Ангеліна лежала в ліжку, дивлячись у стелю, де тіні від вуличних ліхтарів танцювали, наче примари минулого. Було вже перше січня 2026 року, але для неї час зупинився на тій фатальній ночі 31 грудня.
Вона не хотіла прокидатися. Не хотіла відкривати очі на цей “новий рік”, який обіцяв лише біль і порожнечу. Її серце билося повільно, наче намагаючись затримати мить, коли реальність ще не встигла вчепитися кігтями.
Все почалося з того вечора. Ангеліна, 28-річна журналістка з Києва, планувала ідеальне святкування Нового року. Вона запросила друзів до своєї квартири в центрі міста – з видом на Майдан, де феєрверки мали розфарбувати небо в тисячі кольорів.
“Це буде найкраща ніч у нашому житті!” – вигукнула вона в телефон, розмовляючи з найкращою подругою Олею. “Приходь з Вітьком, і не забудь пляшку. Я приготувала салати, а головне – сюрприз для всіх!”
Оля засміялася в трубку. “Ангеліно, ти завжди така ентузіастка. Добре, ми будемо о дев’ятій. А що за сюрприз?!”
“Не скажу! Прийдете – побачите. Тільки не запізнюйтеся, бо я вже нервую.”
Ангеліна поклала трубку і оглянула квартиру. Стіл був заставлений стравами: олів’є, шуба, канапки з ікрою. Ялинка мерехтіла вогниками, а на стіні висів банер “З Новим роком 2026!”.
Вона посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі – чорне плаття з блискітками, волосся завите в локони. “Сьогодні все зміниться,” – прошепотіла вона собі. “Сьогодні я розповім йому.”
“Йому” – це був Максим, її хлопець уже два роки. Вони познайомилися на роботі, в редакції новин. Він – фотограф, вона – репортерка. “Ти моя муза,” – казав він завжди, цілуючи її в щоку. Але останнім часом щось змінилося.
Максим став відстороненим, часто затримувався “на зйомках”. Ангеліна підозрювала, але не хотіла вірити. Сьогодні, під бій курантів, вона планувала зробити пропозицію – не йому, а собі.
“Давай одружимося,” – скаже вона. “Давай почнемо нове життя в новому році.”
Гості почали сходитися о восьмій. Першою прийшла Оля з Вітьком. “Вау, Ангеліно, ти виглядаєш як зірка!” – вигукнула Оля, обіймаючи подругу. “А де Максим? Він же мав допомогти з прикрасами?”
“Він затримується, але обіцяв бути до дев’ятої,” – відповіла Ангеліна, намагаючись не показувати тривоги. “Ходімо, налию вам.”
За ними прийшли інші: колеги з роботи – Іра та Петро, сусідка Тетяна з чоловіком, і навіть старий друг дитинства Сергій. Квартира наповнилася сміхом, музикою . “Давайте піднімемо келихи за старий рік!” – запропонував Петро. “За все хороше, що було!”
“І за те, щоб новий рік приніс ще більше!” – додала Іра, цокаючись з усіма.
Ангеліна посміхалася, але очі її бігали до дверей. Де Максим? Вона подзвонила йому – абонент поза зоною. “Мабуть, в метро,” – подумала вона.
О дев’ятій вечора гості вже танцювали. Сергій підійшов до Ангеліни. “Ангеліно, пам’ятаєш, як ми в школі святкували Новий рік?
Ти завжди була королевою вечірки.”
Вона засміялася. “Так, а ти – тим, хто розливав сік по підлозі. Добрі часи.”
”
Ей, то був не сік, а лимонад! А серйозно, ти щаслива? З Максимом?”
Ангеліна зітхнула. “Так… думаю, так. Сьогодні все стане ясно.”
Сергій кивнув. “Якщо що, я завжди поруч. Як друг.”
Раптом задзвонив домофон. “Нарешті!” – вигукнула Ангеліна, біжучи до дверей. Але на порозі стояла не Максим, а незнайома жінка. Висока, з рудим волоссям, в елегантному пальто. “Ви Ангеліна?” – запитала вона холодним голосом.
“Так… А ви хто?”
“Мене звуть Катерина. Я… подруга Максима. Можна увійти?”
Ангеліна відчула, як серце стиснулося. “Звичайно, заходьте.”
Гості замовкли, дивлячись на нову гостю. Катерина скинула пальто, і всі побачили її – вона була на сьомому місяці.
“Я прийшла, бо Максим не зміг,” – сказала вона, дивлячись Ангеліні в очі. “Він зізнався мені все. Про вас. Про те, що живе на дві сім’ї.”
Ангеліна відчула, як земля йде з-під ніг. “Що? Це жарт? Де Максим?”
“Він у лікарні. Сьогодні ввечері ми сварилися. Він сказав, що йде до вас, але я… я не витримала. Він упав зі сходів. Перелом ноги, але живий.”
Кімната завмерла. Оля підбігла до Ангеліни. “Ангеліно, це брехня! Подзвони йому!”
Але телефон Максима був вимкнений. Катерина витягла свій мобільний і показала фото: вона з Максимом на відпочинку, їхні спільні селфі, ультразвук дитини.
“Він казав, що покине вас, але не міг. А тепер… тепер я сама.”
Ангеліна сіла на диван, сльози котилися по щоках. “Чому ви прийшли сюди? Щоб добити мене?”
“Ні. Щоб сказати правду. Він просив передати: ‘Вибач, Ангеліно. Я кохаю тебе, але дитина… це все змінює.'”
Гості шепотілися. Сергій підійшов. “Ангеліно, давай викличемо поліцію. Це підозріло.”
“Ні!” – вигукнула Катерина. ” Я просто хочу, щоб ви знали.”
