Після неприємної ситуації в лікарні, жінка вирішила переїхати жити в село. В електричні вона зустріла чоловіка, який як дві краплі води був схожий на її Івана. Тільки Івана вже як кілька років не було на землі.

Після неприємної ситуації в лікарні, жінка вирішила переїхати жити в село. В електричні вона зустріла чоловіка, який як дві краплі води був схожий на її Івана. Тільки Івана вже як кілька років не було на землі. 

— Ірина Василівна, пацієнтові з восьмої палати погано. Задихана, з розширеними від хвилювання очима, медсестра різко відчинила двері ординаторської. Лікарка навіть не встигла допити чай, скочила з місця. Стетоскоп вже був у руках. Вони разом кинулися коридором. Що сталося? Кроки Ірини Василівни відлунювали під стелею. Динаміка ж була позитивна. У палаті панувала гарячкова метушня. Медсестри намагалися підключити апаратуру, чиїсь руки стискали грушу амбу, але на моніторі безжально тягнулася одна єдина рівна лінія. Холодна машина мовчала. Спроби реанімації тривали хвилину-дві-п’ять, та серце пацієнта не відгукнулося.

— Час 10:40, — тихо промовив хтось.

Ірина важко опустилася на стілець біля вікна. Долоні тремтіли, а в голові глухо стукало. Що ж сталося? Все ж йшло на краще. На поправку.

— Таке буває, Ірино Василівно, — лагідно, майже по-материнськи, торкнулася її плеча медсестра Марина і, нічого більше не кажучи, вийшла.

Не встигла лікарка зібратися з думками, як у двері просунула голову знайома постать. Олександр Іванович хитро примружився, побачивши темний екран монітора.

— О, що, Ірино Василівно, прогавили пацієнта? — Його усмішка була різкою, як лезо.

— Ідіть, Олександре Івановичу, і без вас вистачає втіх, — холодно відповіла вона і просто зачинила двері перед його носом.

Їхня взаємна антипатія тягнулася роками. Йому дошкуляло, що Ірина, хоч і молодша на три роки, мала значно більше авторитету серед колег та пацієнтів. Її поважали не за титули, а за справжній талант, за інтуїцію, вважали, що вона лікарка від Бога. Він же був звичайним посереднім фахівцем з великими амбіціями, переконаний, що без цієї вискочки він давно би головним в лікарні.

Олександр мав дивну зовнішність: високий та стрункий, з пожежною шапкою рудого волосся, яке стирчало навіть з вух та носа, із щетиною, що ніколи не зникала з обличчя. Проте й у нього були свої прихильниці, попри те, що був давно одружений. Ірина ж не переносила його навіть на дух. Сьогодні він відчував тріумф. Суперлікарка втратила пацієнта, і тут, наче на замовлення, до нього тихцем підступила медсестра Наталка, та сама, що в душі зберігала до нього теплі почуття.

— Олександре Івановичу, — її голос тремтів. — Мені треба вам дещо сказати.

Він поблажливо кивнув, показуючи на стілець.

— Ну, я… випадково видалила призначення Ірини Василівни для цього пацієнта.

Вона розгублено опустила очі.

— Як це “видалила”?

Він різко підвівся, але в голосі чулося збудження.

— І що там було призначено?

— Не встигла прочитати, натиснула щось у комп’ютері і все зникло. Ви про це комусь казали?

— Ні, побоялася.

Її губи тремтіли, очі наповнювалися слізьми.

Він обмірковував почуте, потім лагідно поплескав її по руці.

— І не кажи, бо справа серйозна. Можеш потрапити під суд. Пам’ятай: нічого не бачила, нічого не знаєш.

Підвівшись, він наблизився до неї. Наталка піднялася теж. Він міцно обійняв її за плечі і тихо прошепотів на вухо:

— А якщо хтось дізнається, я тобі вже не допоможу.

У неї перехопило подих, і вона лише кивнула, не в силах вимовити ані слова. Олександр, спостерігаючи за цим, смакував у думках близьке фіаско своєї головної суперниці.

Вранці наступного дня у кабінеті головного лікаря зібрали всіх завідувачів відділень та ключовий персонал. Атмосфера була напружена, як перед грозою. Головний лікар, зосереджений і суворий, почав без вступних люб’язностей.

— Вчора в нашій клініці сталася неприємна подія. Через недбалість однієї з наших колег ми втратили пацієнта, який впевнено йшов на поправку.

Його погляд гострий і безжальний вп’явся в Ірину.

— Ірино Василівно, поясніть, як так сталося, що ви не призначили хворому антикоагулянти? Вранці я отримав висновок патологоанатома. Тромбоемболія.

Ірина не приховувала здивування.

— Це неможливо. Всі призначення були зроблені за протоколом, в тому числі й фізичні вправи.

— Ви, звісно, вибачте, але досить, — різко перебив її головний лікар. — Переглянувши записи у медичній системі, ми не знайшли жодної згадки про антикоагулянти чи подібне лікування.

— Повторюю, — голос Ірини став твердішим. — Всі рекомендації були внесені згідно з програмою лікування.

— Ці пояснення залиште для суду, — холодно промовив головний, трясучи товстою текою з роздрукованими документами. — Родичі вже готують позов. Нам така пляма на репутації не потрібна. Якщо не хочете бути звільненою за невідповідність, пишіть заяву за власним бажанням.

Присутні переглянулися. В повітрі закружляв ледь чутний шепіт. Обличчя лікарки налилося жаром, а сльози підступили до очей. Щоб не розплакатися при всіх, вона схопила чистий аркуш, швидко написала кілька рядків і вийшла з кабінету, залишивши за спиною гнітючу тишу. Ніхто не помітив, як Наталка, що стояла в кутку, раптом почервоніла й стиснула плечі. А в очах Олександра майнула відверта зловтіха.

Скинувши білий халат і поклавши до сумки особисті речі, Ірина прямувала до виходу з клініки, коли її наздогнала Марина.

— Ірино Василівно, зачекайте! — задихано мовила вона. — Ви ж при мені вносили ті рекомендації, я пам’ятаю. Просто я їх не встигла прочитати, а потім якось випало з голови, а тепер їх зовсім немає в системі. Може, хтось навмисно це зробив?

Вона ледь помітно кивнула в бік координаторської, куди щойно зайшов Олександр Іванович. Всі знали, що між ним та Іриною вже давно панує відкрита неприязнь.

— Не думаю, що він на таке здатний, — Ірина злегка всміхнулася, хоча в очах її читалася гіркота. — Не вистачило б духу. Але дякую, що віриш мені.

Ірина повернулася додому, відчинила двері тихо, наче боялася розбудити спогади. У кухні стояла гнітюча тиша. Вона сіла за стіл, повільно підсунула до себе рамку з фотографією, і сльози, стримувані весь день, самі зірвалися з очей. На знімку усміхаючись дивився Іван, її чоловік, який три роки тому не повернувся з завдання. Він працював в ДСНС. Того злочастного дня вони розбирали завали будинку. Серед бетонних уламків він почув слабкий дитячий плач. Іван кинувся туди, йому вдалося витягти дитину, буквально виштовхнувши її назовні крізь вузький пролом. Але в ту ж мить масивна плита зірвалася й придавила його. Врятувати чоловіка так і не змогли. Після цього Ірина ще довго не могла отямитися.

Вони прожили пліч-о-пліч 14 років, майже без сварок. Лише один раз між ними пробігла тінь непорозуміння, коли він сказав, що йде працювати рятувальником. Ірина намагалася його відмовити. Навіть думала поставити ультиматум. Але Іван лише тихо та впевнено промовив:

— Іринко, хтось же має рятувати людей?

Вона зрозуміла, сперечатися марно, і більше до цієї теми не поверталася.

Ввечері зателефонувала Марина. Її голос звучав стурбовано.

— Обвинувач діє швидко. Документи вже підготовлені. Невдовзі призначать день суду. Ірино Василівно, я маю знайомого адвоката. Він гарний фахівець, допоможе вам. Зараз надішлю його номер. Не можна залишати все так. Багато хто на вашому боці.

Ірина щиро подякувала, одразу набрала юриста й домовилася про зустріч. Коли вони сіли за стіл, вона детально, крок за кроком, описала перебіг подій: що призначала, в яких дозах, як розписувала план лікування. Зникнення записів у комп’ютері для неї було загадкою.

— Хоча, якщо подумати, версія з випадковістю здавалася надто зручною для когось.

Адвокат, уважно вислухавши, запевнив, що справа має перспективи.

— Розберемося. Не хвилюйтеся. Питання лише — кому це було вигідно? — сказав він, задумливо зводячи брови.

Після його відходу Ірина сіла з калькулятором. Остання зарплата, щомісячний внесок за квартиру, витрати на суд, відсутність роботи. Квартира, за яку вони з Іваном так довго виплачували, могла стати тягарем. Вона розуміла: навіть у випадку виправдання, мине чимало часу, перш ніж вона знайде пристойну роботу. Вирішила: квартиру треба здати через агентство, аби перекрити виплати, а сама перебереться до будинку за містом, що залишився від бабусі. Колись вони з Іваном любили там бувати. Тепер він стане тимчасовим прихистком. Їй просто необхідно перезавантажитися, змінити обстановку, а потім знову до роботи.

День суду настав швидко. У залі були майже всі її колеги. Наталка, яка спершу не хотіла приходити, піддалася вмовлянням Олександра. Той наполіг, мовляв, інакше викличе підозри. Родичі померлого дивилися з гнівом. Прокурор діяв рішуче та методично. Атмосфера тиснула так, що Ірина вже почала сумніватися у власній пам’яті. І лише коли слово надали її адвокату, вона вперше за довгий час відчула крихту надії.

— Ваша честь, — розпочав адвокат, впевнено підвівшись. — Дозвольте насамперед представити вам ось ці документи: дипломи, сертифікати, відзнаки та подяки, якими нагороджена обвинувачена. Перед вами лікар вищої категорії, людина, що присвятила своє життя порятунку інших. Скажіть, чи міг такий фахівець забути призначити пацієнту елементарні процедури, які кожен лікар виконує майже на автоматі? Це перший момент.

Він зробив коротку паузу, а потім продовжив, уважно дивлячись судді у вічі.

— Друге. Ми, отримавши офіційний дозвіл адміністрації клініки, провели технічну експертизу комп’ютера на предмет відновлення видалених даних. Результати однозначні. Записи про призначення були стерті навмисно. І ось відновлений текст.

Він підійшов і поклав папери перед суддею.

— І третє, найголовніше: встановлену особу, яка безпосередньо видалила ці дані.

Адвокат повільно перевів погляд у залу, шукаючи когось серед присутніх. Зупинився на медсестрі Наталці. Її обличчя зблідло, руки злегка тремтіли. Всі зрозуміли без слів: правда спливла на поверхню. За кілька хвилин з Ірини були зняті всі обвинувачення. Але повертатися в ту клініку вона не збиралася. Надто гірко було усвідомлювати, що колеги так легко поставили під сумнів її честь і професіоналізм.

Наталка подала заяву про звільнення сама. А слідом і Олександр не витримав напруженого погляду колективу після того, як медсестра розповіла, що той все знав.

Через тиждень, оформивши договір з агентством нерухомості, Ірина залишила ключі від своєї квартири й вирушила до будинку бабусі в селі. Як давно вона не їздила електричкою. Востаннє три роки тому, напередодні тієї ситуації з чоловіком, дивлячись крізь скло вагона на пропливаючі пейзажі, вона згадувала той день. Вони з Іваном прибігли на вокзал. Електричка вже стояла, готова рушити. Він застрибнув першим і простягнув їй руку, зухвало усміхаючись.

— Жінко, мабуть, менше треба було зранку тебе годувати, — жартував він, затягуючи її на підніжку. — Наче не на бутерброд з ковбасою важче стала, а на цілий кавун.

Вона показала йому язика, швидко вбігла всередину й упала на вільне місце, а він сів навпроти, все ще сміючись. Тепер, сидячи у вагоні, Ірина мимоволі повернула голову на те саме місце навпроти. Порожнє. Аж раптом туди сів чоловік у темній куртці. Капюшон приховував обличчя, але незнайомець різким рухом зсунув його назад.

— Іване! — ледве чутно прошепотіла Ірина. Все вмить потемніло, у вухах загуло, і вона знепритомніла.

Прийшла до тями від різкого запаху нашатиря. Лежала на лавці, під головою — м’яка куртка. Над нею схилився він.

— З вами все гаразд? — тихо запитав чоловік.

Ірина затремтіла, сльози потекли самі. Вона кричала, намагаючись збагнути. Як таке можливо? Вона ж бачила його у труні, кидала жменю землі в могилу, а він зараз тримає її, обіймає, міцно стискає, щоб заспокоїти. А її ридання не вщухали.

Електричка тихо зупинилася. І пролунала назва потрібної станції. Пасажири метушливо підхопилися. Хтось поспіхом шукав у сумці рукавички, хтось хапав пакети, щоб встигнути вискочити до того, як двері знову зімкнуться. Ірина теж мала вставати, та її ноги наче приросли до лавки, важкі, мов налиті свинцем. Тіло стало безвольним, наче ватяним, і навіть думка про те, що треба рухатися, здавалася чужою та далекою. Вона зробила першу спробу підвестися, але одразу ж сіла назад, втративши рівновагу.

