Павло Васильович йшов коридором, і лише його високе становище дозволяло йому не бігти підстрибуючи, як у дитинстві він біг із школи з п’ятіркою з математики в щоденнику. Сьогодні він був директором величезної компанії, і так себе по-хлопчачому поводити не дозволяли ні статус, ні сиві скроні.
Ці переговори готувалися дуже довго. Всім правдами й неправдами помічники Павла Васильовича намагалися отримати цих багатих італійців. Його величезний завод багато років займався виготовленням кахельної плитки та інших оздоблювальних матеріалів. Треба було розширюватися, захоплювати нові горизонти. Усі варіанти укладання контрактів з місцевими вже були розглянуті й вичерпані.
— Усе не те, — тихо говорив сам собі Павло Васильович, коли переглядав пропозицію чергової компанії, з якою пропонували укласти контракт.
Він був у розпачі, поки випадково його команда не вийшла на один величезний італійський завод. І тоді Павло Васильович зрозумів: якщо вони підпишуть контракт і почнуть спільне виробництво, йому просто не буде конкуренції. Він зможе отримати договір на виготовлення плитки для нового величезного житлового комплексу. І їм потрібно щось оригінальне. І після укладення контракту та успішної роботи з іноземцями він зможе це запропонувати. Він зможе виготовити оздоблення для мільйонів квадратних метрів, а отже, заробити дуже багато грошей.
Тільки зараз закінчився черговий раунд важливих переговорів. Павло Васильович розумів, тепер вони нікуди від них не дінуться.
— Підпишуть, як миленькі, — радісно напівголоса бурмотів він і прискорив крок.
Хотів не викликати зама, а сам до нього зайти й обговорити всі деталі. Та й офіс був великим. Тут можна було довго прогулюватися коридорами й провітрювати мізки. Дивно. Усе складалося просто дивовижно. Пішла від нього Юля, та й нехай котиться. То одне їй було не так, то інше. А як дізнається, скільки він тепер на цьому контракті підніме, буде собі лікті кусати. Ну й нехай. Машину він їй нову відмовився купувати, вона губи надула й речі зібрала.
— Ти диви, королева яка. І так, як сир у маслі, але все їй щось не так.
Вже півроку минуло після розставання з молодою дружиною, але пробачити їй її зраду й те, що пішла він не міг, і в будь-які емоційні моменти згадував саме про неї. Ось і зараз його підкидало від радісної ейфорії, від перспектив отримати товстий контракт, але разом із тим знову повернулася образа на Юлю й гіркота від її зради.
Він завернув за ріг і на щось налетів.
— Ах ти! Да щоб тебе! Ти хто? — крикнув він дівчинці літ десяти, яка сиділа на підлозі й акуратно розмальовувала книжку-розмальовку.
— Ой, обережніше, будь ласка. Я ж тут сиджу.
— Що значить «обережніше»?
Ніхто ніколи так із ним не розмовляв у його будівлі, як ця дівчинка.
— Ти що тут розсілася? А тебе не вчили, що на підлозі сидіти не можна? За столом треба книжки малювати. Ледь не убився через тебе.
— А немає столу-то. А мама мене в велику залу не пускає. Вона там поки прибирає, тому я тут. Ми зараз в іншу залу підемо, там будемо вікна мити.
— І хто в нас мама?
— Степанова Віра. Вона тут прибиральниця, а я їй допомагаю.
— Бардак якийсь, — пробурмотів Павло Васильович.
Його обурила присутність дитини в його офісі, але він був у занадто доброму настрої й не хотів його псувати, а вже тим паче розбиратися в чужих заморочках. Доручить і розберуться без нього.
— Ти б усе-таки тут не сиділа, бо хтось спіткнеться, впаде. Тут знаєш, на яких підборах тіточки ходять? З таких підборів дуже страшно летіти.
— Гаразд, тоді там на підвіконні посиджу.
— Давай. І на обід візьми.
Він вийняв із кишені шоколадну цукерку, яку прихопив з переговорів. Це був його улюблений швейцарський шоколад.
— Думаю, ти такого не куштувала.
— Дякую. А у вас тільки одна? Я б і мамі взяла.
Дівчинка діловито розглядала частування та все не наважувалася його відкрити.
— Тільки одна. Було б більше — почастував би. Знаєш, можеш заглянути до мене в приймальню й попросити у секретарки. Тобі дадуть, правда, інших.