Вітько втрутився. “Дівчино, йдіть геть. Це не місце для таких розборок.”
Катерина кивнула і пішла, залишивши після себе тишу. Ангеліна сиділа, не рухаючись. “Як… як це можливо?” – прошепотіла вона. “Два роки… і дитина?”
Оля обійняла її. “Ми розберемося. Може, це шахрайка.”
Але глибоко всередині Ангеліна знала – це правда. Згадувала дрібниці: пізні повернення, таємні дзвінки, парфуми на сорочці.
“Я сліпа була,” – сказала вона вголос.
Гості намагалися врятувати вечірку. “Давайте включимо телевізор, скоро куранти!” – запропонувала Тетяна.
Але Ангеліна встала. “Йдіть усі. Будь ласка. Я хочу бути одна.”
“Ні, ми не залишимо тебе!” – запротестувала Іра.
“Будь ласка… йдіть.”
Вони пішли, обіцяючи подзвонити вранці. Лише Сергій затримався. “Ангеліно, дозволь мені залишитися. Я не хочу, щоб ти була сама.”
Вона похитала головою. “Іди. Я впораюся.”
Коли двері зачинилися, Ангеліна впала на підлогу. Сльози лилися рікою. “Чому, Максиме? Чому ти так зі мною?” – кричала вона в порожнечу.
За вікном почалися феєрверки. Куранти били дванадцять. Новий рік настав, але для неї це був кінець.
Вона випила пляшку шампанського, намагаючись забутися. “Новий рік… нове життя… брехня все це!” – бурмотіла вона.
Потім подзвонила Максиму – нарешті включився. “Ангеліно…” – пролунав його слабкий голос.
“Це правда? Дитина? Інша жінка?”
“Так… вибач. Я не хотів, щоб ти дізналася так.”
“Ти боягуз! Два роки брехні!”
“Я кохаю вас обох. Але дитина… я мушу бути з нею.”
Ангеліна кинула телефон. “Я не хочу жити в такому світі,” – подумала вона. Взяла пігулки від головного болю – цілу пачку. “Кінець.”
Але ранок настав. Вона прокинулася з головним болем, але жива.
Телефон дзвонив – Оля. “Ангеліно, як ти? Ми хвилюємося!”
“Я… в порядку. Не приходь.”
Але Оля не послухала. Прийшла з кавою і круасанами. “Розповідай все.”
Ангеліна розповіла. “Я не хочу цього нового року. Після вчора… все скінчено.”
Оля обійняла її. “Це не кінець. Це початок. Ти сильна. Ми знайдемо тобі нового хлопця, нову роботу, все!”
“Я не хочу. Хочу спати вічно.”
Сергій подзвонив. “Ангеліно, давай зустрінемося. Я маю ідею.”
Вона погодилася – з нудьги. Зустрілися в кав’ярні. “Пам’ятаєш, як ми мріяли подорожувати?” – сказав він. “Давай поїдемо. Куди завгодно. Подалі від цього.”
“Навіщо? Все марно.”
“Ні. Життя – це не один чоловік. Це пригоди, друзі, відкриття.”
Вони говорили годинами. “Розкажи про школу,” – попросила вона.
“Пам’ятаєш, як я вкрав твою зошит і намалював серце?”
Вона засміялася вперше. “Так, і вчителька подумала, що то я.”
Поступово, через розмови, Ангеліна почала відтавати. Але травма сиділа глибоко.
Минуло кілька днів. Вона пішла на роботу – редакція гула новинами 2026 року. “Ангеліно, є завдання: інтерв’ю з психологом про постноворічний синдром,” – сказав редактор.
“Добре,” – відповіла вона байдуже.
Психолог, доктор Іваненко, був сивочолий чоловік. “Багато людей після свят відчувають депресію,” – сказав він. “Але це тимчасово. Головне – говорити.”
“А якщо зрада? Якщо весь світ розвалився?”
Він посміхнувся. “Тоді будуйте новий. Крок за кроком.”
Інтерв’ю надихнуло її. “Може, він правий,” – подумала вона.
Але ввечері подзвонила Катерина. “Ангеліно, Максим хоче поговорити.”
“Ні! Не дзвоніть більше!”
Та Максим приїхав сам – на милицях. “Ангеліно, прости. Я помилився.”
“Помилився? Ти зруйнував моє життя!”
“Я розлучився з нею. Дитина… я допомагатиму, але кохаю тебе.”
Вона зачинила двері. “Занадто пізно.”
Дні минали. Ангеліна почала писати – блог про зраду, про новий рік, що починається з болю. “Після 31 грудня я не хотіла прокидатися,” – писала вона. “Але життя змусило.”
Блог став популярним. Люди писали: “Дякую, ти не одна.”
Сергій запросив на прогулянку. “Давай поїдемо до Львова. Зміна обстановки.”
Вона погодилася. У поїзді вони говорили. “Чому ти завжди поруч?” – запитала вона.
“Бо кохаю тебе з дитинства.”
Вона здивувалася. “Справді?”
“Так. Але ти вибрала Максима.”
У Львові, під снігом, вони цілувалися. “Може, новий рік не такий поганий,” – прошепотіла вона.
Але минуле не відпускало. Катерина народила – хлопчика. Максим писав: “Це наш син. Допоможи.”
“Ні, це твій,” – відповіла вона.
З часом Ангеліна знайшла сили. Почала нову роботу – в міжнародній агенції. Подорожувала. “Життя продовжується,” – казала Олі.
Рік минув. 31 грудня 2026. Вона святкувала з Сергієм. “Минулого року я не хотіла прокидатися,” – сказала вона. “А тепер – хочу жити вічно.”
Він посміхнувся. “З Новим роком, кохана.”
Галина Червона
