– Пішла геть з моєї кухні! — заревіла свекруха в моїй квартирі. Вона готувала вечерю з моїх продуктів для своєї рідні.
Чоловік заплескав у долоні.
— Браво, мамочко! Нарешті поставила її на…
Але договорити він не встиг.
Знявши туфлі в коридорі, я з насолодюю пройшлася босоніж по теплому паркету. Це була моя фортеця, моя схованка. Кожна деталь тут була обрана з любов’ю: від м’якого дивана піщаного кольору до кумедних горщиків із кактусами на підвіконні. Я купила цю квартиру за рік до нашого весілля з Дімою, вклавши в неї всі свої заощадження й сили. Це було моє місце сили.
Мій чоловік Діма зустрів мене з посмішкою. Він працював із дому на фрілансі, тому майже завжди був тут. Його графік був гнучким, що мене спочатку тішило.
— Втомилася, кошеня? — він обійняв мене за плечі й поцілував у маківку. — Іди відпочивай, я зараз чай зроблю.
Я вдячно кивнула й пройшла у спальню, щоб переодягтися в домашній одяг. Діма був турботливим. Принаймні, він завжди намагався таким здаватися. Він пам’ятав, який чай я люблю, завжди розігрівав вечерю, якщо я затримувалася, і говорив компліменти. «Мабуть, це й є щастя», — думала я тоді, ігноруючи тихого, майже нечутного черв’ячка сумніву, що інколи прокидався десь у глибині душі.
Він прокидався, коли я бачила, що рахунок за комунальні знову оплатила я, бо в Діми цього місяця з проектами «не густо». Або коли я купувала продукти на весь тиждень, а він весело говорив: «О, відмінно, якраз було нічого на вечерю приготувати». Я списувала це на тимчасові труднощі. Творча людина, що з неї взяти.
Ввечері, коли ми сиділи на дивані й дивилися якийсь серіал, Діма поставив свою чашку на стіл і повернувся до мене.
— Лєн, тут таке діло. Мама телефонувала. До неї тітка Валя з родиною приїжджають у гостині післязавтра. Ну, ти пам’ятаєш, її сестра? Вони в нашому місті проїздом всього на один вечір. Мама хоче для них вечерю приготувати… по-сімейному.
— Добре, — кивнула я. — Нехай приходить до нас. У нас місця більше. Тітці Валі я завжди рада.
Діма занімів.
— Ну… вони не до нас прийдуть, вони у мами зупиняться. Просто вона хотіла б приготувати все у нас. Каже, у неї духовка барахлить, а в нас і кухня просторіша, і техніка нова. Вона прийде вдень, все зробить, а ввечері забере готове й поїде до себе їх зустрічати. Ти не проти?
«Дивне прохання», — промайнуло в мене в голові. Готувати тут, а вечеряти там. Але я тут же себе стримала. Ну, що в цьому такого? Тамара Павлівна, моя свекруха, дійсно любила готувати. А наша кухня, якою я так пишалася, була обладнана за останнім словом техніки. Мабуть, їй і справді буде зручніше. Я не хотіла здаватися дріб’язковою або негостинною.
— Звичайно, не проти, — усміхнулася я. — Нехай приходить. Може, їй щось потрібно купити з продуктів?
— Ні-ні, вона сказала, сама все принесе, — поспішно запевнив мене Діма й з полегшенням видихнув, ніби я зняла з його плечей тяжкий вантаж. — Дякую, кошеня, ти в мене найкраща.
Він знову обійняв мене, і я, втулившись в його плече, відчула себе великодушною й правильною. Адже я допомагаю його родині, створюю комфорт. Я хороша дружина. Цей самообман був таким солодким, що я й не помітила, як він почав просочувати все моє життя, немов густий сироп, що склеює здоровий глузд і інтуїцію.
Я тоді й уявити не могла, що ця родинна вечеря стане початком кінця, що ця простора світла кухня, моє улюблене місце в домі, перетвориться на сцену для найпринизливішої драми в моєму житті. Я просто жила, довіряла й вірила, що мою любов і турботу оцінять. Як же сильно я помилялася.
Залишалося всього два дні до того моменту, як мій затишний світ, що я так ретельно будувала, розлетиться на дрібні гострі уламки.
У той самий день я повернулася з роботи трохи раніше звичайного. На душі було якесь туге занепокоєння, схоже на передчуття. Я зписала це на втому й похмуру погоду. Ще у під’їзді я відчула сильний запах смаженого цибулі та якихось спецій. Запах зовсім не властивий нашій квартирі. Зазвичай у мене вдома пахло випічкою, корицею або свіжістю. Двері виявилися не замкнені на верхній замок, як я завжди робила. Вони просто були прикриті. Серце неприємно тьохнуло. «Діма вдома. Мабуть, забув замкнути».
