Після похорону батька діти повернулися до його трикімнатної квартири на проспекті Гонгадзе. Там пахло старими книжками, ліками й тим самим одеколоном, який батько купував ще за радянських часів. Валентина, старша сестра, одразу всілася в крісло біля вікна. Там завжди сидів Петро Семенович.
— За законом все ділиться порівну, — заявила вона, оглядаючи кімнату поглядом оцінювачки, — я як старша дочка забираю цю кімнату з балконом. Вам, Колю, — звернулася вона до брата, — дістанеться спальня, ну, а Ліді, — Валентина кивнула в бік молодшої сестри, — маленька кімната біля кухні.
Коля, п’ятдесятирічний чоловік, аж підскочив на дивані:
— Ніхто нічого не забирає! Продаємо хату і ділимо гроші на трьох! Порівну!
Ліда, наймолодша з дітей, сиділа в кутку на кухонному стільці й мовчки крутила в руках батькову запальничку. Вона ніяк не відреагувала на розмову сестри та брата.
Її опухлі, червоні від сліз очі й тремтливі губи говорили про те, що вона прийшла сюди не квартиру ділити, а прощатися.
— А як же пам’ять? — тихо спитала вона, — тато тут усе життя прожив… На цьому паркеті ми з вами робили перші кроки. На цій кухні він учив мене пекти млинці…
— Пам’ять — в альбомах, — різко перебила Валентина, поправляючи дорогий шарф, — а це — квадратні метри. Не будь дитиною, Лідо. Хоча… Якщо ти така добра, віддай свою кімнату мені. Я не відмовлюся.
— Чому тобі?! — вибухнув Коля, — у мене двоє дітей! Лідко, краще віддай свою кімнату мені! Подумай про племінників! У Вальки і так усе є!
Від обурення Валентина зблідла. Схопилася, стиснувши руки, і вже збиралася поставити братика на місце, але тут подзвонили у двері.
Бачити сторонніх не хотілося, тому ніхто з присутніх, ніби домовившись, не пішов відчиняти. Дзвінок повторився. Різкий, пронизливий. Валентина, Ліда й Коля переглянулися. Але залишилися на своїх місцях.
І тоді… Хтось відчинив двері своїм ключем… Почулися кроки в передпокої. Двері кімнати, в якій сиділи брат із сестрами, розчахнулися. На порозі стояли жінка років тридцяти п’яти і хлопчик років десяти. Жінка була в поношеному пуховику, дитина — у спортивній куртці.
Гості з побоюванням, але цілком упевнено пройшли в кімнату, залишивши по собі мокрі сліди від осінніх черевиків.
— Здрастуйте, — сказала жінка й дістала з сумки червону теку. — Я Віра, із сусіднього будинку. Дід… тобто Петро Семенович, — вона замовкла, ніби збираючись із духом, і, нарешті, промовила, — подарував мені цю квартиру.
Запала густа тиша…
— Що він зробив?! — обурився Коля, схоплюючись так, що з дивана злетіла стара в’язана скатертина. — Ти хто така взагалі?!
— Ось документи, — Віра тремтячими руками дістала з теки завірену дарчу. — Це оформлено більше року тому…
Петро Семенович і Віра познайомилися в магазині. Чоловік пішов за продуктами, і йому стало зле. Ніхто не підійшов до літньої людини, яка притулилася до стіни. Виглядав він дивно: хитався, дивився якимись порожніми очима. Очевидно, люди вирішили, що пенсіонер перебрав з міцними напоями.
Віра проходила повз і, завдяки своїй професії (вона працювала медсестрою), одразу зрозуміла, що чоловікові потрібна допомога. Підбігла, сунула в рот ліки (вона завжди носила їх з собою), допомогла дійти до лавки. І, звичайно, присіла поряд. Ліки швидко подіяли.
— Спасибі тобі, доню, — промовив чоловік.
— Ви далеко живете? — спитала Віра, — може, таксі?
— Та ні, мені тут… метрів двісті. Якось дошкандибаю.
— Я проведу…
— Ще раз дякую, — чоловік підвівся, — мене, до речі, Петром Семеновичем звуть, а вас, рятівнице?
— А я — Віра…
Біля свого під’їзду Петро Семенович остаточно прийшов до тями і запросив Віру на чай. Та спочатку відмовилася, але почувши:
— Ходімо, люба, у мене знаєш, яке варення є? Малинове! Справжнє. Потіш дідуся… — погодилася.
Так почалася їхня дружба. Віра стала частою гостею в домі Петра Семеновича. По господарству допомагала, продукти приносила. Приходила просто так, поговорити.
Одного разу сина свого привела — Мішу… Петро Семенович уже знав, що Віра виховує його сама. Що колишній чоловік їй зовсім не допомагає. І що Міші з великими труднощами дається навчання.
— А давай разом уроки робити, — запропонував Петро Семенович, підливаючи хлопчику чаю і підсуваючи ближче вазочку з варенням, — і тобі легше буде, і я згадаю те, що давно забув.
Мішка, звичайно, погодився. Чим більше він спілкувався з дідусем Петею, тим більше він йому подобався. Дуже скоро дідусь і хлопчик так потоваришували, що Міша навіть ночувати залишався в Петра Семеновича.
Віра спочатку заперечувала, а потім рукою махнула. До того ж, це дуже її виручало.