— А де ваш кабінет?
— Той, під скляним дахом.
— Ха, він самий. А ви що тут самий головний, виходить?
— Так, самий головний. Усіма тут командував, — засміявся Павло Васильович.
Кумедно це все звучало, але було правдою.
— А знаєте, я вам тоді секретик один можу сказати.
— Оце так. І що за секретик?
Його мобільний уже розривався. Треба було бігти, але чомусь стало цікаво дослухати цю кмітливу не по роках дівчинку.
— У вас на столі лежали документи італійською мовою. Почитайте їх уважно й краще не підписуйте.
— Це ще чому?
— А тому що якщо підпишете, то більше не будете самим головним. Взагалі у вас нічого не буде.
— Не зрозумів. Це ще чому?
Йому дуже не сподобалося, що якась дівчинка лізе в його справи.
— Правда, правда. Ось спробуйте почитайте.
— Та я ж італійської не знаю, — підвищив голос він. Що ти взагалі заладила?
– Почитайте, перечитайте, а моя мама знає італійську, так що краще не підписувати.
Павло Васильович змірив її невдоволеним поглядом і швидко закрокував геть. Він був людиною багатою, успішною, діловою, але дуже забобонною. Він завжди починав нову справу в дощову погоду. Якщо розсипав сіль, кидав щіпку через плече, не передавав гроші через поріг і вірив у будь-які дивні сигнали всесвіту. Ось ця дівчинка з розмальовкою начебто могла бути таким знаком. Не візьми він цю цукерку й не запропонуй їй, вона б нічого не сказала.
— Ай, доведеться перевірити, — пробурмотів він і зайшов у кабінет.
На його величезному скляному столі лежали контракти. Потрібно було лише підписати. Оригінал був італійською. На цьому наполягали партнери. Його юристи працювали з перекладеною версією, і це був допоміжний документ. А юридичну силу мав мати контракт італійською. Юридична служба на це пішла. Запитань ніяких проблем не було. Він став повільно розглядати документи.
— Та хто тут розбере цю чортівщину? — пробурмотів він і відкрив контракт українською. — Слів не розумію, але цифри-то одні й ті самі.
Павло Васильович довго перегортав сторінки, вивчав цифри й несподівано наткнувся на неузгодженість у нулях.
— Дуже цікаво виходить. Версії різні. І як таке може бути? А якби підписали?
— Так, треба розібратися.
Він зняв трубку.
— Олю, скажи, що я розпорядився. Сьогодні нічого не підписуємо.
— Це як? — остовпіла секретарка. — Там же вас сидять, чекають. Вже третю чашку кави п’ють. У них літак сьогодні.
— Та плювати. Скажи, що в мене термінові переговори. Підписання переносимо на пару годин. Загалом, вигадай щось. У ресторан, наприклад, їх заведи. Не знаю, робіть, що хочете.
— Гаразд.
— Так, далі. Стасова до мене запроси швидко.
Через 10 хвилин у кабінет влетів його заступник.
— Паш, ти чого? Скасував підписання? Що не так?
— Не знаю, Сергію. Передчуття недобре. Куш-то великий, але й ризики величезні. Юристи все добре перевірили?
— Так, звісно.
— А італійську версію хто дивився?
— Бюро перекладів. Ти знаєш, ледь знайшли. Виявилося, мова не така поширена в діловому світі, але були контакти. І мені ще твоя Юлія цей номер давала.
— Що, ти перекладача через мою колишню знайшов? — остовпів директор. — А чому я тільки зараз про це дізнаюся?
— Та яка різниця, Паш? Перекладач він і в Африці перекладач. Диплом є. Досвід є. Яка різниця? А тим паче ти по відрядженнях, а роботи то вагон, терміни горять, так що довелося викручуватися.
— Ти мудрішого, нічого не вигадав, — заревів Павло Васильович.
— Та поспішали ж. Сам же завжди говориш: «Не знаю як, але проблему розв’яжи». Я розв’язав. А що не так-то?
— Ай, Олю, — закричав він у трубку. — Чуєш мене? Швидко знайди мені прибиральницю. У нас тут якась Степанова працює, з дівчинкою ще ходить. Зрозуміла?
— Так, зрозуміла. Швидко сюди її, через 3 хвилини, щоб усі були.
Незабаром двері кабінету розчинилися, і зайшла спочатку знайома дівчинка, а потім жінка літ сорока у робочому костюмі.
