Максим їхав селом на старому «Запорожці», і двигун тахкав так само, як серце в нього тахкало весь той вечір. Було вже по дев’ятій, грудневий вітер гнав по дорозі снігову пилюку, а він все одно зупинився біля баби Ганниної хати, хоч знав, що не треба.
Знав ще з осені, після тих слів, що теща сказала за святковим столом. Але ж Різдво на носі, Оленка дзвонила три рази:
«Мамі самотньо, приїдь хоч на годинку, не будь як дитина». І він поїхав. Бо кохав Оленку. І, мабуть, десь у глибині душі сподівався, що стара забуде чи прикусить язика.
Двері відчинила сама теща. Баба Ганна стояла на порозі в теплій хустці, з хлібом-сіллю в руках, як колись, двадцять років тому, коли він уперше переступив цей поріг молодим хлопцем із сусіднього села.
«Заходь, зятю», – сказала тихо, ніби й не було нічого.
Максим мовчки взяв хліб, відкусив, переступив поріг. У хаті пахло кутею, смаженою рибою й свіжим сіном, що лежало під образами.
На столі – дванадцять страв, як годиться. Оленка метушилася біля печі, молодша донька Соломійка визирала з-за маминої спідниці.
«Тату приїхав!» – закричала Соломійка й кинулася до нього.
Він підхопив дівчинку, притиснув до себе. Теща відвела очі.
Сіли за стіл. Спочатку все було тихо й чемно. Баба Ганна читала молитву, голос тремтів. Максим слухав, опустивши голову.
Коли почали їсти, Оленка намагалася жартувати, розповідала, як сусідський дід Петро вчора на санках з гори гепнувся. Всі сміялися, навіть теща всміхнулася кутиком губ.
А потім баба Ганна налила собі, Максиму теж налила.
«За мир у хаті», – сказала.
Випили.
І тут теща подивилася на нього прямо.
«Максиме… Ти ж чоловік добрий, працьовитий. Я тебе завжди поважала. Але скажи мені по щирості… Ти ж знаєш, що Оленка в мене одна. І я за неї боюся. Боюся, що ти її… що ти її не вартий».
В хаті стало тихо, наче хтось подушку на всіх наклав.
Оленка побіліла: «Мамо…»
«Ні, хай скаже, – теща не відводила очей. – Я ж не сліпа. Бачу, як ти, Максиме, на молоду вчительку з міста поглядаєш, коли вона до школи йде. Бачу, як ти в клубі з хлопами до півночі сидиш. Бачу, як ти Оленці слова доброго не скажеш, а тільки кричиш. Я її виростила, все віддала, а ти…
Ти її зробив нещасною. І знаєш що? Краще б вона з Василем пішла, з тим вдовцем, що хату нову побудував і корову тримає. Він би її на руках носив».
Максим сидів, як громом прибитий. Чарка в руці тремтіла. Він повільно поставив її на стіл.
«А ви, мамо, – голос його був хрипкий, – ви мене за ці двадцять років хоч раз спитали, чи я щасливий? Чи я не втомився на двох роботах горбатись, щоб ваша донька в золоті ходила? Чи я не бачу, як ви їй у вуха шепочете, що я не пара, не пара, не пара… Я вам хто? Наймит? Собака, що має тільки гавкати й хвостом виляти?»
Теща підняла голову: «Ти мені зять. Але не син».
«Ото й усе», – сказав Максим і встав.
Оленка схопила його за рукав: «Максиме, сядь, благаю…»
Він подивився на неї довго. Очі в Оленки були мокрі.
«Я тебе кохаю, Олено. Але більше я сюди не прийду. Поки твоя мати думає, що я сміття під ногами – моїх ніг тут не буде».
Він узяв шапку й вийшов. Двері зачинив тихо, без грюкання.
І ось минув рік.
Максим більше жодного разу не переступив поріг баби Ганниної хати.
Спочатку Оленка плакала ночами, потім перестала. Приїздила до нього в їхню хату на краю села, ночувала, забирала Соломійку на вихідні. З матір’ю розмовляла холодно, через силу.
