Пішов у ліс по ялинку і застав коханців у хатині на хуторі та в колгоспному телятнику

Якось потрапив я до лікарні саме напередодні Нового року й провалявся там усі свята. То була звичайна районна лікарня, і хворі, а лежало їх у палаті зі мною ще п’ятеро дyш, святкувати відпросилися додому, а я не міг, оскільки регулярно, чотири рази на добу, приймав уколи пеніциліну. Правда, залишився не сам – іще з одним товаришем по нeщастю, немолодим уже чоловіком із сивою чуприною.

Одного дня ми сиділи в їдальні, без апетиту жуючи лікарняний обід. У кутку стояла прикрашена ялинка, проте святкового настрою не додавала, нагадуючи про свято, яке триває десь, але не тут. Мій напарник також поглядав невесело в той куток.

– Через отаку ялинку, можна сказати, я і кантуюся тут час от часу, – мовив до мене він.
Я зиркнув на нього зацікавлено. Й ось що почув далі:

– Наприкінці року переїхали із сім’єю в інше село, куди мене направили працювати економістом у місцевому колгоспі. Наближався Новий рік, а в хаті бракувало ялинки. Хотілося зробити дітям справжнє свято, тому вирішив піти до лісу. П’ять кілометрів – немала відстань, але не для моїх тодішніх молодих ніг. Сніг ледве прикривав землю, трохи приморозило, так що йти можна було і бездоріжжям.

Вирушити зміг лише в обід тридцять першого грудня. Пізнувато, проте до темряви мав би встигнути повернутися. Усе йшло за планом: менше ніж за годину був уже в лісі й вибрав ялинку. Шукаючи підходящої, заглибився в гущавину, а щоб не петляти по власних слідах, назад пішов навпростець і потрапив на іншу дорогу. Вона звернула з мого маршруту, і я подався полем, яке виявилося замерзлим болотом, та про це дізнався, як провалився в багнюку по пояс.

Докоряючи собі за необачність, виліз із ями й розпачливо озирнувся довкола. Смеркало, додому було ще далеко, а мокрі штани і черевики вже починали замерзати. Навіть якщо й бігти, а з ялинкою на плечах і сокирою за поясом це буде непросто, все одно мороз добряче прихопить. Іншого виходу не було б, якби не уздрів під лісом, десь за півкілометра, кілька темних будівель. Не відав, хто живе на тому хуторі, проте сподіванка знайти там тепло й можливість обсушитися погнала туди.

На превелику радість, з димаря звивався дим, а одне віконце хатини глипало тьмяним жовтим світлом. Коли ступив на подвір’я, чвакаючи мокрими ногами, з будки загавкав невеличкий песик. Рипнули хатні двері, й у прочілі постала жінка років сорока, з непокритою головою, на якій пишним калачем була вкладена коса.

Вийшла без верхнього одягу, в сірій кофті, чорній довгій спідниці та калошах на босу ногу, тримаючись однією рукою за клямку дверей, ладна будь-якого моменту в разі загрози захлопнути їх.

– Що вам потрібно? – запитала. Демонструючи мокрі штани, я розповів про свою халепу й попросився до хати обсохнути. На її обличчі проявилося занепокоєння, якусь хвилю дивилася на мене мовчки, вирішуючи, що робити, потім погляд її полинув десь повз мою постать, навіть головою покрутила туди-сюди, начебто визирала щось і прислухалася.

– Заходьте, – врешті-решт запросила, зітхнувши, – але сокиру залишіть надворі.
Вона завела мене на кухню, освітлену гасовою лампою (діялося це на початку сімдесятих, коли електрику підвели ще навіть не в усі села району), де горіло в плиті, примурованій до печі, й апетитно пахло з каструль, у яких булькало вариво.

– Знімайте мокре, – сказала. – Черевики покладу на піч, а штани розвішу на жердці. Там вони хутко висохнуть.

Я слухняно все виконав, соромливо затуляючи свої сімейні труси рядном, яке дала мені для цього. Та тільки-но вона злізла з табуретки, на яку ставала, вішаючи штани, як знадвору долинув гуркіт мотоцикла.

– Ой лишенько! – сплеснула долонями й зашарілася. – Це Дем’ян-лісник. Якщо він застане тут вас, та ще й без штанів – буде біда! Хутенько ховайтеся на печі і сидіть там нишком, доки я його не спроваджу з хати! – легенькими штурханами в спину примусила мене вилізти на піч, здерла із жердки мої штани, закинула їх услід і затулила лаз ширмою.

«Лише цього мені бракувало!» – прикро думав, завмерши на теплій черені в майже цілковитій темряві. Тим часом рипнули двері, загупали кроки й на кухні залунав грубий чоловічий голос. Хазяйка спочатку справді намагалася спровадити гостя з хати, але Дем’ян і слухати не хотів її відмовок.

– Я весь промерз, доки їхав на тій таратайці, – гримів бас лісника. – Дай хоч зігріюся!
З подальшої мови я здогадався, що вони збираються вечеряти і що лісник у цій хаті не був нежданим, тож виходило, що я своїми мокрими штаньми перебив удові побачення з коханцем. Та незабаром вона забула про мою присутність – і вони любесенько собі воркували за чаркою, як то кажуть, і шкваркою.