— Добрий день, — тихо сказала вона. — Павло Васильовичу, вибачте, будь ласка, мені Лєна все розповіла. Я не хотіла, щоб вона вас турбувала, просто не простежила. Цього більше не повториться. Будь ласка, тільки не звільняйте. Ми тоді взагалі пропадемо.
— Вас Віра звуть?
— Віра, — прошелестіла жінка, ледве чутно.
— Віро, тут отака історія. Ваша донька сказала, що з контрактами тут щось не так. Чому ви їх читали, я вас запитаю пізніше, але зараз відповідайте. Що ви там побачили?
— Та знаєте, я пил протирала, як завжди, ну й випадково зачепилася поглядом за текст. Вибачте, не втрималася. Складено там коряво якось для офіційного документа, але й там є неможлива для будь-якого бізнесу фраза.
— Це яка?
— Ви за цими документами передаєте права на ваш завод.
— Що?
— Ну так. Так і є. Через якийсь час відмовляєтеся від прав. Я ще дивувалася, як таке може бути? Я ж дуже добре знаю італійську. Вчила її в університеті, перекладачем працювала. Правда, життя потім не дуже склалося.
— Ви це серйозно? В українській версії нічого такого немає.
— Я розумію, але ось у цьому документі написано, що тільки він має юридичну силу. І ви з цим погоджуєтесь? Ну а інша версія — це ж зовсім інший документ. Не знаю, хто це вигадав, але, можливо, вони знали, як це застосувати у нас.
Павло Васильович мовчав. Йому стало погано від думки про те, що він з якоїсь дурниці міг втратити бізнес, який був для нього не просто справою всього життя, а як дитина, його серце, його душа. І відібрати цей бізнес означало просто перестати дихати.
— Вражаюче, — нарешті проговорив він. — Щоб більше ноги цих макаронників тут не було. Це, сподіваюся, не треба пояснювати, Сергію Михайловичу?
— Так, зрозумів, я зрозумів.
Усі ці нескінченні хвилини Віра з дочкою дивилися на Павла Васильовича. Він мовчав дивився у вікно й клацав ручкою. І коли він порушив цю тяжку тишу, усі видихнули.
— Далі почни перевірку всіх, хто був причетний до роботи з документами цього контракту. Перекладачі, юристи й контрактна служба. Ти теж цим займався? Тебе теж перевіряти?
— Паш, та ти чого, перший день, що мене знаєш?
— Іди, завтра звіт на стіл і досьє на цих липових іноземців не знайдеш — ти. Підключу інших людей, і тоді тут усім місця мало буде. Зрозумів мене?
— Зрозумів.
— Вільний. Віро, ви залишіться.
Заступник вилетів кулею з кабінету й кинувся в юридичний відділ. Треба було працювати всю ніч, щоб вранці не залишитися без свого крісла. Ось такі дурниці іноді трапляються у світі бізнесу.
— Мені здається, Віро, ви зараз врятували мою компанію від краху, а отже, мій стан, репутацію, та взагалі все. А як ви опинилися у нас? Чому дипломований перекладач раптом миє підлогу?
— Ну, знаєте, річ виявилася більш затребуваною, ніж переклад, — усміхнулася вона. — Потреба змусила піти. Багато років тому помер чоловік, Оленким батько. Людина ризикова, азартна, програв у карти все, що було. Я думав, це тільки в книжках буває, але виявилося, що й у житті теж. Борги після його смерті перейшли мені. Нам погрожували, лякали, але в результаті продала квартиру й усе, що було, аби закрити борг. Кредитів ще набрала. Ну й от який рік ми з донькою виживаємо. Мию підлогу тут, на вихідних — у під’їздах і в бібліотеці.
— А перекладами-то чому не займаєтеся?
— Ой, для цього ж ноутбук потрібен, вільний час. А я ж усе продала. І на новий ніяк не назбирати. Та й не можу я собі дозволити працювати на гонорар. Гроші потрібні постійно. То одну дірку заткнути, то іншу. А сидіти в очікуванні замовлень? олена он навіть до школи не ходить. Мені допомагає, інакше не впоратися.
— Жах який. Дитина не ходить до школи.
— Ну так, це вимушена міра, але ми займаємося вдома. І італійську, і англійську вона теж вчить.
— Вибачте, — подала голос дівчинка. — А ви сказали, у секретарки можна цукерку попросити. Зараз можна?