Баба Ганна старіла на очах: хата порожня, піч холодна, тільки кіт Мурзик муркоче на лежанці.
Село гуділо. Одні казали: «Правильно Максим зробив, не треба себе в багно топтати». Інші: «Та що він, гордій надто став? Теща ж є теща».
А Максим жив своїм життям. Робив, як і раніше: вранці на ферму, ввечері в гаражі машини лагодив. Тільки пити перестав зовсім. І на молоду вчительку більше не дивився – соромно стало.
Минуло Різдво, минула Пасха, минуло Пречиста.
А восени сталося лихо.
Баба Ганна впала на подвір’ї – нога зламалася. Лежала в лікарні в районі, три тижні. Оленка металася між роботою, дитиною й лікарнею. Максим мовчки привозив передачі, залишав у сестри-хазяйки, сам не заходив.
Коли тещу виписали, вона вже не могла ходити. Лежала на печі, дивилась у стелю. Оленка плакала: «Мамо, я не встигаю, Соломійка маленька, робота…»
І тоді баба Ганна вперше за рік набрала номер Максима. Руки тремтіли, номер пам’ятала напам’ять.
«Максиме… це я».
На тому кінці – тиша.
«Максиме, сину… Прости мене, стару дурну. Приїдь. Хоч на годинку. Ноги не ходять, а душа болить».
Він приїхав увечері. На тому ж «Запорожці». Зупинився біля воріт, довго сидів у машині. Потім вийшов, відчинив хвіртку.
Баба Ганна лежала на ліжку, худюща, як тріска. Очі запалі.
Він став на коліна біля ліжка.
«Здрастуйте, мамо».
Теща заплакала. Без голосу, тільки сльози котилися.
«Я ж думала… думала, що для доньки добра хочу. А вийшло… вийшло, що я вас обох зламала. Ти ж хороший чоловік, Максиме. Я це знала завжди. Просто… страшно було відпускати її. Думала, як відпущу – то й мене забуде».
Максим узяв її руку. Рука була холодна й легка, як пташина.
«Я вас не забув, мамо. І не забуду. Просто… боляче було».
«Знаю. Я стара… Пробач».
Він нахилився й поцілував її в лоб, як колись, у перші роки, коли ще називав «мамо» щиро, без гіркоти.
«Пробачив давно. Просто гордость заважала».
З того дня Максим знову став приходити. Спочатку раз на тиждень – дрова порубати, піч розтопити. Потім частіше. Привозив Соломійку, та бігала по хаті, кричала:
«Бабуся, дивись, яку ляльку тато купив!»
Баба Ганна ожила. Почала вставати на милиці, потім потроху ходити. Навчила Соломійку вишивати хрестиком. А якось узимі, знову під Різдво, сказала Оленці:
«Поклич батька на вечерю. Як раніше».
Оленка подивилася на матір довго.
«А ти не скажеш нічого?»
«Ні. Я вже все сказала. І все викупила».
Того вечора стіл був накритий, як колись. Дванадцять страв. Кутя, узвар, риба, голубці.
Максим зайшов, скинув кожуха. Теща стояла біля столу – на милицях, але стояла.
«Заходь, зятю. Сідай на своє місце. Господарське».
Він сів. Оленка плакала тихо, витирала сльози рукавом.
Баба Ганна підняла чарку:
«За мир у хаті. І за те, щоб дурні старі баби вчилися мовчати вчасно».
Максим усміхнувся. Вперше за рік.
«І за те, мамо, щоб зяті не забували, що теща – це теж мати. Тільки вдвічі».
Випили. Обнялися. Соломійка кричала: «Ура, тато з бабусею помирилися!»
А за вікном падав сніг. Тихий, білий, святковий.
І Максим знав: тепер він приходитиме сюди завжди. Бо це його дім теж. І його мати. Хоч і не рідна – але рідна по
болю, по прощенню й по любові, яку не зламали ні слова, ні рік мовчання.
І коли наступного разу хтось у селі спитає: «А що, Максим уже ходить до тещі?» – односельці тільки всміхнуться й скажуть:
«А куди ж він діниться? То ж сім’я».
Юлія Хмара
