узявшись у боки.
— Таню, не займай архітектуру! Це щоб сирості не було. Ти хочеш, щоб у тебе гриби в кутках росли?
— Я хочу, щоб я по сходах на старість не повзала, як альпініст! Зменшуй, кажу тобі!
— Та як я його зменшу? Він уже застиг! Це бетон, Таню, а не пластилін!
Того літа вони не розмовляли місяць. Степан потайки відбивав край бетону перфоратором, а Тетяна демонстративно садила помідори там, де за планом мав бути гараж.
Коли нарешті вигнали стіни, почалася епоха «дизайнерських рішень».
— Степане, вікно у вітальні має бути «в підлогу». Я бачила в журналі, це зараз пік моди! — Тетяна малювала пальцем на курній цеглі.
— Яка підлога, жінко? У нас під вікном курник сусіда Миколи! Ти хочеш на його півня в повний зріст милуватися? — Степан нервово крутив у руках кельму.
— Це естетика! Світло буде заливати кімнату!
— Світло буде заливати мої кишені, бо на таке скло треба три моїх зарплати! Буде звичайне вікно. Крапка.
— Тоді і живи в цій темниці сам! Я в мами на тиждень лишаюся!
Через тиждень Степан здався. Вікно «в підлогу» прорубали. Але поки його замовляли, ціни стрибнули вдвічі, і отвір три роки стояв забитий фанерою, через яку в хату лазили сусідські коти.
Дах став вінцем їхньої сімейної драми.
— Таню, я купив шифер. Надійний, сірий, класичний, — гордо заявив Степан, вивантажуючи листи з причепа.
— Шифер?! Ти б ще соломою накрив, як при царі Гороху! Я сказала — тільки натуральна черепиця. Коричнева. Під колір моїх туфель.
— Таню, та та черепиця важить як три танки! Під неї треба крокви з дуба ставити, а в мене грошей лишилося тільки на цвяхи й валідол!
— То шукай підробіток! Не ганьби мене перед кумою, у неї на дачі он металочепиця виблискує, а ми що — бідні родичі?
— Та кума твоя в кредит живе до тридцятого коліна! А я хочу спати спокійно під сірим шифером!
Сварка закінчилася тим, що Степан кинув молоток у купу піску і пішов до сусіда «радитися». Зрештою, купили бітумну черепицю. Вона була ні сіра, ні коричнева, а якась плямиста. Тепер дах нагадував лишайну спину величезного звіра.
Зараз хата стоїть гордою недоторканою фортецею. Всередині — гола цегла, покручені дроти, що звисають зі стелі, як ліани в джунглях, і те саме вікно в підлогу, забите потемнілою від дощів фанерою.
— Степане, — тихо каже Тетяна, дивлячись на купу щебеню, що вже поросла споришем. — Скоро дочка заміж вийде. Може, хоч одну кімнату поштукатуримо?
— Таню, — втомлено зітхає Степан, витираючи піт з лоба. — Ти ж пам’ятаєш, ми минулого року посварилися, в який бік двері мають відкриватися? Поки не домовимося — я до мішка з гіпсом не підійду.
— То вони мають всередину відкриватися, щоб простір не красти!
— Назовні, Тетяно! По техніці безпеки! Якщо пожежа — як ти вискакувати будеш?
— Та я швидше від твоїх порад згорю, ніж від пожежі!
Степан мовчки розвертається і йде косити траву навколо фундаменту, який за десять років став ріднішим за саму хату. А Тетяна сідає на порозі, якого ще немає, і думає про те, що, можливо, справжнє щастя — це не жити в будинку, а вічно його будувати, маючи законне право щодня сваритися з коханою людиною.
Тоді тримайте другий акт цієї будівельної трагікомедії. Коли сили закінчилися, а кущі малини почали проростати крізь дірки у фундаменті, Тетяна рішуче грюкнула кухонним рушником по столу.
— Все, Степане! Досить! Ти десять років ту цеглу гладиш, як кота, а толку нуль! Я знайшла бригаду. «Євро-Люкс-Мега-Буд». Петро Петрович пообіцяв, що за місяць ми заїдемо! — Тетяна сяяла, як щойно вимита люстра.
— Таню, вони тебе роздягнуть до трусів! Ти бачила їхній прайс? Там за один замах шпателем треба пів кабана віддати! —
Степан схопився за голову.
— Зате в них рівні стіни, а не твої «хвилі на Дніпрі»! Завтра вони будуть тут.
Наступного ранку на подвір’я заїхав іржавий мікроавтобус. З нього вийшов Петро Петрович — чоловік з обличчям людини, яка бачила всі помилки людства, і троє хлопців, що дивилися на хату з відвертим співчуттям.
Битва за штукатурку
— Хазяїне, — Петро Петрович сплюнув крізь зуби, оглядаючи стіну. — Хто вам це мурував? Тут кут завалений на сім сантиметрів. Це не хата, це Пізанська вежа в мініатюрі.
— Я мурував! — випнув груди Степан. — І воно стоїть! Десять років стоїть і не падає!
— Ну, стояти воно стоїть, бо воно боїться падати, — втрутився наймолодший будівельник. — Тетяно Григорівно, тут треба все збивати до основи.
Степан мало не впав біля бетономішалки.
— Збивати?! Мою роботу?! Таню, гони їх у шию, вони вандали!
— Тихо, Степане! Петро Петрович знає, що каже. Бийте, хлопці!
Три дні на подвір’ї стояв такий гуркіт, ніби тривала облога фортеці. Степан сидів на лавці з валідолом під язиком і рахував кожен удар молотка, як удар по власному серцю.
Коли дійшло до оздоблення, почався справжній «перчик». Петро Петрович привіз зразки плитки для ванної.
— Оце італійська, — тицьнув він пальцем у бежевий квадрат. — Елітний клас.
— Степане, дивись, яка краса! — очі Тетяни загорілися.
— Краса? Таню, вона коштує як крило від літака! — кричав Степан, бігаючи навколо будівельників. — Петровичу, а ну покажи нашу, харківську!
— Хазяїне, ви хочете, щоб у вас шви були по два пальці? Наша плитка — то лотерея: одна рівна, інша як блюдце.
— Я сам її покладу! — не вгавав Степан. — Я з дитинства в тетріс грав, я її вирівняю!
— Ага, бачили ми вже твій тетріс на стінах! — обірвала Тетяна. — Беремо італійську. Петровичу, клеїмо!
Минув місяць. Гроші, відкладені на старість, «на весілля дочки» і «на чорний день», розчинилися в мішках з фінішною шпаклівкою. Хата нарешті виглядала як картинка… зовні.
— Ну що, Петрович, де ключі? — Тетяна з надією дивилася на двері.
— Розумієте, Тетяно Григорівно… — Петрович почав чухати потилицю. — Ми ж стіни вирівняли? Вирівняли. Плитку поклали?
Поклали. Але через те, що ви зажадали теплу підлогу, у нас двері тепер не влазять у прорізи. Треба або підлогу здирати, або двері зверху підрізати.
Степан, який до цього мовчав два дні, раптом вибухнув гомеричним реготом:
— Підрізати двері за двісті доларів?! Таню, я тобі казав! Я казав! Це карма! Хата не хоче, щоб її добудовували!
— Значить так, — Тетяна повільно повернулася до Степана. — Знімай свою італійську плитку. Будемо здирати підлогу.
— Я?! — Степан ледь не впустив кельму. — Я її пальцем не торкнуся! Хай твій Петро Петрович її гризе!
— Хазяїне, — втрутився бригадир, — у нас об’єкт у сусіда Миколи починається. Ми вам інструмент лишимо, самі доробите? Тут всього тиждень роботи…
Бригада зникла в хмарі диму від свого мікроавтобуса швидше, ніж Степан встиг висловити все, що він думає про їхній «Мега-Буд».
Минуло ще пів року. У ванній кімнаті лежить три плитки італійської кераміки, решта стоїть у коробках. Дверей немає — замість них висять старі ковдри.
— Степане, — каже Тетяна, заварюючи чай на портативній плитці посеред недобудованої вітальні. — А знаєш, так навіть краще. Повітря більше.
— Звісно більше, — бурчить Степан, натягуючи другу кофту. — Бо вікно «в підлогу» ми так і не засклили, фанера досі свистить.
— Зате нам ніколи не нудно, Стьопо. Чуєш, як ми за десять років навчилися професійно сваритися? Це ж мистецтво!
— Та вже ж… — Степан усміхнувся і обійняв дружину. — Завтра піду куплю мішок цементу. Треба ж ті двері якось примостити.
Це був день ікс. Десять років очікувань, три кредити та одна зруйнована нервова система Степана нарешті призвели до того, що в хаті з’явився унітаз і світло в коридорі. Тетяна вирішила: «Годі ховатися! Кличемо рідню!».