— Ви ж тут виходите? — обережно перепитав чоловік, схилившись до неї.

Не чекаючи відповіді, він підхопив Ірину під лікоть, забрав свою куртку, яку щойно підкладав їй під голову, й м’яко, але впевнено вивів з вагона на перон.

— Куди вам потрібно? — запитав він, уважно вдивляючись в її бліде спантеличене обличчя. — Я проведу.

Він не встиг зрозуміти, що відбувається, коли Ірина раптом знову вибухнула риданнями. Очі її несамовито бігали туди-сюди. Губи тремтіли, а голос зривався.

— Тебе ж немає! — вона несамовито торкалася його обличчя, волосся, немов боючись, що той розтане в повітрі. — За що ти так зі мною, Іване? Ти не уявляєш, як я жила без тебе. Я ж майже вмерла сама.

— Пані, — розгублено перебив її чоловік. — Мене Петром звати. Ви, мабуть, плутаєте мене з кимось.

Він почав розуміти, що перед ним жінка, яку підвів злий жарт долі. Аби розвіяти сумніви, дістав з кишені паспорт.

— Ось, подивіться.

Він розгорнув документ, показуючи сторінки. Власенко Петро Миколайович.

Ірина дивилася на написані рядки крізь пелену сліз. Але ж ці очі, ямочка на підборідді, як у Івана. Однак, де шрам? Тут же шкіра була гладка, лише ямочка порушувала рівну лінію підборіддя. За три роки він нікуди б не зник. Тепер, роздивившись уважніше, вона зрозуміла: так, це не Іван. Але схожість була приголомшливою, немов дивитися на дві краплі води, тільки з різних джерел.

— Давайте я все ж вас проведу, — м’яко промовив Петро, беручи її під руку. — Куди йти?

Вони йшли мовчки, аж поки не зупинилися біля старого будинку з синім парканом.

— Зайдіть, будь ласка, — Ірина все ще схлипувала, але голос став спокійнішим. — Я маю вам дещо показати.

Всередині все було, як і під час її останнього приїзду сюди разом з Іваном. На столі застигли кружки з вицвілим малюнком. На плиті стояв чайник, а біля крісла — недочитана книга із загнутим куточком сторінки. Кожна дрібниця нагадувала про нього. Вона підійшла до серванта, дістала фото й простягнула Петру.

— Ось.

Чоловік на мить завмер. Зі світлини на нього дивився він сам, чи принаймні його дзеркальне відображення.

— Справді, одне обличчя, — нарешті промовив він, задумливо розглядаючи знімок. — Мусить же бути якесь пояснення. Батька в мене давно немає. Мама живе в місті, бачимося рідко. Братів і сестер не маю. Мама розповідала, що після мого народження ми якийсь час жили тут, у цьому місті, а згодом переїхали. Батько отримав нову посаду.

Він підвів на неї погляд і тихо запитав:

— А це ваш чоловік?

— Так, це Іван, — тихо вимовила Ірина, відчуваючи, як у грудях щось стискається. — Він загинув.

Вона розповідала довго й уривчасто, то опускаючи очі, то раптом зустрічаючи його погляд, в якому постійно ввижався той самий Іван. Вони сиділи за старим дерев’яним столом. Перед ними лежала ціла купа пожовклих світлин. Ірина перебирала їх, наче шукала підтвердження своїм словам, а Петро уважно слухав, не перебиваючи.

— Скажіть, коли ви народилися? — Раптом у її голосі з’явилися тривожні ноти.

Він назвав дату. І тут же Ірина відчула, як у неї по щоках знову покотилися гарячі сльози. Це був той самий день, коли народився Іван.

— Це лише більше заплутує, — сказав Петро, насупившись. — У вас нічого не залишилося з його речей?

— Є. Але навіщо вам?

— У мене є одна нав’язлива думка. Може, якась сорочка?

— Є. Але що саме вам потрібно?

— Щось більш особисте. Зубна щітка, гребінець, будь-що, чим він користувався.

Ірина швидко підвелася, зникла в коридорі й за мить повернулася з гребінцем та зубною щіткою в руках. Її пальці тремтіли.

— Ось. Але навіщо це вам?

