Над містом кружляв пухнастий сніг, а у вікнах будинків мерехтіли різдвяні вогники. Проте в хаті старого Степана Михайловича атмосфера була далекою від святкової. Він лежав у ліжку, важко дихаючи. Хвороба, яка підточувала його сили останній рік, саме на Різдво вирішила проявитися найсильніше….
Його старша донька, Наталка, замість того, щоб заварити батькові чаю чи викликати лікаря, гарячково перебирала документи в шухляді його столу. Вона завжди вважала, що заслуговує на більше. Молодша сестра, Олена, жила в іншому місті і через заметіль затримувалася, що було Наталці тільки на руку.
— Тату, випийте води і підпишіться ось тут, — наполегливо шепотіла Наталка, підсовуючи батькові якісь папери. — Це просто формальність, щоб я могла розпоряджатися вашим лікуванням.
— Наталко… йди не чіпай мене.. — ледь чутно і ледь зрозуміло уже промовив батько. Його очі були затуманені гарячкою.
— Олена не приїде, тату. Вона зайнята своїм життям. А я тут. Я про вас дбаю. Нам треба терміново поїхати до моєї знайомої, вона допоможе все владнати з хатою, щоб держава нічого не забрала.
Вона практично змусила старого піднятися. Одягнувши його в поспіху, Наталка викликала таксі. Вона тиснула на нього морально, повторюючи, що Олена ніколи не цінувала батьківську працю, що вона — єдина вірна донька. Степан Михайлович, знесилений хворобою, майже не розумів, що відбувається.
У кабінеті приватного нотаріуса пахло кавою та дорогим папером. Пані Ірина, досвідчений юрист, одразу помітила, що з клієнтом щось не так. Степан Михайлович не міг самостійно тримати ручку, його погляд блукав по стелі, а на запитання про те, чи розуміє він суть правочину, він лише щось невиразно говорив.
— Пані Наталіє, — суворо сказала нотаріус, відсуваючи документи.
— Я не буду засвідчувати цей договір дарування.
— Чому? У нас мало часу! Батькові погано, він завжди хотів подарувати мені все своє майно, але все відкладали— вигукнула Наталка, нервово стискаючи сумку.
— Саме тому, що йому погано, я відмовляю. Ваш батько не перебуває при повній свідомості. Він не може висловити свою волю. Везіть його додому і викликайте швидку, а не нотаріуса.
Наталка розлютилася. Вона вивела батька на холодну вулицю, але в її очах не було жалю — лише розчарування через втрачену можливість.
Через тиждень Степана Михайловича уже й не стало. Після похорону, коли присипали свіжою землею на могилі, у батьківській вітальні розігралася справжня драма. Олена, яка приїхала згорьована, зіткнулася з крижаним поглядом старшої сестри.
Згідно із законом, спадщина ділилася порівну. Але Наталка не хотіла і не збиралася віддавати ані метра.
— Ти тут ніхто, Олено, — почала Наталка, складаючи руки на грудях. — Ти приїжджала раз на пів року. А я була з ним до останнього подиху. Ця хата — моя компенсація за мої нерви та час.
— Наталко, про що ти говориш? — Олена витерла сльози. — Ми обидві його доньки. Тато хотів, щоб ми жили в мирі. Він завжди казав, що цей дім — для нас обох.
— Твій «мир» закінчується там, де пахне грошима. Ти просто хочеш продати свою частку і поїхати, а я тут будувала плани! Ти не маєш морального права на ці стіни. Ти була байдужою дочкою, яка згадала про батька лише тоді, коли прийшов час ділити майно.
— Байдужою? — голос Олени здригнувся від образи. — Я дзвонила щодня, я висилала гроші на ліки, які ти, як виявилося, навіть не купувала в повному обсязі! Я просила тебе сказати, якщо йому стане гірше, але ти мовчала до останнього дня!
— Мовчала, бо ти б тільки заважала! — вигукнула Наталка. — Ти завжди була «золотою дитиною», а я — тією, хто тягне на собі всі проблеми. Тепер усе зміниться. Я оскаржу твою частку в суді. Я знайду свідків, які підтвердять, що ти не допомагала батькові.