Я увійшла в квартиру й одразу попрямувала на кухню, звідки лунали звуки й запахи. Картина, що відкрилася мені, змусила мене завмерти на порозі. Моя світла, майже стерильна кухня перетворилася на філіал якоїсь громадської їдальні. В центрі цього хаосу, немов полководець на полі бою, стояла Тамара Павлівна. Вона була в моєму фартусі, який я купила в подорожі по Італії й дуже берегла. На всіх поверхнях стояли миски, ложки, каструлі. На плиті щось кипіло, шкварчало й булькало одразу в трьох посудинах. Стільниця, яку я кожного ранку витирала до блиску, була заляпана борошном і чимось жирним. У раковині зібралася гора брудного посуду. Діма метушився поруч, виконуючи роль підмайстра. Він чистив картоплю, кидаючи шкірки прямо в раковину на мою нову блискучу мийку з штучного каменю.
— Мам, а куди цю каструлю ставити? — питав він. І в його голосі чулося таке підлабузництво, якого я ніколи не помічала в його спілкуванні зі мною.
— Привіт, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно й дружньо.
Діма здригнувся й обернувся. На його обличчі відбилося здивування, змішане з якоюсь виною.
— О, Лєн, ти вже прийшла? А ми тут готуємо.
Тамара Павлівна лиш на секунду відірвалася від свого заняття — лютого помішування чогось у великій каструлі моєю улюбленою дерев’яною лопаткою, яку не можна було використовувати для таких цілей. Вона окинула мене швидким, оцінюючим поглядом і знову відвернулася.
— Здрастуй, — буркнула вона, не вдостоївши мене навіть кивка. Я відчула себе чужою, зайвою, у своїй власній кухні.
«Спокійно, Лєно, спокійно. Вона просто захоплена процесом. У неї скоро гості, не треба нагнітати». Я зробила глибокий вдих і спробувала посміхнутися.
— Я бачу, робота кипить. Може, допомога потрібна?
— Не треба, ми самі впораємося, — відрізала свекруха, не повертаючи голови. Її спина була напружена й виражала повне неприйняття моєї присутності.
Я пройшла до холодильника, щоб узяти пляшку води. Коли я його відкрила, то завмерла. Полиці були напівпорожніми. Зникла пачка фермерського сиру, яку я купила вчора. Пропав великий шматок шинки, яку я зберігала для особливого випадку. Не було й контейнера з органічними овочами, за які я віддала чималу суму на ринку. Я заглянула на стіл і побачила, як Тамара Павлівна ріже мій сир величезними шматками в салат, щедро заправляючи його моєю ж оливковою олією першого віджиму, яку я використовувала буквально по краплі.
— А де продукти, які ви принесли? — обережно запитала я, намагаючись не видати свого шоку.
Діма почервонів і відвів очі.
— Лєн, ну що ти починаєш? Мама трохи не розрахувала. Вирішили взяти те, що було. Яка різниця? Ми ж родина. Потім купимо.
«Потім купимо. Точніше, потім куплю я», — з гіркотою подумала я. Але вголос нічого не сказала. Я просто закрила холодильник і відчула, як усередині мене починає закипати глухе роздратування. Це було вже не просто готування на чужій кухні. Це було відверте користування моїми ресурсами без дозволу.
Я вирішила не втручатися. Пішла в кімнату, щоб не бачити цього розгардіяшу й не чути господарського тону свекрухи. Я сіла на ліжко й намагалася читати книгу, але рядки розпливалися перед очима. З кухні долітали голоси. Вони не намагалися говорити тихше.
— Дім, ну що в тебе за дружина? — жалілася Тамара Павлівна. — Холодильник пустий, одні делікатеси дурні. Нормальної їжі нема. Ледве наскребла на три салати. І чого вона прийшла так рано? Тільки під ногами метушиться. Дивиться, наче я в неї останнє забираю.
Моє серце стислося. Я чекала, що почую, як Діма заступиться за мене. Скаже, що це не її справа, що я багато працюю, що я маю право купувати ті продукти, які хочу. Але я почула лише його тихий, винуватий голос:
— Мам, ну перестань. Вона просто втомилася.
— Втомилася вона, — фиркнула свекруха. — Я в її роки на трьох роботах пахала й ще встигала тобі борщі на тиждень уперед варити. А ця принцеса, усе-то їй не так. Посуд не той узяла, олію не ту налила.