Лісник усе насміхався зі своєї жінки, хоч як намагалася відвернути його від цієї теми любаска. Буцімто і нечупара, і їсти не вміє зварити. А вже яка дурна, що й годі казати! Її обманути – що плюнути. Скільки вже дурив, вигадуючи різні приключки, щоб приїхати на хутір, – усьому вірила. От і сьогодні сказав, що буде в лісництві підсумкова нарада за рік, так що повернеться дуже пізно, добре, якщо вночі, а може, і вранці. Сприйняла як належне.

Той обід їхній тягнувся, здавалося, вічність. Я сидів як на голках: уже давно споночіло, вдома мене не дочекаються, та що вдіяти? Аж тут ще й про ялинку мою лісник запитав: мовляв, чого вона лежить у дворі.

– Та то я, – каже господиня, – хотіла поставити в хаті: свято ж, але не встигла.

– То давай поставимо зараз, – запропонував лісник. – Який Новий рік без ялинки?! Діставай іграшки, – наказав, а сам пішов по деревце.

– Як ви там? – зазирнула на піч, зоставшись сама. – Потерпіть іще трошки!

– Не чіпайте моєї ялинки! – засичав до неї я. – Із чим додому повернуся?

Але вона вийшла з кухні, нічого не сказавши, бо вже чувся шум із сіней, і лампу забрала. Я зостався в кромішній пітьмі, почуваючи себе гірше нікуди: без штанів, без ялинки, без новорічного свята.

Як довго вони вбирали мою ялинку, коли перейшли до головної справи, заради якої примчав сюди на мотоциклі лісник, міг тільки здогадуватися. Кухню та світлицю, де вони усамітнилися, розділяли сіни, майже повністю поглинаючи звуки, що долинали звідти. У відчаї думав, що вже ніколи не виберуся з цієї проклятої печі, що висохне на ній не тільки мій одяг, але й моє тіло. Проте господиня таки визволила мене з цього ганебного полону. Була, мабуть, уже ніч, коли вона виводила надвір.

– Вибачте, що затримала вас, – прошепотіла на порозі. – І за ялинку.

– Віддайте хоч сокиру, – сказав понуро на те.

Одурманений свіжим морозяним повітрям і волею, я подався з хутора. Та, пройшовши кільканадцять кроків, зупинився. Надворі було так темно, як і на печі. І жодного орієнтира. Навіть хутір позаду вже поглинула темрява.

Покрутив головою туди-сюди й таки помітив удалині крапочку світла. Це на нашому колгоспному дворі, біля ферми, електрична лампочка горить! Щовечора її вмикають, щоб сторожу було видно територію. Маючи дороговказ, я піднісся духом і почимчикував примерзлим полем.

Ось уже і ферму можна було розрізнити. Та замість полегшення, що нарешті дійшов до села, мене охопив неспокій: жарівка світила зі стовпа, хоча повинна бути на причілку ферми. А підійшовши ближче, і зовсім зневірився – то таки був чужий колгоспний двір. Степанівки чи Заболотного – сусідніх сіл, розташованих у протилежному боці від хутора.

Якщо це так, то я від свого села віддалився вже на кілометрів десять. Повертатися назад у темряві було б несусвітньою дурницею. Слід перебути десь тут решту ночі й вирушати додому, коли розвидниться.

Щоб не околіти надворі, зайшов у ферму. То був телятник, наполовину порожній, з однією слабенькою лампочкою, що жевріла в протилежному кінці. Там і телята скупчилися у своїх кошарах. Сторожа не видно, мабуть, гріється в іншому приміщенні, тож я полегшено зітхнув і приліг на купу соломи, якою було завалено одну з кошар. Незабаром став проймати холод, і я зарився в солому по шию. А трохи зігрівшись, незчувся, як задрімав.

Розбудили мене голоси. І доки я думав, що робити, хтось гепнувся на солому, за якийсь метр від мене, вовтузячись.
– Що ти робиш? – прошепотів, хихикаючи, жіночий голос. – Я ж іще телят не попорала!

– Встигнеш, – відповів сопучи чоловічий.

Я знову почувався, як у хуторянки на печі, та, слава Богу, ці впоралися хутко. Проте вставати не квапилися. Лежали, тихенько розмовляючи.

– Я, – каже він, – зі своєю заразою Новий рік у кумів зустрічав. Серед ночі тягнула мене додому, та я придурився сильно п’яним, то пішла сама. Передрімав трохи – та й до тебе.

– А мого придурка ще й досі нема, – відповідає вона. – Вчора брехав мені, що буде підсумкова нарада допізна, мовляв, не жди. А сам на хутір до Пріськи подався. Думає, що я не знаю про його походеньки. Хай би і не вертався звідти, падло.

Читайте також: «Це кінець, весілля не буде!»: Матір аж пеpeкосило, коли побачила шpaм на обличчі майбутньої невістки. Заборонила сину одружуватися з такою

Поговоривши ще про се-те, вони нарешті пішли, а згодом і я, дочекавшись досвітку, вибрався надвір, ніким не помічений. Додому дістався вже без пригод. Без ялинки, правда, зате, на радість жінці й дітям, живий. Не скажу, що здоровий, бо купання в болоті, а потім ночівля в телятнику таки вилізли боком – зaxворів бpoнхітом, який перейшов у хpoнічний, а згодом – в аcтму, тож мушу чи не щороку кантуватися по лікарнях.

Автор – Ігор СЛАВИЧ

За матеріалами видання “Вісник

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram