Віктор сидів на лавці біля гаражів, тримаючи в руках телефон, на екрані якого горіло непрочитане повідомлення від дружини:
«Якщо поїдеш туди на Новий рік — між нами все. Я серйозно. Я втомилася бути другою».
Він подивився на годинник. 22:47, 30 грудня. До поїзда лишалося чотирнадцять годин. До маминої хати в селі — ще менше, якщо їхати машиною.
Ззаду почулися кроки. Важкі, знайомі. Це був дядько Мишко, сусід по гаражу, який уже років двадцять ночував тут, коли дружина його виганяла.
— Знову на лавці філософствуєш, Вітька?
Віктор зітхнув.
— Та от… вибираю між “двома пеклами”.
Мишко присів поруч, дістав з кишені пляшку, відкрив, зробив ковток і простягнув Віктору.
— Розказуй. Може, разом розберемося, в якому “пеклі легше горіти”.
Віктор узяв пляшку, але не пив. Просто тримав у руках, ніби гріючись.
— Мама телефонувала сьогодні тричі. Каже: «Синку, це ж останній Новий рік, коли я ще можу сама стіл накрити. Наступного року вже не знаю, чи встану». Їй сімдесят шість, Мишко. І вона не плаче в трубку, не істерить. Просто тихо так каже: «Приїдь, якщо зможеш. А ні — то й не треба. Я звикла».
Мишко кивнув, ніби вже чув цю пісню сто разів.
— А Юлька?
— Юлька сказала: «Якщо поїдеш — не повертайся. Я не буду чекати, поки ти знову будеш рятувати всіх, крім нас». І це не істерика. Це вже холодний голос. Знаєш, коли людина вже все для себе вирішила.
— А діти?
— Діти з нею. Кажуть: «Тато, ми вже п’ять років не святкуємо Новий рік удома. Завжди або в селі, або ти в мами, пбо на чергуванні». Сашко навіть не кричав. Просто сказав: «Мені вже шістнадцять. Я не хочу більше дивитися, як мама плаче в ванній».
Мишко довго мовчав. Потім тихо:
— Підеш — дружину втратиш. Не підеш — матір. І що ж ти робиш, Вітька? Сидиш тут і чекаєш, поки хтось за тебе вибере?
— Я не можу розділитися на дві частини, — голос у Віктора тремтів. — Не можу бути одночасно там і тут.
— А ніхто й не просить розділятися, — Мишко забрав пляшку назад. — Просить вибрати. І жити з тим вибором.
Віктор підвів очі.
— А ти б що зробив?
— Я вже робив, — Мишко посміхнувся криво. — Дванадцять років тому. Мама вже відходила в засвіти в селі. Дружина сказала: «Їдь — і не повертайся». Я поїхав. Мами не стало на моїх руках тридцять першого о пів на третю ночі.
А коли повернувся другого січня — вдома вже були чужі замки. Дружина забрала дітей і поїхала до мами в Полтаву. Я їх бачив потім тільки раз на три роки, коли вони приїжджали. То тепер я тут. З пляшкою.
Віктор відчув, як у горлі стає туго.
— Тобто ти шкодуєш?
— Шкодую, що не знайшов третього шляху. Але третього шляху не було. Було тільки два: або зрадити матір, або зрадити сім’ю. Я обрав матір. І втратив усіх.
Віктор встав. Ноги тремтіли.
— Я піду додому. Поговорити.
— А якщо вона скаже «ні»?
— Тоді я знатиму, що пробував.
Віктор пішов через темний двір. Сніг скрипів під ногами. У вікнах новорічні гірлянди блимали червоно-зеленим. У нього вдома гірлянд не було вже три роки — Юля казала, що втомилася їх розвішувати для порожньої квартири.
Він відчинив двері тихо. У коридорі горіло тільки маленьке бра над дзеркалом. Юля сиділа на кухні в светрі, який він їй купив позаторік у Празі. Перед нею стояла недопита чашка чаю і телефон.
Вона не підняла очі.
— Ти вирішив?
Віктор сів навпроти.
— Я не знаю, Юль. Я справді не знаю.
Вона нарешті подивилася. Очі були сухі, але червоні.
— Знаєш. Ти завжди знаєш. Просто боїшся сказати вголос.
— Я боюся тебе втратити.
— Ти вже мене втрачаєш, Вітьок. Щодня потроху. Кожного разу, коли кажеш «мама одна», а я чую «ти не така важлива».
Він простягнув руку — вона не відсмикнула, але й не стиснула.
— А якщо я не поїду? Якщо скажу мамі, що не можу? Що тоді?
Юля гірко посміхнулася.
— Тоді ти будеш сидіти тут і ненавидіти мене. І себе. І кожного разу, коли дзвонитиме телефон з села, ти будеш дивитися на мене так, ніби я тобі кайдани наділа. А я цього не витримаю. Краще вже нехай відразу.
Віктор опустив голову.
— Я не хочу тебе ненавидіти.
— То не ненавидь. Зроби щось.
Вони мовчали довго. Потім Юля тихо сказала:
— Знаєш, що я зрозуміла за ці роки? Ти не можеш не рятувати. Це в тобі. Мама, діти, пацієнти, сусіди, навіть той кіт у підвалі, якого ти годував усю зиму. Але я не хочу бути тією, кого ти рятуєш останнім.
Віктор підняв очі.
— А якщо я поїду… але не один?
Юля здивувалася.
— Тобто?
— Якщо ми всі поїдемо. Ти, я, Сашко, Настя. Усі разом. До мами. На одну ніч. А потім повернемося. І святкуватимемо вже тут, удвох. Або втрьох, або вчетверо. Але разом.
Юля довго мовчала.