— Таню, ти здуріла? — Степан розпачливо махав шпателем. — У нас у вітальні замість підлоги — стяжка, а замість люстри — лампочка Ілліча на дроті, що теліпається, як шибеник!
— Степане, я всім сказала: «Заходьте на каву, ми ще в процесі». Хай бачать, що ми не ледарюємо! Рідня має підтримувати, а не інспектувати.
Першою з маршрутки вийшла теща, Марія Іванівна, з виглядом генерала, який приймає капітуляцію. За нею — сестри Тетяни з чоловіками та виводком дітей.
— Ой, матінко! — сплеснула руками Марія Іванівна ще біля хвіртки. — Стьопо, а що це в тебе паркан такий похилений? Це такий стиль?
— Мамо, це тимчасово! — вигукнула Тетяна, вибігаючи на ґанок. — Ми ще не добудували! Заходьте всередину!
Усередині гостей зустріла прохолода бетону та запах сирої штукатурки.
— Ой, Таню, а чого це у вас стіни такі… рельєфні? — старша сестра Ольга почала колупати нігтем кут у коридорі. — Це «короїд» такий чи Степан знову сам штукатурив під вечір?
— Це авторська фактура! — відрізав Степан, виходячи з кухні. — Називається «бюджет закінчився».
— А вікно? — здивувався зять Ігор, дивлячись на славнозвісну фанеру у вітальні. — Ви що, вирішили дерево в інтер’єрі використовувати? Оригінально! Екологічно! Тільки дує з нього, як з аеродрому.
— Це тимчасовий щит! — виправдовувалася Тетяна. — Скло затрималося на митниці. Ну, сідайте за стіл, я накрила у «фуршетному залі».
«Фуршетним залом» виявилася кімната, де замість столу стояли двері на двох козлах, накриті весільною скатертиною.
Коли випили по першій, почалося найцікавіше — поради.
— Стьопо, — почав тесть, який до цього мовчки жував бутерброд. — Я тобі скажу як фахівець. Ти дах неправильно накрив. Кут не той. Перший сніг випаде — і будеш ти в хаті сніговиків ліпити.
— Тату, ми десять років цей дах обговорювали! — вигукнула Тетяна. — Він витримає навіть ураган!
— Ага, — вставила молодша сестра, — якщо ураган буде в інший бік дути. Таню, а плитку у ванній хто клав? Чому вона в тебе як кардіограма — то вгору, то вниз?
— Бо підлога тепла! Вона дихає! — буркнув Степан, наливаючи собі ще компоту, щоб не почати сваритися прямо при гостях.
Раптом зверху почувся дивний звук: «Крап… крап… хлюп». Усі підняли голови. На білій фінішній шпаклівці, якою так пишалася
Тетяна, почала розповзатися жовта пляма.
— О! — радісно вигукнув малий племінник. — Дивіться, карта України малюється!
— Степане! — закричала Тетяна. — Ти що, труби на другому поверсі не докрутив?!
— Я казав! — схопився Степан. — Я казав, що ті пластикові перехідники — то туфта! А ти: «Купуй дешевші, нам ще на штори треба!».
— То це я винна, що в тебе руки не з того місця?! — Тетяна забула про гостей і схопила ганчірку.
— Мої руки побудували цей замок! А твої забаганки його топлять! — Степан уже ліз по драбині нагору.
Родичі мовчки перезирнулися. Марія Іванівна зітхнула, дістала з сумки пакунок з пиріжками і поклала на край «столу-дверей».
— Знаєте що, діти, — сказала вона спокійно. — Добре, що ви ще не добудували. Бо як добудуєте — вам же не буде про що сперечатися. А так — життя кипить!
Коли гості поїхали, Степан і Тетяна сиділи на порозі, дивлячись на зорі. У хаті за спиною капала вода в тазик, фанера на вікні тихо порипувала від вітру.
— Таню… — тихо сказав Степан.
— Що, Стьопо?
— А давай завтра купимо ту плитку, що Марія Іванівна радила? Може, хоч у туалеті буде порядок…
— Давай, — усміхнулася Тетяна. — Тільки чур я вибираю колір затирки!
— Ну, знову почалося… — зітхнув Степан, але міцніше притиснув до себе дружину.
Будівництво тривало. Одинадцятий рік обіцяв бути особливо цікавим.
Наталія Веселка