Жінка працювала на двох роботах, щоб якось прогодувати себе й сина. Плюс до цього — платила за орендовану однокімнатну квартиру, оскільки після розлучення вони з сином залишилися без житла.
У дні, коли мати працювала, Міша часто залишався сам. І до школи його водити у Віри не завжди виходило. А вже забирати…
Зрештою, цю функцію взяв на себе Петро Семенович. Щоранку він заходив за Мішею і вів його на заняття. Увечері — забирав. Ну, а коли вони ночували разом, то, після спільного сніданку, одразу тупали до школи.
Віра була дуже вдячна за допомогу і платила тією самою монетою. Дуже їй хотілося, щоб цей уважний, розумний і такий добрий чоловік не почувався самотнім. І, хоча Петро Семенович ніколи на самотність не скаржився, Віра бачила: йому важко.
Він чекає, коли ж його дорослі діти Валентина, Микола та Лідія згадають про нього, навідають…
— А давайте, подзвонимо їм, — одного разу запропонувала Віра, — може, трапилося в них щось?
— Звичайно, трапилося, — з гіркотою відповів тоді Петро Семенович, — совість вони втратили, ось що. І телефонувати я їм не буду. Поки ростив, годував, учив — потрібен був, а тепер… Забули. Добре, що дружина не бачить цього. На небі вона… Що ж, раз немає в них батька, значить, і в мене — немає ніяких дітей. Та які вони діти? Молодшій — сорок скоро…
Більше Віра подібних розмов не заводила. Тим більше, що Петро Семенович невдовзі захворів. Лікувався довго. Коли повернувся з лікарні, Віру всю турботу про дідуся взяла на себе. Мишко допомагав як міг. Дуже скоро Петро Семенович одужав, навіть на вулиці гуляти став!
Одного разу попросив Віру сходити з ним до нотаріуса.
— Добре, сходимо, — погодилася Віра, навіть не спитавши, навіщо це потрібно.
Коли зрозуміла — занепокоїлася:
— Та ви що, Петре Семеновичу, навіщо? Я ж не заради цього! Просто… Ви мені як рідний…
— Чому «як»? Навіть образливо, — пожартував той, а потім серйозно додав, — ви з Мишком на сьогоднішній день — мої найрідніші й найближчі люди. От я і вирішив про вас подбати, поки мої не нелетіли…
За кілька місяців Петро Семенович знову потрапив до лікарні. На цей раз Віра забрала його лежачим… Майже рік доглядала. Хотіла дітям повідомити, але Петро Семенович попросив цього не робити:
— Навіщо? Я їм здоровий був не потрібен, а вже хворий, — по його щоці скотилася єдина сльозинка…
У день, коли Петра Семеновича не стало, Віра подзвонила його далекій родичці (тільки цей номер у неї був), ну, а та вже повідомила дітям…
Валентина підлетіла до Віри, вихопила теку. Пробігла очима по тексту і… розірвала документ.
— Усе?! Закінчилися подарунки?! — із зловтіхою вигукнула вона, — геть звідси!
Віра не зрушила з місця.
— Даремно старалися, — спокійно сказала вона, — це була копія. Оригінал зберігається в нотаріуса.
— Аферистка! — Коля підскочив до Віри, — усе продумала?!
— Ні, сама б не додумалася, — парирувала Віра, — Петро Семенович підказав. Добре вас знав, як я бачу.
— Та кого він знав?! Він давним-давно з розуму вижив! — завопила Валентина, — і папірець цей не в здоровому глузді оформив! Нічого ти не отримаєш!
— І на цей рахунок Петро Семенович підстрахувався, — Віра говорила спокійно, — там у документах є медичне освідчення в день оформлення угоди. То що не хвилюйтеся даремно. Я зайшла, тому що бачила, що ви приїхали. Хочу сказати, що ви можете забрати з квартири все, що забажаєте. Я б хотіла переїхати якомога швидше.
— Переїхати?! — Коля витріщив очі.
Схоже, він починав розуміти, що спадку у вигляді батькової квартири в нього немає. — Але це ж несправедливо! Ви нам навіть не родичка! Як він міг?!
Віра трохи зблідла:
— А ви як могли звлишити літнього батька напризволяще? Як могли роками навіть не поцікавитися, як він живе? Як могли спокійно жити, знаючи, що він зовсім сам?!
— Не сам, як виявилося, — молодша сестра Ліда підійшла до Віри, прискіпливо подивилася їй у вічі, — і дякую вам за це…
Вона розвернулася і мовчки попрямувала до виходу. На порозі обернулася:
— Валю, Колю, — вона лукаво подивилася на брата й сестру, — а я навіть рада, що так вийшло…
Коли за Лідою зачинилися двері, Віра кинула:
— Рада вона… Знайшла, чому радіти… Такі гроші…
Коля нічого не сказав. Він дістав з кишені пляшку і залпом її випив. За хвилину сказав Вірі:
— Тобі легко судити. Ти з ним не жила… І не тікала за сотні кілометрів від дому, щоб його не бачити…
— Я нікого не суджу, — Віра сама здивувалася своєму спокою та сміливості, — ви спитали, я відповіла. Сподіваюся, тижня вам вистачить, щоб звільнити квартиру… І так, про пам’ятник батькові та про його могилу можете не хвилюватися. Про це є, кому подбати.
— Хвилюватися?! — рявкнула Валентина, встаючи з батькового крісла, — та мені байдуже, що там буде! Тим більше тепер…