— Лєн, та ти чого?
— Все правильно, — говорить дитина, — усміхнувся Павло Васильович. — Дорослі проблеми не повинні впливати на дітей. Обіцяв цукерку — отже, тримай обіцянку. Сходи, візьми, скажи, що я розпорядився.
— Віро, ви взагалі як? Голодні? Хочу запросити вас з Оленою на вечерю прямо зараз. Знак подяки, поваги. Та й просто тому, що я голодний, як вовк. Завжди, коли нервую, дуже хочу їсти.
— Ну так, зголодніла, але якось не дуже я вдягнена для походу в кафе. Не пустять мене?
— Зі мною пустять усюди. Давайте, беріть Оленку й підемо повечеряємо.
Після тієї поїздки на вечерю про Віру й Павла Васильовича почав шепотіти весь офіс. Але перед цим розгорівся гучний скандал. Полетіли голови, приїжджала поліція.
Виявилося, що колишня дружина вирішила знищити його бізнес. Вона була на нього ображена, просто по-жіночому, через те, що він відмовився купити їй нову машину. Та й взагалі, мовляв, мало приділяв уваги. Це був каприз. Але помститися Юля вирішила по-крупному. Підкупила начальника юридичної служби, розіграла спектакль із підставною компанією й перекладачем. Їй потрібно було, щоб колишній чоловік підписав документ, і тоді вона могла б отримати пристойну винагороду. Але план провалився.
Після цих подій Павло Васильович розумів, що просто морального права не має залишити Віру в такій ситуації. Він перевів її на роботу у прес-службу компанії й оформив додатково на посаду штатного перекладача. Босс проявив настирливість і відправив Олену в приватну школу, де її знання й здібності оцінили досить високо. Вона була не просто кмітливою дитиною, а талановитою, схильною до різних наук. Павло Васильович, дізнавшись, де вони живуть, більше не дозволив їм повертатися в їхню кімнату в старому гуртожитку.
— Я вам орендую квартиру. Гаразд, Віро, якщо ви не готові приймати допомогу, орендую в борг. Із зарплати ви зі мною розрахуєтеся.
Віра справді довго не приймала цю допомогу, ставилася до такої уваги насторожено. Але кожного разу Павло Васильович переконував її, що робить це з почуття подяки за врятований бізнес. Це справді були копійки порівняно з капіталом, який він зберіг.
Якось вранці до нього зайшов зам випити кави й обговорити черговий контракт.
— Слухай, Паш, хотів тут запитати в тебе між іншим. А у тебе з цією перекладачкою все серйозно?
— Та нічого в нас немає. З чого ти взяв-то?
— Та просто запитав. Ну а що? Вона взагалі симпатична, висока така, фігурка, а очі… Я ж холостяк, давно став на неї звертати увагу. І от прямо в тебе й питаю: якщо я раптом до неї залицятися почну, ти як?
— Ми вільні люди, — після паузи сказав Павло. — Роби, що хочеш.
— Ну добро. Я запитав.
Коли Сергій пішов, Павло Васильович довго розмірковував. Після зради Юлі він довго не міг довіряти жінкам, та й не хотілося їм більше вірити. Але з Вірою було якось усе по-іншому. Добра, розуміюча, мудра, а очі в неї й правда, як два океани. І тільки зараз він зрозумів, що завжди, коли був поруч із нею, відчував спокій і тепло. А може, це було щось більше?
— Та що я, дурень, що таку жінку іншому поступатися? — крикнув він і швидко вийшов із кабінету.
Догнав Сергія біля ліфта.
— Слухай, я тобі не так сказав. Віра — моя жінка. Зрозумів? Моя. Так що тільки спробуй до неї підійти.
— Так, зрозумів. Я зрозумів. А Віра сама знає? — з посмішкою запитав зам.
— Знає, відчуває. Усе вона відчуває й знає. Так що не смій.
— Так, зрозумів я.
І того ж вечора при всьому колективі Павло Васильович приніс Вірі до кабінету величезний букет півоній і коробку цукерок. А за тиждень колеги пошепки говорили про діамантову каблучку, яка сяяла на її пальці. Віра ж пліток не слухала. Вона була просто щаслива з коханим чоловіком, який любив і її, і її доньку. А хіба можна було бажати чогось більшого? Ну а галасливе весілля незабарилося.
