Оля вийшла заміж одразу після школи. Чоловік був її однолітком, вони навчалися в паралельних класах. Весілля було простеньким, без розкоші. Одразу після весілля поїхали вступати до інституту.
П’ять років пролетіли швидко. Оля закінчувала інститут в очікуванні дитини. Жити приїхали у своє містечко, у Олиного чоловіка Федора була ідея організувати там власний бізнес.
Спочатку жили в орендованій квартирі, принципово не хотіли жити з батьками. Бізнес Федора почав приносити непоганий дохід, і з часом вони змогли купити власну квартиру.
Мати раділа за доньку:
— Молодець, Федя, сам заробляє, який хороший чоловік тобі дістався. От би він до себе взяв твого брата Олексія.
— Ма, та Льошка ж ледащо, школу ледве закінчив, в армію не взяли, тиняється без діла, і працювати особливо не хоче. А навіщо — мама з татом годують, вчитися не хоче. Ну куди Федя його візьме?
— Та хоч кудись, ну невже не знайдеться місця для родича?
— Ну не знаю, спитаю…
Федір неохоче погодився взяти його водієм — права у Льоші були. За місяць мати почала висловлювати невдоволення:
— Ну і що це за зарплата у Льошки, якесь знущання. Як не соромно було такі копійки платити? Ну, спасибі, допомогли, родичі…
Оля була здивована. Льоша отримав цілком нормальну зарплату для їхнього містечка, не меншу, ніж інші водії. Чим мама була невдоволена — Оля не розуміла. Більше Льоша на роботу не вийшов. Образився, що його працю так дешево оцінили. Оля сказала, щоб більше не просився, хай шукає там, де платять більше.
Щонеділі Оля приходила в гості до батьків з маленькою донькою. Вона завжди купувала повний пакет продуктів, і мама з радістю його приймала. Коли в них щось ламалося, мама одразу повідомляла Олі:
— Ой, доню, у нас пилосос зламався, сказали, нічого не можна зробити. А на новий грошей немає…
— Добре, мам, купимо новий.
Оля просила у Федора гроші, бо сама ще не працювала, була у декреті. Він ніколи не відмовляв — треба, значить треба. За їхні кошти батькам були куплені холодильник, пральна машина, пилосос, телевізор, телефони.
Оля була рада допомагати батькам. Льоша перебивався випадковими заробітками і відразу витрачав усе на себе. Раптом він заявив, що одружується — сусідка Віра чекає від нього дитину.
Мати розгубилася.
— Олю, ну ти уявляєш, одружуватися зібрався, а грошей-то немає.
Обійдеться, значить, без весілля. Ми краще йому так гроші подаруємо, так? Ти ж, як сестра, повинна зробити йому гарний подарунок, тим більше, що у вас є кошти.
— Добре, подаруємо гроші, мамо.
Коли Оля з Федором вручили конверт за святковою вечерею, мама відразу потяглася дивитися, скільки там. Судячи з її обличчя, Оля зрозуміла — сума їй не сподобалася.
— Доню, а що так мало? Це ж твій брат, як-не-як. Їм стільки витрат належить, дитинка скоро буде, ремонт треба робити…
— От і нехай заробляє. Довго він у вас на шиї сидітиме, ще й дружину приведе.
Мамі такі слова не подобалися.
За пів року у Льоші з Вірою з’явилася донька. Оля зібрала речі своєї донечки, багато з яких були новими, і віднесла Вірі. Мама все уважно оглянула й залишилася задоволеною. Віра теж.
— Доню, а візочок з ліжечком вам ще потрібні? Бо Льоша з Вірою розраховували, що ти віддаш, і купувати не доведеться.
— Ми ще користуємося і візочком, і ліжечком, тож на нас не розраховуйте.
Льоша закотив очі. Підвела сестра, що тут скажеш.
— Ну нічого, впораємося самі. Дякую за речі, хоч чимось допомогла.
Оля вийшла на роботу — у фірму чоловіка. Доньку часто залишала мамі, коли та хворіла і не могла ходити в садок. Але мама вирішила відмовити у допомозі:
— Олю, я не можу так часто сидіти з Оленою. Я ж доглядаю за Льошиною донькою, і мені важко. Найміть няню, у вас же є гроші на це.