Я заплющила очі, щоб не заплакати від образи й безсилля. Він не просто не захистив мене — він дозволив своїй матері говорити про мене в такому тоні, у моєму домі.
Через годину я не витримала й знову вийшла з кімнати. Гості Тамари Павлівни вже мали скоро приїхати до неї, а вона, здавалося, й не збиралася йти. Навпаки, вона дістала мої найкращі контейнери — великі, скляні — і почала методично розкладати в них усю приготовану їжу: мої салати, мою печеню, зроблену з мого м’яса. Вона збиралася забрати все, взагалі все. Навіть ту гору картоплі, яку чистив Діма. Вони навіть не лишать нам нічого на вечерю. Ця думка здалася мені настільки абсурдною, що я вирішила, що це якась помилка. Може, вона відклала щось для нас?
Я підійшла до столу.
— Тамаро Павлівно, а ви все забираєте? Ми з Дімою думали, може, повечеряємо разом.
Вона подивилася на мене так, ніби я попросила в неї милостиню.
— Лєночко, це для гостей, для родини. Їм же треба щось їсти, а ви собі що-небудь замовте. Ти ж у нас добре заробляєш.
І ця фраза, сказана з єхидною посмішечкою, стала останньою краплею. Моє терпіння, таке довге, таке вистраждане, лопнуло. Я подивилася на розгромлену кухню, на свої порожні полиці в холодильнику, на самовдоволене обличчя свекрухи й відчула, як хвиля холодного, чистого гніву піднімається з самої глибини моєї душі.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Тамаро Павлівно, це вже переходить усі межі, — сказала я твердо, дивлячись їй прямо в очі. — Це мої продукти, це моя кухня, і я не давала дозволу використовувати її як безплатний ресторан з їжею на винос.
На секунду на її обличчі відбилося здивування. Вона явно не очікувала від мене такого спротиву. Зазвичай я мовчала, ковтала, посміхалася. Але здивування швидко змінилося зневажливою люттю. Вона випрямилася, уперши руки в боки, і її обличчя перекривилося.
— Що ти сказала? — прошипіла вона, підвищуючи голос. — Твоя кухня?! Та ти знаєш, скільки сил мій син вклав у цей дім, щоб ти тут жила, як королева?
«Яких сил?» — промайнуло в мене в голові. «Сил, щоб лежати на дивані?» Але я не встигла цього сказати. Вона зробила крок до мене. Її очі виблискували. Вона ткнула пальцем у бік дверей.
— Пішла геть з моєї кухні! — заревіла вона так, що задзвеніли склянки у серванті. — Не заважай мені готувати для моєї родини!
Я остовбіла. «Геть з моєї кухні, у моїй квартирі». Від шоку я навіть не могла дихати. Я подивилася на Діму, шукаючи в його очах підтримки, порятунку, хоч натяку на здоровий глузд. Але те, що я побачила, було страшнішим за крик його матері.
Діма стояв, притулившись до одвірку. На його обличчі була широка, задоволена посмішка. Він повільно, театрально запоескав у долоні.
— Браво, мамочко, — промовив він із захватом. — Нарешті поставила її на…
Але договорити він не встиг. У цей момент усередині мене щось обірвалося. Немов туго натягнута струна, яка дзвеніла від напруження останні кілька років, нарешті лопнула. Біль, образа, приниження — все це зникло, поступившись місцем крижаному, кришталево чистому спокою. Я більше не була тією Лєною, що намагалася всім догодити.
Я подивилася на чоловіка, а потім на його матір. Мій голос прозвучав рівно й холодно, без єдиної тремтячої нотки.
— На місце, Дімо? Ти це хотів сказати? Поставити мене на місце в моєму ж домі?
Його посмішка сповзла з обличчя.
— Що ти несеш? Це наш спільний дім, — процідив він, все ще намагаючись зберегти хорошу міну.
Я невесело усміхнулася.
— Ні, Дімо, ти помиляєшся. Цей дім — мій. Ця квартира була куплена й повністю обставлена на мої гроші за рік до того, як ми розписалися. Усі документи на моє ім’я. Ти сюди не вклав жодної копійки. Ти, здається, взагалі забув, коли востаннє вкладав хоч щось у нашу родину, крім своєї присутності на дивані.
Тиша, що настала на кухні, була оглушливою. Було чути лише, як на плиті щось продовжує тихо кипіти. Обличчя Тамари Павлівни витягнулося. З переможного воно перетворилося на розгублене й зле. Діма дивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Так от, — продовжила я тим же крижаним тоном, оглядаючи поглядом їх обох, а потім гору контейнерів з моєю їжею. — Я даю вам десять хвилин, щоб ви зібрали свої речі, свій посуд, якщо ви його приносили, і пішли з моєї квартири.