— Ви дозволите забрати їх на деякий час? — Він знову поглянув на фото Івана, яке тримав з моменту, як побачив. — Обіцяю повернути.

Вона мовчки кивнула.

— Тільки обов’язково поверніть. Куди ж ви зараз? — раптом запитала вона, поглянувши на годинник. — Остання електричка вже пішла. Можете залишитися. Я постелю вам у бабусиній кімнаті.

— Якщо це не буде вам тягарем, я з вдячністю прийму вашу пропозицію. Сьогоднішній вечір був надто насиченим.

Вони ще довго сиділи в тиші, розповідаючи одне одному про своє життя. Петро ділився спогадами дитинства, вона — історіями про Івана. І чим більше вони говорили, тим більше виникало відчуття, що вони знайомі вже роки.

Минуло два тижні. Ірина вже влаштувалася в селі, працювала фельдшером у маленькому кабінеті, куди до неї тягнулися всі місцеві мешканці. Вдень вона приймала пацієнтів, ввечері розпалювала піч, слухала, як потріскує вогонь, наче хтось шепоче старі казки. Але найбільше вона чекала. Одного вечора, коли надворі вже стемніло, у двері гучно постукали:

— Хазяйко, відчиняйте! Гостей чекали?

На порозі стояв Петро з великим букетом і важкою сумкою.

— Це ви? — Ірина відчула, як полегшення і тепло. — Я вже боялася, що ви не повернетеся.

— Я ж обіцяв, — усміхнувся він, передаючи їй квіти, потім заніс сумку й почав діставати з неї продукти.

— Але навіщо ви? В мене всього вистачає.

— Жінко, — примружився він, жартівливо киваючи. — Хтось же повинен забезпечувати.

Ірина завмерла. Так говорив лише Іван. І серце знову тьохнуло.

Петро розповідав повільно, ніби кожне слово важило для нього тонну. В якомусь віддаленому селі, загубленому між полями, жила проста сім’я, чоловік і дружина, які з нетерпінням чекали на появу своїх малюків. Вони мріяли про подвійну радість, бо доля подарувала їм одразу двох близнюків. Але пологи виявилися важкими, і мати, знесилена болем, знепритомніла. Коли ж отямилася, почула новину: одне немовля не вижило. Яким був той момент для неї, які слова пронизували її серце, залишилося таємницею. Факт був безжальний: з пологового вона вийшла, тримаючи на руках лише одну дитину. Тим часом у сусідньому місті жила інша пара. Заможна, шанована, але глибоко нещасна через відсутність дітей. Стіни їхнього будинку дзвеніли тишею, а серця — порожнечею. У пологовому, де з’явилися на світ близнюки, працювала акушерка, яка добре знала цю багату сім’ю й була в курсі їхнього горя. Саме вона й передала їм звістку про ту сімейну пару, яка чекала на двійню. Далі події розвивалися швидко й таємниче. Як вони провернули задумане, одному лише Богові відомо. 

Офіційно близнюка поховали в закритій труні, а живе немовля непомітно передали в нову родину. Згодом, коли рідна мати перебралася з села до міста, прийомним батькам довелося навіть змінити місце проживання, щоб уникнути небажаних зустрічей.

— Я зробив тест, — тихо сказав Петро, простягаючи Ірині білий конверт. — Іван був моїм рідним братом.

Її руки затремтіли, літери зливалися від сліз, що застилали очі. Серце билося швидче.

— Він часто жартував, що десь ходить його двійник, — прошепотіла вона. — А я сміялася. Яка ж я дурна! Як ви дізналися все це?

— Після тесту я змусив матір говорити. Мої батьки — хороші люди, і я не тримаю на них зла. Просто шкодую, що не зустрів Івана за життя. Судячи з ваших слів, він був чудовим чоловіком.

Настала тиша. Петро раптом запитав зніяковіло, опустивши погляд:

— Ірино, можна я іноді приїжджатиму сюди?

— А як же ваша родина, дружина, діти?

— Ми розлучилися. Діти вже дорослі, бачимося нечасто, але стосунки хороші.

Вона трохи помовчала, тоді ледь помітно всміхнулася.

— Якщо хочете.

— А ви хочете? — Він глянув в очі.

Ірина відчула, як щоки заливає рум’янець. Вдаючи байдужість, вона пішла ставити чайник.

— Приїжджайте, — сказала тихо, але твердо.

Спочатку вона намагалася відшукати в ньому риси Івана, а згодом закохалася саме в нього, у Петра.