Олі було прикро це чути. Віра сиділа вдома і могла б сама доглядати свою дитину, але вона воліла спати до обіду, гуляти з подружками, а дитину залишала мамі.
Оля справді найняла няню і більше маму не просила допомагати. Візити до батьків стали рідкісними.
Мати якось сама прийшла до неї додому й заявила:
— Олю, ми ж твої найближчі люди. Нам зараз важко, батько на пенсії, я теж, Льоша знову не працює. Віра отримує допомогу, але вони всі йдуть на дитину — то суміші, то підгузки, все так дорого. Ви з Федором живете заможно і повинні нам допомагати, для вас це нічого не вартує.
— Мамо, я і так завжди вам допомагаю, хіба ні? Чи цього мало?
— Звісно мало, доню. Он у нас яка сім’я велика, а вас троє, скільки там вам треба. О, скільки у тебе фруктів, можна я додому візьму, Віра так їх любить, та й онучку почастую. Нам такі фрукти не по кишені, це ви тут шикуєте!
Мама поспіхом почала складати фрукти в пакет, навіть не дочекавшись дозволу від Олі. Жінка дивилася на все це, й їй було прикро та неприємно. Скільки б вона не допомагала, їм усе було замало.
— Отже так, мамо, тобі з батьком я допомагатиму, а от Льоші та його сім’ї я не зобов’язана. Хай сам утримує — про що він думав, коли одружувався?
— Ох, Олю, як ти… Льоша старається, ну він не такий, як твій Федя, підприємливий, і що з того? Нічого, скоро він на ноги стане — ще заздрити будете.
Мати взяла пакет з фруктами й пішла. Оля сіла на стілець, засмучена розмовою з матір’ю. Вона зрозуміла, що це буде тривати без кінця.
Несподівано не стало батька — серце… Проводжали в останню путь за гроші Федора й Олі. Через місяць мати прийшла до неї вся в сльозах:
— Льоша сказав, що я їм заважаю жити, всюди лізу і що від мене мало користі. А Віра стояла й підтакувала. Як так, Олю, я ж їм стільки допомагала… Невдячні! Можна я поживу у вас? Бо мені подітися нікуди.
Перспектива жити з мамою не дуже тішила Олю. Вони звикли жити самі. Оля вирішила купити квартиру для матері. Та була у захваті від цієї ідеї:
— О, сусіди позаздрять, що донька купила мені квартиру! Буду подружок у гості кликати, хай дивляться, як я тут живу!
Квартиру Оля оформила на себе, щоб потім дісталася доньці. Льоша зрідка навідувався до матері, але завжди йшов із повними сумками. Все, що Оля купувала мамі, передавалося у дім Льоші. Оля сварила матір за це, але було марно.
Мами не стало несподівано — просто не прокинулася вранці. Усі турботи з прощання взяла на себе Оля, і Льоша не заперечував.
Після похорону Оля довго сиділа на могилі матері й думала. Цікаво, а якби у них із Федором не було грошей, чи все склалося б інакше? Невже правда кажуть, що гроші — це зло? Стосунки з матір’ю завжди крутилися навколо грошей.
Олю з Федором сприймали як вічних спонсорів. Оля й забула, коли вони з мамою востаннє говорили по-душах, згадували дитинство. Уперше в житті Оля пошкодувала, що у них є гроші.
Можливо, тоді стосунки були б зовсім іншими — теплішими, щирішими, як у мами з донькою. Оля була б готова віддати за це все, що мала. Але мами вже не було, і нічого не можна було змінити…
Оля довго не могла позбавитися відчуття порожнечі і розчарування. Вона віддала всі сили, кошти, час, але не отримала натомість ні вдячності, ні тепла. І навіть тоді, коли мами вже не було, відлуння цих стосунків ще довго осіло важкістю у серці.
Вона зрозуміла одну важливу річ — допомагати потрібно серцем, а не через примус чи очікування. І що справжня підтримка — це не лише гроші, а увага, розуміння та повага.
З Федором вони ростили дочку, будували власну сім’ю, вчилися берегти одне одного. І хоч минуле не змінити, Оля взяла собі за правило — тепер вона допомагатиме лише тим, хто справді цього хоче і цінує. І навіть якщо колись здаватиметься, що це важко — вона пам’ятатиме, що щастя починається з поваги до себе.