Я зробила паузу й подивилася прямо на Діму.
— І ти, Дімо, теж. Твої речі я зберу пізніше. Можеш заїхати за ними завтра. А зараз ідіть обоє.
Першою опам’яталася Тамара Павлівна. Її обличчя почервоніло.
— Та як ти смієш?! Синку, вона тебе виганяє з твого ж дому!
— Мамо, тихо, — прошепотів Діма. Його впевненість випарувалася без сліду. Він підійшов до мене, спробував узяти за руку. — Лєн, ну що ти таке говориш? Давай заспокоїмося, поговоримо. Ти ж не всерйоз.
Я відсмикнула руку, як від вогню.
— Я ніколи в житті не була більш серйозна. Дімо, десять хвилин. Час пішов. Якщо ви не підете самі, я викликаю поліцію, і їм я теж покажу документи на квартиру.
Це подіяло. Згадка про поліцію протверезила їх миттєво. Тамара Павлівна, кидаючи на мене палючі погляди, почала квапливо згрібати свої нечисленні пожитки, які принесла з собою. Діма метався по кухні, не знаючи, за що хапатися. Його обличчя було блідим.
— Ти пошкодуєш про це, Лєно! Сильно пошкодуєш! — кричав він. — Ти залишишся одна!
— Я вже давно одна, Дімо, — тихо відповіла я. — Просто тільки зараз це зрозуміла.
Вони пішли, гучно хлопнувши дверима. Я залишилася стояти посеред розгромленої кухні. Адреналін відступив, і на мене накотила така порожнеча, що підкосились ноги. Я опустилася на стілець і тільки тоді помітила на столі забутий Дімою телефон. Він лежав екраном догори, і екран світився. Прийшло нове повідомлення. Не знаю, що змусило мене взяти його в руки. Мабуть, бажання переконатися, що я не з’їхала з глузду.
Повідомлення було від «Мама». Я відкрила переписку, і те, що я прочитала, було набагато гіршим, ніж усе, що я могла собі уявити. Це була не просто побутова сварка. Це була змова.
«Не забудь знову нагадати їй про дарчу на половину квартири. Скажи, що це для нашого майбутнього, для дітей. Треба дожати її цього місяця», — писала Тамара Павлівна тиждень тому.
«Мам, вона хитра, відчуває підступ. Сьогоднішньою вечерею я покажу їй, хто в домі господар. Ти головне пожорсткіше з нею, як домовилися», — відповідав Діма.
Я листала далі й далі, і з кожним рядком мені ставало фізично погано. Вони обговорювали мене як проблему, як ресурс, який потрібно правильно обробити.
Коли шок минув, я встала, глянула на хаос навколо, на брудні каструлі, на жирні плями, на розсипане борошно. Це був не просто безлад. Це були сліди їхнього вторгнення, сліди чужої ворожої волі в моєму особистому просторі.
І я почала прибирати.
Спочатку я зібрала всю їжу, яку вони приготували з моїх продуктів, у великий сміттєвий пакет. Без найменшого жалю. Я не змогла б з’їсти жодного шматочка. Це було б рівнозначно тому, щоб проковтнути власне приниження.
Потім я взялася за посуд. Я мила кожну тарілку, кожну виделку, кожну каструлю з якимось озвірінням. Я відтирала стільницю, відмивала плиту, вичищала раковину від картопляних шкірок. Звук води й скрип губки були єдиними звуками в порожній квартирі. Це було не прибирання. Це був ритуал очищення. Я змивала не лише бруд. Я змивала його дотик, її слова, їхню присутність. Я змивала три роки свого життя, побудовані на брехні й ілюзіях.
Коли кухня знову засяяла чистотою, я відкрила всі вікна навстіж, впускаючи в квартиру холодне свіже листопадове повітря. Я вимітала останні залишки чужого запаху, запаху обману.
Я стояла біля вікна й дивилася на вогні нічного міста. Усередині більше не було ні болю, ні порожнечі, лише тиша. Спокійна, умиротворююча тиша.
Я більше не відчувала себе самотньою. Я відчувала себе вільною. Мені не треба було більше нікому нічого доводити, підлаштовуватися, заслуговувати на любов. Мій дім знову став моєю фортецею. Тільки цього разу ворота в неї я вирішила зачинити на всі замки.
Я повільно обійшла свою квартиру, торкаючись речей, стін. Усе було на своїх місцях, і я нарешті теж була на своєму місці. У своєму житті. Одна. І це було не страшно. Це було правильно.