— Вона нас не пустить, — сказала вона нарешті. — Вона скаже: «Навіщо вам старій у хаті мотатися, сидіть удома».
— То ми не питатимемо дозволу. Просто приїдемо.
Юля подивилася на нього уважно.
— А діти?
— Діти поїдуть, якщо я скажу, що це важливо. І якщо ти скажеш, що це важливо.
Вона відвела погляд.
— Я не знаю, чи зможу сидіти за одним столом з твоєю мамою і посміхатися.
— А я не знаю, чи зможу дивитися на тебе тут, як моя мама там прощатиметься з життям наодинці.
Знову тиша.
Потім Юля встала.
— Добре. Я поговорю з дітьми. Але якщо вони скажуть «ні» — я не буду їх примушувати.
Віктор кивнув.
О пів на другу ночі вони сиділи всі четверо на кухні. Сашко в навушниках, Настя в піжамі з єдинорогами. Юля поставила на стіл печиво і какао.
— Слухайте, — почав Віктор. — Я хочу, щоб ми поїхали до бабусі на Новий рік. Усі разом. На одну ніч. А потім повернемося і святкуватимемо вже тут. Але разом.
Сашко зняв навушники.
— Серйозно? У бабусі в селі? Там же навіть інтернету толком немає.
— Серйозно. Бо бабусі сімдесят шість. І вона, можливо, більше таких новорічних ночей не побачить.
Настя подивилася на маму.
— Мамо… ти поїдеш?
Юля ковтнула.
— Якщо ви поїдете — я теж.
Сашко довго дивився в стіл.
— Я не хочу, щоб ти потім казала, що ми тебе змусили.
— Я не казатиму.
Настя раптом обійняла Юлю.
— Тоді поїдемо. Але тільки якщо ти не плакатимеш там. Обіцяєш?
Юля засміялася крізь сльози.
— Обіцяю.
О четвертій ранку вони вже пакували сумки. Віктор зателефонував мамі.
— Мамо, ми їдемо. Усі.
На тому боці довга тиша. Потім тихе:
— Синку… а Юля?
— Юля з нами.
Знову тиша. А потім мама заплакала. Не голосно. Просто тихо, як плачуть старі люди, коли вже не соромляться.
— То приїжджайте швидше. Я борщ ще не доготувала.
Вони виїхали о сьомій ранку тридцять першого. Машина йшла повільно — сніг, заметіль. Сашко спереду з татом, Настя ззаду з мамою. Увімкнули старі касети — «Веселі хлопці», потім «Машина часу». Юля навіть підспівувала.
До села дісталися о пів на першу дня. Мама стояла на порозі в старому кожушку, з хусткою на голові. Вона не кинулася обіймати. Просто стояла і дивилася, як вони виходять з машини.
Перша підбігла Настя.
— Ба! Ми приїхали!
Мама обійняла онучку так міцно, що Настя засміялася.
— Ой, ба, ти мене задушиш!
Потім підійшов Сашко. Мама погладила його по голові, хоча він уже був на голову вищий.
— Виріс, козаче…
Юля підійшла останньою. Вони з мамою довго стояли одна навпроти одної.
Мама заговорила першою:
— Дякую, що приїхала.
Юля ковтнула.
— Дякую, що покликали.
І вони обійнялися. Не довго. Але щиро.
Віктор стояв осторонь і дивився. І вперше за багато років йому не хотілося плакати від безвиході. Хотілося просто дихати.
Ввечері вони накрили стіл у великій кімнаті.
Старий сервант, кришталь з семидесятих, паперові серветки з півоніями. Борщ, вареники, холодець, оселедець «під шубою», мамині пиріжки з капустою і з маком. Пляшка з дев’яносто восьмого року — мама берегла «на особливий випадок».
О одинадцятій п’ятдесят дев’ять вони стояли навколо столу.
Мама підняла келих. Руки тремтіли.
— Дітки мої… Я не знаю, чи побачу ще один Новий рік. Але якщо й не побачу — то цей був найкращий. Бо ви всі тут. Усі разом.
Віктор відчув, як Юля стиснула його руку під столом.
Він подивився на неї. Вона посміхнулася — вперше за довгий час щиро.
Опівночі вони кричали «Ура!», били келихи об підлогу (мама дозволила — «один раз можна»), обіймалися, співали «Хай щастить».
А потім, коли всі розійшлися спати, Віктор і Юля вийшли на ганок. Сніг падав повільно, великими пластівцями.
Юля поклала голову йому на плече.
— Я думала, що не витримаю.
— Я теж.
— Але ми витримали.
— Ми витримали.
Вона підняла голову.
— А якщо наступного року вона… не зможе?
Віктор довго мовчав.
— Тоді ми приїдемо на кладовище. Разом. І поставимо їй найкращу ялинку. І пляшку відкриємо. І скажемо їй усе, що не встигли.
Юля кивнула.
— Разом.
Вони стояли так довго. Потім зайшли в хату. Мама ще не спала — сиділа в кріслі біля вікна.
— Не спиться?
— Думаю, — усміхнулася вона. — Думаю, що життя — воно як Новий рік. Іноді приходиш запізно. Іноді взагалі не приходиш. Але якщо прийшов — то вже не відпускай.
Віктор підійшов і поцілував її в лоб.
— Ми не відпустимо.
Мама взяла його за руку. Потім Юлину.
— Дякую вам. Обом.
І вони сиділи так до ранку — втрьох, у тиші, слухаючи, як тріщить піч і як сплять діти в сусідній кімнаті.
А за вікном падав сніг. І десь далеко били куранти. І життя, попри все, продовжувалося.
Не розділившись.
Не зрадивши.
Просто разом.
Валентина Довга