— Ти готова розірвати наші стосунки заради тих грошей? — тихо запитала Олена. — Невже пам’ять про тата коштує менше, ніж зайва кімната?
— Не вчи мене життю, — відрізала старша сестра. — У цій хаті ти більше не бажана гостя. Збирай свої речі й іди геть. Зустрінемося в суді.
Минули місяці. Судові засідання йшли одне за одним. Наталка витрачала величезні суми на адвокатів, намагаючись довести «негідність» сестри, але правда була не на її боці. Олена, виснажена морально, зрештою отримала свою законну половину, проте радості це не принесло нікому.
Сестри перестали спілкуватися. Велика родина розпалася на два табори. Наталка отримала частину хати, але втратила єдину рідну людину. Вона сиділа в тій самій вітальні, де колись пахло Різдвом, і відчувала лише пустоту. Кожна річ у домі нагадувала їй про те, як вона намагалася обманути хворого батька в його останні дні.
Різдво знову прийшло до міста, але в домі Степана Михайловича більше не горіли святкові вогні. Спадщина, за яку так боролася Наталка, виявилася лише холодним камінням, яке не могло зігріти її самотню душу
Одного дня, розбираючи старе горище на дачі, яку Наталка теж відсудила, вона наштовхнулася на стару залізну коробку з-під печива. Там були не документи і не гроші. Там були старі фотографії та щоденник батька, який він вів у останні роки, коли хвороба ще давала йому можливість писати.
Наталка відкрила сторінку, датовану останнім Різдвом перед його смертю. Тремтячими руками вона почала читати:
“Сьогодні Святвечір. Мої дівчатка знову сваряться на кухні, я чую їхні голоси. Я знаю, що скоро піду. Найбільше моє багатство — не цей будинок, а те, що ви є одна в одної. Будь ласка, бережіть цей зв’язок. Гроші розлетяться, як попіл, а рідні — це єдине, що тримає нас на землі…”
Наталка впустила зошит. Слова батька, написані слабкою рукою… Вона згадала той вечір у таксі, згадала перелякані очі батька, якого вона тягла до нотаріуса, і її охопив такий сором, що дихати стало важко.
Наступного дня Наталка зробила те, чого не наважувалася зробити десять років. Вона зателефонувала Олені.
— Алло? — голос молодшої сестри звучав насторожено й сухо. — Оленко… це я. Не клади слухавку, прошу.
Запала довга, важка тиша. Наталка відчувала, як у цій тиші переносяться роки образ, судових засідань і взаємних прокльонів.
— Чого ти хочеш, Наталко? Ще якийсь папірець не підписаний? — гірко запитала Олена.
— Я хочу сказати, що я була неправою. Я знайшла лист тата… Оленко, я все життя думала, що майно дасть мені захист, а воно дало мені тільки самотність. Я продаю ту хату. Вона мені не належить. Я хочу повернути тобі твою частку, але не через суд, а просто так. Бо ти — моя сестра.
На іншому кінці дроту почулося схлипування. Олена мовчала довго, а потім тихо промовила:
— Мені не потрібні гроші, Наталко. Мені всі ці роки була потрібна ти. Я так хотіла розповісти тобі про своїх дітей, про те, як вони схожі на дідуся Степана… але я боялася твого гніву.
Наступне Різдво було зовсім іншим. Вперше за довге десятиліття за великим столом сиділи обидві сестри. Вони не говорили про спадщину, про суди чи про старі образи. Вони дивилися, як діти Олени розпаковують подарунки, і згадували, як батько колись приносив їм живу ялинку з лісу.
Наталка дивилася на Олену і розуміла: справжня спадщина — це не стіни і не земля. Це здатність визнати помилку, здатність пробачити і здатність любити всупереч усьому.
Тепер, заходячи до храму на свята, вони відчували легкість, якої не дасть жоден нотаріально завірений документ.
Ця історія — не вигадка. Це реальне життя, де за зачиненими дверима благополучних родин іноді розгортаються драми, дорожчі за будь-який антикваріат.
Буду вдячна за вашу думку та коментарі. Щастя Вам мої любі, читачі!
Автор: Пані Зоряна.
